Тріумфальне повернення на професійну сцену
(листопад 1900 – 8 жовтня 1901)¹
У листопаді 1900 р. Марія Слободівна повернулася до театральної дружини «Руської Бесіди» під час гастролей у Тернополі. Про повернення знаної акторки як важливу новину стисло повідомила газета «Руслан» 11 листопада:
«Руский народний театер <…> наміряє небавом знов загостити до Львова. Дирекция придбала нові сили в жіночім персоналю, а іменно заанґажувала п[ан]ну Марию Слободівну, звісну драматичну артистку»².
Цю несподівану, але вельми бажану подію газета «Діло» ширше насвітлила у спеціальному повідомленні, опублікованому 14 листопада:
«Бувша артистка рускої сцени панна Марія Слободівна вернула по довшій перерві знов на нашу сцену і вже дня 11 с[ього] м[ісяця] виступала в “Хаті за селом”. Славна сеся артистка грала першорядні ролі у драмах, а найвизначнійшими єї ролями була Маруся в “Не ходи, Грицю” та Варка в “Нещаснім коханю”. Можна рішучо сказати, що після уступленя панни Слободівни зі сцени не бачено на сцені такого типу Марусі в “Не ходи, Грицю”, якій витворила була сеся артистка. Вже перед двома роками панна Слободівна була необхідною для рускої сцени. Оскілько ж більше пожаданим був єї поворот на сцену тепер, коли репертуар театру завдяки д-рови Гриневецкому розширився значно. Руска сцена зискала в панні Слободівні велику силу, що при відповіднім використаню може причинитися в значній мірі до піднесеня артистичної вартости нашого театру. Замітна річ, що в Тернополи розпрощалась артистка з театром і Тернополеви припала участь повитати єї знов на рідній сцені»³.
Майже місяць потому в короткій звістці у «Ділі» про закінчення шеститижневих гостин театру в Тернополі та анонсі репертуару в Золочеві констатовано, як утішний факт, повернення до трупи відомих артисток і артиста:
«Рускій народний театр по заанґажованю до складу своєї дружини пань Фіцнерівни-Морозової і Слободівної заанґажував дальше п. Яновича з женою⁴, котрі перед кількома роками були відійшли»⁵.
У подібній стислій інформації в «Руслані», поданій того-таки числа, про те, що «з нинішним днем театр переїздить з Тернополя до Золочева», тобто після вдалих тернопільських гастролей, відзначено, що «п[ан]на Слободівна і п[а]ні Морозова <…> зміцнили теперішну дружину»⁶.
Згодом насамкінець рецензії на коломийську виставу «Жидівка-вихрестка», показану 13 червня 1901 р.⁷, Ярослав Веселовський зазначив:
«<…> за дирекциї д-ра Гриневецкого зробив наш театр значний поступ. Самі майже молоді сили повироблювалися на вдоволяючих артистів. Те годиться сказати передовсім про сили співучі, коло котрих д-р Гриневецкій найбільше трудився. Сили драматичні із вступленєм до театру п. Слободівної, а тепер і К. Підвисоцкого значно змоглися»⁸.
Звідси (як також із наведеного вище повідомлення в «Ділі» від 14 листопада 1900 р. про повернення Слободівної) випливає, що саме д-р Іван Гриневецький (*1862–†1929), лікар віденського шпиталю, який став директором театру «Руської Бесіди» в липні 1900 р.⁹, попіклувався, щоб Слободівна повернулася до трупи.
У критичному огляді репертуару й вистав Руського народного театру, показаних під час гастролей у Стрию, що почалися 12 березня 1901 р.¹⁰ і тривали до кінця другої декади квітня¹¹ (усього зіграно 24 спектаклі), Олекса Бобикевич (*1865–†1902), тамтешній греко-католицький священник, громадський діяч і письменник, вибудував таку мистецьку ієрархію акторського «персоналу»:
«Крім знаменитих пані Осиповичевої і п. Ґембицкого (“старої бранжі [компанії. – Є. Н.]”) і знаної нам уже п[ан]ни Слободівної виробились на артистів з-поміж молодежи: п. Стадник, п[ан]на Бучманівна, п[ан]на Ґембицка і пані Рубчакова. Прочим ще богато недостає».
Водночас Бобикевич зауважив:
«П[ан]на Слободівна грає дуже добре ролі аманток, та замало у неї сили драматичної, в чім доповняє єї п[ан]на Ґембицка»¹².
Проте в останній рік акторської кар’єри М. Слободівної переважна більшість газетних відгуків про її виконання ролей були беззастережно позитивними й навіть хвалебними. Притому впадає в око, що вона здобула явну прихильність двох театральних критиків.
У рецензії на виставу «Ой не ходи, Грицю, та на вечерниці», що з великим успіхом пройшла в Чернівцях 28 квітня 1901 р., Антін Крушельницький підкреслив, що вона була репрезентована «найвизначнійшими силами» Руського народного театру, зокрема «п[анн]ою Слободівною» у ролі Марусі:
«Всі вони грали справді артистично, жадного діссонансу, жадної дісгармонії у граючих осіб… <…> П[анн]а Слободівна у ліричних сценах славна, а в драматичних місцях така сильна, така природна… Нема в неї того штучного чутя, тих брехливих сльоз, того сьміху вимушеного. Усьо природа, жива природа»¹³.
У рецензії на виставу «Ой не ходи, Грицю, та на вечерниці», показану в Кіцмані 28 квітня 1901 р., Крушельницький, підписаний криптонімом С–ий¹⁴, завзято став на захист Слободівної від закиду О. Бобикевича:
«Довелося нам читати в “Ділі” огляд театральних сил, писаний рецензентом зі Стрия. Автор рецензиї зазначив, що п[анн]а Слободівна потребує доповненя в драматичних ролях п[анн]ою Ґембіцкою. На щастє, мусимо сконстатувати, що се дуже відбігло від правди. Хто бачив Слободівну в “Не ходи, Грицю”, хто бачив її гру в сцені в лісі, в сцені пращаня з матір’ю, в сцені по отроєню Грицька, хто бачив, скільки сили, скільки драматизму було в тій її грі – мусить сказати зовсім щось противного. Гра п[анн]и Слободівни каже прямо забути, що се театр, що се сцена. Місцями дивишся і трясешся, нерви твої грають, скачуть. Та й уміє ся артистка шарпати нервами видців. Сьміло можна сказати, що вона першорядна драматична артистка у рускім театрі»¹⁵.
«Повну її драматичну силу» «в ролі Марусі» бачили глядачі й у виставі, показаній у Снятині 2 червня 1901 р., про що сповіщав тамтешній рецензент, захований під криптонімом С. (утім, мабуть, також Крушельницький, бо він підписувався цим криптонімом¹⁶):
«Роля Марусі лежала все давнійше в руках п. Слободівної. Пізнійше дістала її п. Ґембіцка. І хоч грала її дуже добре, не викликала ніколи на видцях такого вражіня, якого ми дізнали позавчера якраз тим, що п. Ґембіцкій недостає голосу. Про гру п. Слободівни можемо сказати, що ролю Марусі в “Не ходи, Грицю” вона не грає, але переживає і тим-то вражінє її гри таке велике»¹⁷.
Схоже, у порівнянні з Ґембіцькою, якій бракувало голосу, Слободівна співала краще, але все-таки була не «співною» (оперетковою) артисткою, а драматичною.
Михайло Лозинський визнав про мелодраму «Ой не ходи, Грицю…»: «Хоч ся штука під літературним зглядом не є без похибок, і то значних, то вона все всім дуже подобаєсь <…>», надто ж коли її грають «так знаменито, з таким житєм», як у львівській виставі 7 липня 1901 р., у якій «панна Слободівна в ролі Марусі» належала до «найлучших»:
«Вона ж її й повинна грати, бо в ній сьпів – то половина артизму, і через те, через брак сьпіву, знаменита гра панни Ґембіцкої в тій ролі не робила такого сильного вражіня. Зразу весела, жартоблива, розкішна, стає Маруся щораз сумнійшою, щораз нещаснійшою, щораз більше серця публики підбиває. Нарешті троїть Грицька, божеволіє, чудова пісня несесь зі сцени. Тихим сумом по салі несеться і сповиває серця в якийсь півсон розкішний, що забутєм біль втихомирає. Щораз тихше, щораз жалібнійше несеться пісня, вриваєсь незамітно...»¹⁸
У схвальному відгуку на ще одну львівську виставу «Ой не ходи, Грицю…», яка з успіхом пройшла у польському міському театрі 19 липня 1901 р., М. Лозинський зазначив:
«Коли б кому першеньство признати треба, то я признав би його п. Підвисоцкому в ролі Хоми і панні Слободівній в ролі Марусі. Тая Маруся – се безсмертна роля на нашій сцені. Своїм співом при кінци штуки, своїм “Не ходи, Грицю, та на вечерниці” вона чарує слухачів, грає на їх нервах»¹⁹.
Із цих обох відгуків випливає, що Слободівна таки мала певний голос і успішно виконувала деякі «співні ролі».
За оцінкою анонімного рецензента, «головні ролі», передусім жіночі, «артисток <…>, що у рускої публики мають вже свою заслужену славу, як пані Осиповичева, Слободівна, Рубчакова, Кравчуківна», «були віддані з житєм та правдою і старанно вистудіовані» також у виставі цієї п’єси, репрезентованій у Ряшеві 24 вересня 1901 р.²⁰ З успіхом пройшла за участи Слободівної вистава «Ой не ходи, Грицю…» – однієї з «найліпших мельодрам, які були коли-небудь в репертуарі нашого театру», – також у місті Ярославі (тепер адміністративний центр Ярославського повіту Підкарпатського воєводства, Польща) на початку жовтня 1901 р., як повідомляв дописувач під псевдонімом Тутешній²¹. Попри знецінення рецензентами, зокрема Франком, самої мелодрами, вистава її довго залишалась у репертуарі галицького театру.
Підписана псевдонімом Кіцманьский вельми похвальна рецензія на виставу «Жидівка-вихрестка», показану в Кіцмані 2 травня 1901 р., здогадно, належить Крушельницькому. За відгуком рецензента,
«Взагалі лишила ся штука якнайкрасше вражінє»; «Найважнійші ролі Сурки (п[анн]а Ґембіцка), Лейба (п. Ґембіцкий), Стефана (п. Стадник) і Пріски (п[анн]а Слободівна) спочивали в добрих руках».
Серед іншого, в рецензії наголошено:
«Дуже природно і консеквентно віддала п[ан]на Слободівна ролю Пріски. Роля Пріски – се, мабуть, одна з найкрасших ріль п[ан]ни Слободівної»²².
У рецензії на виставу «Жидівка-вихрестка», показану в Чернівцях 11 травня 1901 р.²³, Крушельницький відзначив, що «головні ролі лежали в руках найліпших сил дружини нашого театру», зокрема, роль П р и с ь к и виконувала «п[анн]а Слободівна». Докладно характеризуючи ці ролі та їх виконавців, рецензент з різних перевтілень Слободівної саме цю роль зінтерпретував найширше:
«Доповненєм ролі п. Стадника [перевтілювався у Степана. – Є. Н.] була роля п[анн]и Слободівної. Сцена, у якій Приська закидає свої сіти на Степана, належить до найкрасших сцен у драмі. Обоє співграючі виказали стільки житя, п. Стадник стільки шаленої дикої пристрасти, а п[анн]а Слободівна стільки жіночого сприту, стільки рафінериї [тут переносно: витончености. – Є. Н.] і кокетства!.. Роля п[анн]и Слободівної дала артистці богато поля до попису [вияву свого таланту й уміння. – Є. Н.]. Зраджена дівчина розпучає за коханим. А побачивши, що він покинув її для Сари, попадає у шал. Розпука відводить її від розуму. Викликає Лейбу, шле його ратувати доньку, а при тім ратувати її власне серце. Ся метушня, ся розшаліла розпука Приськи і Лейби є, безперечно, найгарнійшою сценою. Розпука дівчини у хвилі, коли її коханий веде до хреста й під вінець иньшу… Гра п[анн]и Слободівної у сій сцені, нагороджена бурею оплесків, дала повне признанє артистці… Та в душі Приськи заходить зміна. Коханий покинув її, тож вона мусить помститися. І ось відтепер ми бачимо її веселою, дивно веселою. Своєю веселостию дратує вона Марію, дратує Степана, відводить його від розуму. І скільки артизму виказала тут п[анн]а Слободівна! Свобідна, байдужна, коли Степан шаліє… До всього його доведе, бо жити з ним без попа, без церкви, жити на віру не хоче. Роля сама собою дуже гарна, але й тим труднійша, що аби запанувати нею, аби обхопити її вповні і перевести консеквентно, треба на се справжнього артизму. Переходи із розболілого стану душі, із розпуки у штучну веселість, у злобну жажду мести, ледоватість і закаменілість – отсе головні риси ролі Приськи. А роля ся є найкрасшою в репертуарі п[анн]и Слободівної…»²⁴.
У рецензії Я. Веселовського на виставу «Жидівка-вихрестка», що відбулася в Коломиї 13 червня 1901 р.²⁵, відзначено:
«<…> справді концертовою була гра п. Слободівної (Прісі). Щире, палке коханє спершу, а відтак завзятє бажанє пімсти віддала п. Слободівна дуже маркантно [яскраво. – Є. Н.], а акт пімсти перевела дуже добре з характеристичним сміхом, за котрим, здаєся, ринуть сльози болю»²⁶.
Непідписаний рецензент показу «Жидівки-вихрестки» у Львові 15 червня 1901 р. також наголосив, що «знаменита була гра», зокрема, «панни Слободівної (Приськи)»²⁷.
У цілковито позитивній рецензії на прем’єру популярного жарту «Шалавило» («Szaławiła») Казімежа Ґлінського в Чернівцях 7 травня 1901 р., у якій Слободівна грала З о с ю, дружину «властителя дібр» (поміщика) і водночас зрадливого чоловіка, такого собі шалавила²⁸, Крушельницький висловив захват від акторської гри:
«Шутка само собою написана дуже живо, <…> нема в ній неприродних ситуаций, нема разячого польованя на сензацию… <…> Та як славно вона випала у відограню наших артистів!»²⁹
Далі сипав похвалами на адресу акторів, і серед них – своєї очевидної улюблениці:
«Роля жінки шалавила Зосі припала в участи п[ан]ні Марії Слободівній. Артистка мала поле до попису. Легонький драматичний закрій, а далі місця ліричні. Лагідний голос артистки проворні, ґраціозні її рухи, при тім відповідна інтонация робили її милою у сій ролі. Не меньше добрі були вибухи наївної радости чи сьміху»³⁰.
Спектакль «Шалавило» був апробований також у Снятині на початку червня 1901 р., і тамтешній непідписаний рецензент (здогадно, той-таки Крушельницький) повідомляв, що у виставі
«визначилися головно пп. Стадник і Ніжанковский, а з пань: Слободівна і Ґембіцка. Грою сих артистів ся штука довго на нашій сцені зможе держатися»³¹.
Натомість у рецензії Михайла Лозинського на прем’єру «Шалавила», що відбулася у Львові 27 червня 1901 р., відгук про виконавську майстерність Слободівної був обережний і неоднозначний:
«Про гру панни Слободівної годі мені тепер сказати рішуче слово. Її роля така, що рецензент мусів би найперше сам її перестудиювати, аби не помилитися в оцінці. Правда, роля се доволі трудна; маленький крок, а можна попасти в банальність або в такий траґізм, на котрого означенє навів би я пословицю про робленє з мухи вола. Признаки одного й другого в грі панни Слободівної були: чи з її вини, чи з авторової – сконстатувати годі, а панна Слободівна має завелику артистичну славу, аби на перший погляд – я її вперше бачив на сцені – робити їй такі закиди. Підождем, побачим…»³².
Непідписаний автор рецензії на ту саму львівську виставу «Шалавила» відзначив, що вона
«вийшла на рускій сцені, як на сальонову комедию, дуже добре. <…> Публика заходилася прямо від сьміху і кілька разів нагороджувала оплесками гру артистів <…>».
Щоправда, хоча «публики було повно», але «не рускої, яка <…> “сьвітила” своєю неприсутностию» (як припускав рецензент, українці воліли піти на «нинішний концерт» львівського хорового товариства «Боян»). «Щодо гри», то, на думку рецензента, «безперечно, панí здистансували» виконавців чоловічих ролей (тобто були кращими за них; дослівно: випередили їх), але самих виконавиць жіночих ролей він оцінив неоднаково, означивши таку низхідну оцінну градацію: пальму першости віддав Катерині Рубчаковій, яка
«зі своєї невеликої рільки Кляри зробила правдиву чічку сего, що німець називає das ewig weibliche³³. П[ан]на Ґембицка в ролі сьпівачки Аделіни була убрана з відповідною ексцентричностию, але не перевела рівно ж ексцентричности в своїй грі та рухах, так що опісля Зося (п[ан]на Слободівна) не мала, властиво, в чім єї наслідувати»³⁴.
У коротенькому відгуку на виставу одноактної «комедиї» «З любови», показану в Чернівцях 9 травня 1901 р. (Слободівна грала Р у з ю)³⁵, Крушельницький похвалив усіх трьох виконавців чоловічих ролей і одну з двох виконавиць жіночих – «п[анн]у Слободівну», які «бавили дуже добре своєю грою публіку»³⁶.
Про комічну оперету чесько-німецького композитора Рудольфа Делінґера (Dellinger, *1857–†1910) «Дон Цезар», показану в Снятині наприкінці травня – на початку червня 1901 р., рецензент зазначив, що жіночі «співні ролі лежали в руках <…> пань Бучманівної, Слободівної і Осиповичевої», притому ці артистки «знані вже нашій публиці, крім п[анн]и Слободівної». До того ж
«п[анн]а Слободівна дістала мимоволі ролю в оперетці в заступстві п[ан]і Рубчакової. Її голос милий, лагідний. Але в “Дон Цезарі” не могла вона розвинути своїх сил»³⁷.
З відгуків рецензентів можемо дійти висновку, що у вокальних партіях Слободівна мала менший успіх, аніж у власне драматичних, де вимагалось не так співу, доброго голосу, як душевної експресії. Драматичні ролі, які потребували бурхливого вияву почуттів і переживань, удавалися їй найкраще.
У рецензії на виставу «Кривоприсяжний», показану у Львові 2 липня 1901 р., М. Лозинський критично оцінив переробку – перенесення дійства про «німецких мужиків» «в Гуцульщину» – і з докором запитував: «пощо грати таку старосвіччину у Львові, де нарід [тут: простолюд. – Є. Н.] до театру не ходить?». Ба більше, у підсумку зауважив: «шкода доброї гри для кепскої штуки». Проте визнав, що завдяки акторській «грі ситуация була уратована», а «найбільше поля до попису мали з артисток панна Слободівна і п. Осиповичева <…>». Щодо першої, яка грала дівчину Теклю, зазначив:
«Заслужені оплески збирала панна Слободівна, котрій в її ролі нічого не можна закинути. Жаль лише, що її зусиля параліжував почасти автор непотрібним патосом»³⁸.
У схвальній рецензії на львівську виставу «оперетки» «Чорноморці», показану 6 липня 1901 р., М. Лозинський відзначив:
«П[ані] Рубчакова [у ролі Марусі, доньки Явдохи Драбинихи. – Є. Н.] і панна Слободівна (в ролі Драбинишої своячки Наталки) своєю грою і сьпівами чаровали публику. Особливо панні Слободівній в ролі сьмілої козир-дівчини дуже до лиця»³⁹.
У мелодрамі «Душегуби» Івана Тогобочного Слободівна грала роль Н а т а л к и, яка своєкорисливо, заради грошей, вийшла заміж за колишнього вояка, що втратив на війні ліву руку й дістав 2 тис. рублів відшкодування. Але насправді вона кохає його молодого гарного наймита, і той, за її намовою, зіштовхує однорукого господаря з кладки у воду. Молодиця і наймит побираються, але їх мучать шалені докори совісти. У рецензії на мелодраму, поставлену у Львові 11 липня 1901 р., Лозинський так оцінив сценічне втілення цієї ролі:
«З панни Слободівної була незрівнана молодиця-спокусниця з демонічною силою й певностию себе, годі було би додати або уймити що в її грі»⁴⁰.
У непідписаній рецензії в «Руслані» на ту саму виставу зазначено, що ця вже третя драма Тогобочного, освоєна Руським народним театром «у теперішнім сезоні», «є богато ліпшою від двох попередних»⁴¹ (малося на увазі «Жидівку-вихрестку» й «Загублений рай»⁴²). У рецензії лише докладно переказано фабулу вистави й названо виконавиць і виконавців ролей, зокрема, «п. Слободівна» грала «гарну Наталку»⁴³.
У резонансному спектаклі «Власть тьми» за драмою Лева Толстого Слободівна виконувала різні ролі – спершу А к у л и н и, потім М а р и н и, відтак А н и с і. Серед вистав Руського народного театру, репрезентованих від другої декади березня до другої декади квітня 1901 р. в Стрию, О. Бобикевич виокремив саме цю п’єсу: «З перекладів чужих штук на першім місци стоїть “Власть тьми” Толстого. Се справді найгарнійший твір, якій бачили ми на сцені»⁴⁴. Одначе в окремій рецензії на стрийську виставу, датованій: «Стрий, 22 мая 1901», Бобикевич насамперед підкреслив, що «А н и с ю віддала панна Бучманівна зовсім добре», а насамкінець зауважив, що Слободівна невдало виконала «малу» роль А к у л и н и, заступаючи відсутню артистку:
«<…> просто – її зовсім не грала, а лиш тілько віддеклямувала те, що було написано. Не видно було, ані що вона глуха, ані що сердита та примхувата. Але що се роля мала, то й не шкодило воно цілости»⁴⁵.
Зате в захопливій рецензії на виставу цієї «сензацийної драми», показану в Чернівцях 8 травня 1901 р.⁴⁶, Василь Сімович відзначив дівоче тріо артисток:
«П[ан]на Б у ч м а н і в н а – в ролі Анисі, п[анн]а Ґ е м б і ц к а – в ролі Акуліни, а п[анн]а С л о б о д і в н а – в ролі Маринки заслугують на повне признанє»⁴⁷.
А невдовзі у львівській виставі цієї «славної» п’єси, показаній 18 липня 1901 р. (режисер Іосиф/Йосиф Стадник⁴⁸), артистка з успіхом дебютувала в одній з головних ролей А н и с і, здобувши визнання рецензента Лозинського:
«В ролі Анисі (Петрової жінки) виступила вперве панна Слободівна, даючи доказ, що в сю ролю вона так само вжилася, як і в иньші свої драматичні креациї. Безрадісне житє молодої жінки зі старим чоловіком, незаконна любов, страх перед душегубствами найшли в ній славну інтерпретаторку. А вже в кінцевім акті, де Анися виходить п’яна і по-п’яному залицяєсь до свого чоловіка Микити, – не знаю, чи котра артистка зуміла би бути реальнійшою, лучше житєву правду віддати»⁴⁹.
Щоправда, відгук анонімного рецензента тієї-таки львівської вистави «Власть тьми» в газеті «Руслан» не був такий хвалебний і не вивищував Слободівної над попередньою виконавицею ролі – Ольгою Бучманівною:
«Передпослідне представленє “Власть тьми” ґр. Льва Толстого було цікаве зміною в обсаді [виконанні ролі. – Є. Н.] Анисі, яку замість п[ан]ни Бучманівної відограла п[ан]на Слободівна <…>. П[ан]на Слободівна, оскілько їй дозволила наглість [нагальність, несподіваність. – Є. Н.] обсади, поборола щасливо трудности ролі, хотя й не змогла затерти вражіня повної темпераменту і правди тогідної [торішньої. – Є. Н.] креациї п[ан]ни Бучманівної»⁵⁰.
Торік у рецензії на виставу «Власть тьми», показану в Тернополі 20 листопада 1900 р.⁵¹, Іван Копач у захваті відзначив: «Панна Бучманівна (Анися) відограла свою ролю <…> знаменито»⁵².
Свій успіх у ролі А н и с і Слободівна повторила під час вистави у місті Ярославі на початку жовтня 1901 р.: «<…> бачили ми “Власть тьми” Толстого у незрівнанім виконаню», зокрема, «п[анн]и Слободівної», – відзначив рецензент гастролей Руського народного театру в Ярославі, що відбувалися упродовж місяця – до початку жовтня 1901 р.⁵³
Тим ярославським рецензентом, що заховався під псевдонімом Тутешній, найпевніш, був учитель місцевої гімназії Антін Крушельницький, наречений Марії Слободівної. В огляді ярославських вистав він схвально оцінив «добрий репертуар» театру, відзначивши, що завдяки «грі наших артистів стали справжним концертом» насамперед вистави «Ой не ходи, Грицю…», «Хата за селом», «Власть тьми» і «Душегуби» (в них усіх грала Слободівна), та й загалом він із великою шанобою поставився до праці усього театрального колективу. Розхваливши майже всіх акторок і акторів, наголосив:
«П[а]ні Осиповичева і п. Ґембіцкий – артисти, про яких можна говорити лише з признанєм. <…> А до них зачислив би я далі молодші сили: п[ан]ну Слободівну і п. Стадника. Усі геройскі ролі зі всіх драм лежать в їх руках, а руки сі, молоді, надають їм такої шаленої сили, що слухаєш і нераз тратиш почутє того, що се гра, а не житє. Такою була п[ан]на Слободівна в ролі Марусі в “Не ходи, Грицю”, в ролі Наталки в “Душегубах”, в ролі циганки Ази в “Хаті за селом” і в ролі Анисі у “Власти тьми” <…>»⁵⁴.
Те, що оцінка гри Слободівної, яку давав Крушельницький 1901 р., була суб’єктивною і певною мірою захвалювальною, опосередковано свідчить рецензія, підписана криптонімом О. П., на виставу «Хата за селом», показану в Чернівцях 12 травня 1901 р.⁵⁵ У рецензії згадано, що роль М о т р у н и виконувала «п[анн]а Слободівна», проте похвальні слова адресовані іншим акторам та акторкам:
«Представленє було в цілости знамените, особливо гра наших найкрасших артистичних сил Ґембіцких (батька і доньки) та Осиповичевої і Стадника у всіх подробицях з кождого боку викінчена, як ліпше навіть годі»⁵⁶.
Щоправда, й ця рецензія могла віддзеркалювати суб’єктивне враження автора, бо згодом (1934 року) учасник та історик галицького українського театру Степан Чарнецький зазначив:
«Марія Слободівна <…> була довгі роки улюбленицею публіки. Грала ролі ліричних любовниць. Створила незабутній тип Мотруни в “Хаті за селом”»⁵⁷.
Того-таки року Чарнецький наголосив:
«Був час, коли наша сцена мала дві принади. Це були Марія Фіцнерівна і Марія Слободівна. Обі даровиті, амбітні, щиро хотіли прислужитись українській сцені. Химерне життя завело їх на перехресні стежки [очевидно, йдеться про заміжжя. – Є. Н.]. Фіцнерівна створила геніяльну креацію Мужички, Слободівна – Мотруни в “Хаті за селом”, якої ані перед нею, ані після неї не бачив я ні на українській, ні на польській сцені»⁵⁸.
(Мужичка – селянська донька Катерина, героїня вистави «Мужичка. Українська драма зі співами і танцями» за п’єсою Костя Ванченка-Писанецького.)
Рік потому Чарнецький знову з незабутніми враженнями і щемом згадував Слободівну, підкресливши ліризм її акторської гри:
«Молода Слободівна, обдарована великим талантом, голосом і вродою, була по вдачі втіленням доброти та глибокого, чистого ліризму. З-поміж сотки роль, які відтворювала [очевидно, перебільшення; радше можна говорити про кілька десятків ролей. – Є. Н.], кожному мусіла вритися в пам’ять постать Мотруни в “Хаті за селом”.
Кращої, більш переконливої доньки Лелюка не бачив я ніколи ні на українській, ні на польській сцені <…>».
Як свідчить спогад Чарнецького, глядачі вельми прихильно, бурхливо, із захватом сприймали гру молодої артистки, ба й з авансом, заохочуючи її до дальшого зростання:
«Слободівна була улюбленицею української публики, яка свої симпатії до неї виявляла спонтанічно, гураґанно, не все навіть у міру заслуги»⁵⁹.
Згадав Чарнецький знамениту роль М о т р у н и в інтерпретації Слободівної також у некрологу, де знову дав артистці, якій вельми симпатизував, загалом ностальгійну характеристику, ще раз виокремивши ліризм як визначальну ознаку її виконання жіночих ролей:
«Золотоволоса Мотруна з “Хати за селом”, колись соняшне явище на сцені галицького театру, улюблениця публики, найщиріший ліризм, який коли-небудь ходив і говорив на українській сцені <…>»⁶⁰.
А тимчасом наприкінці вересня – на початку жовтня 1901 р. розлетілися газетні звістки про негайне заміжжя і закінчення акторської кар’єри Марії Слободівної (про її еротичні та матримоніальні проблеми – у наступній статті)…
________________________________
¹ Див. перше та друге подання із циклу статей про Марію Слободівну: Нахлік Євген. Марія Слободівна (Крушельницька) – артистка театру «Руської Бесіди». І період // URL; Нахлік Євген. Театральні перетини Марії Слободівної та Івана Франка // URL.
² Руский народний театер // Руслан. 1900. Ч. 245. 29 жовтня (11 падолиста). С. 3.
³ Зъ Тернополя пишуть нам // Дѣло. 1900. Ч. 247. 1 (14) Падолиста. С. 3.
⁴ Сценічне ім’я Ванда Яновичева, у шлюбі Курбас (*1867–†1950). – Є. Н.
⁵ Рускій народный театръ // Дѣло. 1900. Ч. 268. 28 Падолиста (11 Грудня). С. 3.
⁶ З руского театру // Руслан. 1900. Ч. 268. 2 падолиста (11 грудня). С. 3.
⁷ Дирекція театру. Рускій народный театръ // Дѣло. 1901. Ч. 115. 25 Мая (7 Червня). С. 3.
⁸ Сатир Олег [Веселовський Я.]. З Коломиї. (Гостина руского театру: Жидівка вихрестка, драма Тогобочного, і кілька уваг про наш театр) // Там само. Ч. 122. 2 (15) Червня. С. 3. У газеті друкарська помилка: «К. Підвисоцкої» (мабуть, автоматичне уподібнення до попереднього жіночого прізвища: Слободівної). Про те, що «останніми часами <…> театр <…> зискує знов дуже визначну мужеску силу п. Костя Підвисоцкого», підтвердив через чотири місяці А. Крушельницький (Тутешній. Гостина руского театру в Ярославї // Там само. Ч. 217. 27 Вересня (10 Жовтня). С. 2). Олег Сатир – псевдонім Ярослава Веселовського (Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI–XX ст.). Київ, 1969. С. 342, 449).
⁹ Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині : Нариси. Статті. Матеріали. Світлини / Ідея вид., вст. слово: Богдан Козак; наук. ред., комент.: Ростислав Пилипчук; Упорядкув.: Богдан Козак, Роман Лаврентій, Ростислав Пилипчук. Львів, 2014. С. 110, 111.
¹⁰ Рускій народный театръ // Дѣло. 1901. Ч. 43 и 44. 24 Лютого (9 Марта). С. 2; Репертуаръ львôвского руского народного театру // Там само. Ч. 58. 13 (26) Марта. С. 3.
¹¹ Репертуаръ львôвского руского народного театру въ Стрыю // Там само. Ч. 72. 29 Марта (11 Цвѣтня). С. 2. На 20 квітня анонсовано виставу «Скапаний світ» за драмою польського письменника Владислава Оркана (Руско-народный театръ // Там само. Ч. 74. 4 (17) Цвѣтня. С. 2) у перекладі Й. Стадника (першодрук у «Руслані» в жовтні – листопаді 1900 р.; окреме вид.: Львів : Накладом Видавничої Спілки, 1901). Від 24 квітня 1901 р. театр давав вистави у Чернівцях (Рускій народный театръ // Дѣло. 1901. Ч. 80. 11 (24) Цвѣтня. С. 3).
¹² Бобикевичь О. Зô Стрыя (Про гостину руского театру) // Там само. Ч. 84. 16 (29) Цвѣтня. С. 3.
¹³ Крушельницький А. В суботу відограно в театрі… // Буковина. 1901. Ч. 45. 18 цьвітня (1 мая). С. 3.
¹⁴ Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів... С. 334, 490.
¹⁵ С–ий. Із Кіцманя пишуть нам // Буковина. 1901. Ч. 46. 20 цьвітня (3 мая). С. 3.
¹⁶ Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів… С. 327, 490.
¹⁷ С. Зі Снятина пишуть нам // Дѣло. 1901. Ч. 114. 24 Мая (6 Червня). С. 3.
¹⁸ Лозинський М. З рускої сцени // Там само. Ч. 142. 26 Червня (9 Липня). С. 3.
¹⁹ Лозинський М. З рускої сцени // Там само. Ч. 151 и 152. 9 (22) Липня. С. 3–4.
²⁰ Гостина руского народного театру въ Ряшевѣ (Письмо з Ряшева) // Там само. Ч. 213. 22 Вересня (5 Жовтня). С. 3. Кравчуківна – Людмила Ванда Кравчуківна (у шлюбі Петровичева, *1882–†1971), оперна співачка; солістка театру «Руської Бесіди» (1899–1914). Молодша сестра Ф. Лопатинської, дружина Василя Петровича (*1880–†1914) – драматичного актора й співака того ж театру (1897–1914).
²¹ Тутешній. Гостина руского театру в Ярославї // Там само. Ч. 217. 27 Вересня (10 Жовтня). С. 2.
²² Кіцманьский. В четвер, дня 2. мая с. р. відограла наша театральна трупа… // Буковина. 1901. Ч. 47. 22 цьвітня (5 мая). С. 3.
²³ Анонс: Руский народний театр // Там само. Ч. 49. 27 цьвітня (10 мая). С. 3.
²⁴ Крушельницький А. Ж и д і в к а в и х р е с т к а, драма в 5 актах Тогобочного // Там само. Ч. 51. 2 (15) мая. С. 3. Рецензію, із зазначенням автора, майже повністю републіковано в непідписаному допису, автором якого, здогадно, був також Крушельницький: Зі Снятина пишуть нам // Дѣло. 1901. Ч. 117. 28 Мая (10 Червня). С. 3.
²⁵ Дирекція театру. Рускій народный театръ // Там само. Ч. 115. 25 Мая (7 Червня). С. 3.
²⁶ Сатир Олег [Веселовський Я.]. З Коломиї. (Гостина руского театру: Жидівка вихрестка, драма Тогобочного, і кілька уваг про наш театр) // Там само. Ч. 122. 2 (15) Червня. С. 3.
²⁷ Народный рускій театръ // Там само. Ч. 123. 4 (17) Червня. С. 3.
²⁸ Євгений Желехівський пояснював слово «шалавила, шалавило» як синонім слова «шалапута» (шалапут): «Ш а л а в и л а, шалавило. m. leichtsinniger, unbeständiger Bub, Mensch, W. s. Шалапута» (Малоруско-нїмецкий словар : у 2 т. / уложили: Євгений Желеховский і Софрон Недїльский. Львів, 1886. Т. ІІ. С. 1082). З української мови це слово запозичене в польській: «szaławiła ‘człowiek lekkomyślny; lekkoduch, postrzeleniec’ <ukr. szaławyła>» (Mariak Leonarda. Leksyka z kwalifikatorem ukr. („ukraiński”) w słownikach ogólnych i wyrazów obcych języka polskiego XXI wieku // Polsko-ukraińskie spotkania językowe / pod redakcją Sofii Butko i Małgorzaty Gębki-Wolak. Toruń, 2022. S. 39). У п’єсі Ґлінського «szaławiła» («шалавило») – легковажний веселун..
²⁹ Крушельницький А. Ш а л а в и л о, комедия Ґлїньского // Буковина. 1901. Ч. 49. 27 цьвітня (10 мая). С. 2.
³⁰ Там само. С. 3.
³¹ Зі Снятина пишуть нам // Дѣло. 1901. Ч. 117. 28 Мая (10 Червня). С. 3.
³² Лозиньский М. З рускої сцени // Там само. Ч. 134. 16 (29) червня. С. 3.
³³ Вічно жіночне (нім.). – Є. Н.
³⁴ З руско-народного театру // Руслан. 1901. Ч. 135. 16 (29) червня. С. 3.
³⁵ Анонс: В четвер дня 9 мая: <…> З любови // Буковина. 1901. Ч. 48. 24 цьвітня (8 мая). С. 3.
³⁶ Крушельницький А. «П о в о р о т б а т ь к а», опера Ярецкого // Буковина. 1901. Ч. 50. 29 цьвітня (12 мая). С. 3. Автора п’єси у відгуку не зазначено.
³⁷ С. Зі Снятина пишуть нам // Дѣло. 1901. Ч. 114. 24 Мая (6 Червня). С. 3. Очевидно, Крушельницький, бо підписувався криптонімом С. (Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів... С. 327, 490).
³⁸ Лозинський М. З рускої сцени // Там само. Ч. 138. 21 Червня (4 Липня). С. 3.
³⁹ Лозинський М. З рускої сцени // Там само. Ч. 142. 26 Червня (9 Липня). С. 3.
⁴⁰ Лозинський М. З рускої сцени // Там само. Ч. 146. 2 (15) Липня. С. 3.
⁴¹ З руско-народного театру // Руслан. 1901. Ч. 147. 1 (14) липня. С. 3.
⁴² Драму в 5 діях «Загублений рай» Тогобочного анонсовано для показу у Снятині 11 червня 1901 р.: З руского народного театру // Буковина. 1901. Ч. 61. 25 мая (7 червня). С. 3.
⁴³ З руско-народного театру // Руслан. 1901. Ч. 147. 1 (14) липня. С. 3.
⁴⁴ Бобикевичь О. Зô Стрыя (Про гостину руского театру) // Дѣло. 1901. Ч. 84. 16 (29) Цвѣтня. С. 3.
⁴⁵ Бобикевич О. Власть тьми. Драма Льва Толстого. Вражіня з народного руского театру // Там само. Ч. 123. 4 (17) Червня. С. 2.
⁴⁶ Анонс із переліком дійових осіб та виконавців: Руский народний театр // Буковина. 1901. Ч. 48. 24 цьвітня (8 мая). С. 3. Роль Анісиї грала Ольга Бучманівна, Акуліни – Олена Ґембіцька.
⁴⁷ Сімович В. «В л а с т ь т ь м и», сензацийна драма в 5 актах а 6 відслонах Льва ґр. Толстого // Там само. Ч. 49. 27 цьвітня (10 мая). С. 3.
⁴⁸ Анонс: Послідне представленє // Дѣло. 1901. Ч. 148. 4 (17) Липня. С. 3.
⁴⁹ Лозинський М. З рускої сцени // Там само. Ч. 150. 6 (19) Липня. С. 3.
⁵⁰ З руско-народного театру // Руслан. 1901. Ч. 153. 8 (21) липня. С. 3.
⁵¹ Репертуаръ руско-народного театру въ Тернополи // Дѣло. 1900. Ч. 252. 7 (20) Падолиста. С. 3.
⁵² Копачь Иванъ. Про рускій театръ въ Тернополи // Там само. Ч. 254. 10 (23) Падолиста. С. 3.
⁵³ Тутешній. Гостина руского театру в Ярославї // Дѣло. 1901. Ч. 217. 27 Вересня (10 Жовтня). С. 2; датовано: «Ярослав в жовтни 1901».
⁵⁴ Там само.
⁵⁵ Анонс: Руский народний театр // Буковина. 1901. Ч. 50. 29 цьвітня (12 мая). С. 3.
⁵⁶ О. П. «Х а т а з а с е л о м», драма із циганьского житя в 5 відслонах // Буковина. 1901. Ч. 51. 2 (15) мая. С. 3.
⁵⁷ Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині. С. 161. Першодрук: Чарнецький Степан. Нарис історії українського театру в Галичині. Львів, 1934. С. 206.
⁵⁸ Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині. С. 462. Першодрук: Чарнецький Степан. Наші театральні артистки // Назустріч. Львів, 1934. Ч. 12. 16 червня. С. 7.
⁵⁹ Горобець Тиберій [Чарнецький С.]. Тіни над життям… // Діло. 1935. Ч. 201. 31 липня. С. 7.
⁶⁰ Горобець Тиберій [Чарнецький С.]. Замісць квітів – на далеку могилу… // Там само. Ч. 251. 20 вересня. С. 7.
24.06.2024