Знайомство з “дорослим” двоколісним ровером почалося з татової “України”. Я, як годиться, спершу осідлала раму в татових поїздках у справах та на город, що лежав далеченько від нашого помешкання — “на обширі”. Оті, насправді куці, захопливі мандрівки лише розбудили нестримне бажання дошколярочки самотужки помчати в манливу далечінь назустріч пригодам. Стояло соковите раннє літо, нахабне сонце обіцяло втілення усіх поривань, кожен смарагдовий листок погойдувався схвально, кожен горобець підцвірінькував своє “так-так” моїй намріяній відважності. Тому коли одного разу тато вкотре залишив свого ровера без нагляду, сперши на подвір’ї до лавки, я наважилася втілити спонтанний порив. Дарма що дитячі ніжки в шортиках ніяк не досягали до педалей — мрія була сильнішою за всі умовності. За дещицю миті я уявила себе на дорослій зеленій “Україні”, що летить з подвір’я всипаною дрібною щебінкою (як марудно боляче було виколупувати ті гострі камінці з розбитих колін) дорогою повз церкву й на долину, тоді ще повну корів, коней та кіз, й уздовж потічка, що здавався тоді широкою річкою Боберкою, перестрибнути яку було до снаги тільки особливо спортивним цибатим підліткам, що, ганяючи в той час футбола, мали б дивитися на мене, заздрісно й захоплено завмерши. Вся ця чудесна пастораль промайнула в моїй коротко постриженій голівці, поки я з лавки вмощувалась на незручне сидіння, малими долоньками намагаючись дотягнутися керма, й відштовхувалась від лави ногою. Вивернути ровер на стежку я так і не втрафила, тож та перша двоколісна веломандрівка соло видалася найкоротшою в моїй історії, бо татова «Україна» провезла мене якихось кілька кроків до сірої стіни сусідського будинку, перш ніж ми в палких обіймах з її кермом гепнулися на землю. На торохтіння ланцюга прибіг схвильований тато й вихопив мене зі залізних обіймів майже прирученого мною залізного звіра.
Наступного разу я сіла на двоколісного вже коли доросла до подарованого мені татовим вуйком (який у своїй далекій юності вигнанця зі Закерзоння був добрим майстром роверів, тим і заробляв на кусень хліба вже в цій Галичині) білого підліткового роверка. Заради зменшення шансів для потенційних травм тато вчив мене двоколісної науки на згаданій раніше долині. Чомусь я падала щоразу, як тільки помічала, що тато прибрав долоню від мого рожевого сидіння. Корови великими вологими очима спостерігали за моїми падіннями, нітрохи не соромлячись залишати на моєму шляху свіжих теплих “пляцків”, від яких потім доводилося відмивати колеса, а часом і одяг. Ще не навчившись їздити як слід, я вже встигла розповісти про свого роверка у школі, й однокласниця попросила покататися на ньому в центральному сквері. Ровера до залюдненого скверу я привела ще за роги, пішки. А там глибоко вдихнула, сіла й поїхала пологим спуском до дороги, що вела повз аптеку до одного з місцевих генделиків й далі, далі. З того моменту я цілком опанувала двоколісного. Історій падінь і травм попереду буде ще багато, та запаморочливої втіхи й веселощів — значно більше.
Треба згадати, що з певних причин, можливо, саме через горбистість — а може тому, що Бібрка все-таки старовинне компактне містечко з Маґдебурзьким правом, а не розтягнуте на кілометри пласке село, — поважним міщанкам й міщаночкам там захекано крутити педалі не личить. Так, либонь, вважали жінки в моїй Бібрці, бо на роверах не їздили. Зовсім. Хіба геть малі. От на рівнинній Бущині, де ми дуетом з коліжанкою каталися літніми полями, де всі, від манюніх дівчаток до бабусь, на роверах — там інший стиль. А в Бібрці на мене “ровершницю” зиркали без розуміння. Мене ж така унікальність лише додатково надихала — я любила “пити колесами” любий оку і серцю простір на самоті.
В період найактивніших веломандрівок (здебільша сольних, рідше з татом) я мала два улюблені маршрути — на села Свірж і Любешка, — кожен з яких був фізично виснажливим в напрямку з Бібрки, бо під гору, зате зовсім без зусиль дорогою домів, бо вниз. Нагородою за втомливе крутіння педалей були чарівливі краєвиди зелених горбів, встелених полями й садами та подекуди закличним затишком лісової гущавини. Восени спостерігала, як крізь надвечір’я тягнуться з полів до села фіри, навесні — як ґаздують у садах і городах молодиці й ніжаться на осонні коти.
Один з улюблених спогадів — рясна весняна злива, в яку я втрапила на спуску з горбів домів. Навіжений вітер нагусто змішав дощову воду з пелюстками розквітлих вишень у придорожніх садах, насліпо заліпивши мені очі. Я швидко мчала вниз, відчуваючи кожну залиту водою вибоїну на шляху, сподіваючись, що кожна зустрічна автівка мене бачить і оминає, й верещала від лячного хвилювання, мов те мале дівча, якому ніби таки вдалося самотужки поїхати вдалечінь на татовій “Україні” — крізь пелюсткову зливу назустріч щемному захвату від п’янкої свободи.
Такі епізоди залишаються в пам’яті назавжди, живі та яскраві до найдрібніших деталей. Вони ненав’язливо нагадують, що життя — шалений спуск згори наосліп, який неможливо спинити без ризику обірвати його плин назовсім. Тільки прожити, впускаючи себе в досвід й відпускаючи водночас. Оце і є свобода. Вибір моменту пірнання в нову незнайому водойму, з якої сподіваєшся випірнути. Але ніколи не можеш знати фіналу напевне.
Тоді я приїхала додому наскрізь мокра, затраскана болотом, заліплена пелюстками вишневого цвіту й щемко вдячна: роверкові, весні, долі. Й собі — за відвагу. Щовесни відтоді пелюсткові зливи нагадують мені про ті дорослі роверкові мандри пагорбами. Щоліта смарагдове сяйво зелені в променях уже зухвалого сонця — про найперший короткий політ на татовій “Україні”. Й нікому того польоту не спинити, поки живе пам’ять.
14.06.2024