З нагоди початку фінальної стадії чемпіонату Європи з футболу варто згадати, як сприймали цю гру галичани тоді, коли вона ще тільки набувала поширення. Своїми враженнями від спортивної дивовижі ділилися в листах Антін і Марія Крушельницькі.
Ініціативний 46-річний педагог, письменник і літературознавець Антін Крушельницький, обійнявши в лютому 1925 р. посаду директора української приватної гімназії в Рогатині, узявся запроваджувати для учнів гру в копаного м’яча. 5 травня 1925 р. писав до дружини, яка з дітьми затрималася на еміграції в австрійському місті Родавні (Родаун, Rodaun) поблизу Відня:
«Тепер плянтуємо [польс. plantować – вирівнювати поверхню ґрунту. – Є. Н.] площу коло ґімназії для гри в мяча. Учні приходять кожного пополудня. Сьогодні я сидів з ними від 4 до 7. Було дві фіри, які розвозили по площі землю, яку збираємо в горішній частині. Може, за тиждень приготовимо площу для забав на цей рік. Нарік [наступного року. – Є. Н.] почнемо вже плянтувати при помочі інжінєра.
Я пускаю все в рух, щоб переконати людей і приготовити на неминучість закупна двох площ на забавову площу і студентський парк <…>. Люди відкривають Америку після моїх слів. Це ж таке просте і ясне. Але додуматися до того – страх як важко!»¹
У листі від 7 травня 1925 р. інформував:
«<…> плянтуємо пополудні подвірря, приготовуються змагання: приїздять до нашої ґімназії спортові гуртки з Тернополя, зі Стрия, з Бережан. Одним словом, Рогатин у моді. <…> На всіх павзах я між ними [учнями. – Є. Н.], пополудні, увечері, на подвіррі, коли копáють, плянтують, грають в мяча (Пушку! То ж то тут грають цілий день копаного мяча!) – я між ними. Стою, та й дивлюся. А вийде мяч на мене – відбиваю»².
Пушко – так Антін і Марія називали в побуті й листуванні свого наймолодшого сина Остапа (натоді йому виповнилося 12 років).
У листі від 11 травня 1925 р. Крушельницький повідомляв дружину вже про саму гру, що відбулася 10 травня, у неділю:
«Вчора <…> було мячеве змагання двох дружин: рогатинської й тернопільської. І що Ти скажеш – Рогатин виграв. Зробили 2 брамки, а дістали одну, і то карну. Розуміється, в Рогатині сензація»³.
Отже, рогатинська гімназійна команда в матчі з тернопільською виграла з рахунком 2:1, притому суперник забив гол зі штрафного (можливо, з пенальті). Цікавими є спостереження Крушельницького над тим поєдинком, які свідчать, що Антін раніше бачив матчі команд справжніх спортсменів, пильно вглиблювався у футбольну гру як таку й намагався збагнути її тактичні й технічні премудрощі та хитрощі:
«Але полишаючи припадковий успіх, хотів би я Тобі сказати те, що я заобсервував при цій грі.
Згори мушу сказати, що гра обох дружин була дуже погана. Далеко їм ще до того, щоб навчилися подавати мяч тим, котрі можуть використати його до перемоги. Це найбільша хиба – кожний хотів би сам зробити “брамку” [забити гол. – Є. Н.]. Але придивляючися грі, не можемо досить налюбуватися розкішними поворотами людських тіл, натужених працею мязів. Це перше й, здавалося б, найважніще. Та так воно не є. Важніще зате – бистрота орієнтаційного змислу [чуття; тут: тактичної орієнтації. – Є. Н.]. Розуміється, обом дружинам, що вчора змагалися, цього недоставало. І, врешті, третє, чого б Ти ніколи не сподівалася, це – культурність у грі. Здавалося б, така дика гра – а вона має такі гострі правила, тим трудніщі до виконання, чим більше завзяття у грі. Але виконувати їх мусять, бо строгий суддя свище й спиняє гру, і тим, що провинилися проти правил гри – дає так зв<ану> карну брамку (так було вчора з нашими)»⁴.
Далі Крушельницький, натхнений першим успіхом учнівської команди його гімназії, признавався, що є палким прихильником гри, яка ставала неабияк популярною серед молоді:
«Одним словом – не знаю, чи внаслідок ближчого познайомлення з грою, чи внаслідок того, що цей спорт є у всіх ґімназіях і офіціально його підпирається, а я, як спортовий прихильник, з душею його розвиваю. Я став приятелем копаного мяча. Навіть мене це не відстрашує, що на 2 дні перед змаганням найліпший наш грач дістав удар в коліно, що мусів був тиждень лежати в ліжку (і вже вчора встав та, криваючи, прийшов на поле змагання – така в цьому пристрасть!). Наша молодь сильно відбивається від инших ґруп. При кожній брамці і при кожнім більшім успіху своїх вся площа лунала від оплесків. Значиться, молоде покоління в ґімназії грало в душі із своїми старшими товаришами. Та й не диво. На 450 учнів є в нас шість мячевих дружин, разом 66 людей! (Змагалася вчора найстарша І др<ужина>.)»
Підсумовуючи свої міркування і розуміючи, що вони не зовсім доречні в листі до дружини, далекої від спорту, Антін виправдовувався тим, що психологічно готує її до незабарного переїзду з Родавна до Рогатина й поселення при гімназії (Марія переїхала в липні 1925 р.):
«От і вийшов, не хотячи, лист з пропаґандою копаного мяча. Я знаю, що Тебе тяжко буде до цього навернути. Але що доведеться Тобі не раз чути його удари, я хотів би їх уприємнити»⁵.
А 12 травня 1925 р. Крушельницький сповіщав дружину, що при виділенні коштів «на забавову площу» мусив долати опір недругів:
«<…> сплата цієї площі при помочи повіту – дрібничка. Правда, може дехто мав инші пляни щодо використання повітової жертвенности – нехай вибачає. Ґімназія – перше! А здоровля й фізичний розвиток молоді в ґімназії на першому пляні. Отож нехай живе площа! Нехай живе копаний мяч! Нехай живе ситківка [волейбол. – Є. Н.]!»⁶
Натомість дружина, колишня успішна акторка театру «Руської Бесіди», відома під дівочим прізвищем Марія Слободівна⁷, хоча й давно закінчила виступи на професійній сцені, усе-таки цікавилася радше мистецтвом, аніж спортивними змаганнями, а тому принагідно відвідувала концерти й вистави. Про «вражіння» з одного такого концерту у віденському «Концерт-гаузі» (Wiener Konzerthaus), коли «слухала гри на чельо» (віолончелі), вона поділилася з чоловіком у листі від 5 травня 1925 р.:
«В “Концерт-гаузі” у великій салі грали трійо – два брати Фаєрмани і піаніст Вальтер. <…> Грали прекрасно Бетовена, Шумана і Чайковського. Особливо Чайковського. Сам твір гарний. Дуже богато наших українських мотивів. А виконання чудове!! Я сиділа, як зачарована. Вже били браво, а я ще не могла спамятатися. Прекрасно, кажу Тобі, Туху [звичне звертання Марії до Антона в побуті й листах. – Є. Н.], прекрасно. Чельо бренить мені ще в ухах, в душі, ще не можу отрястися!»⁸
А 14 травня 1925 р. у відпису на чоловікового листа від 11 травня Марія висловила незадоволення футбольною «прикрістю», яка її «жде» в Рогатині у помешканні при гімназії, але розуміла, що мусить із тим змиритися:
«Копаним мячем я зовсім не одушевлена. Як я буду мусіла вічно слухати того копання, то навіть урозпучена! І хоч як признаю потребу спорту для молоді, від того мені не лекше. На цілоденне копання нехай би собі ішли десь на площу за місто. Прикро мені, що мушу Тебе у Твоїм захваті обілляти зимною водою, але мимо найліпшої волі не можу инакше. Як грали тут на улиці наші діти з Маєрами і Фреліхами, то я не годна була усидіти тут нагорі. Вони грали найбільш півгодини. Ну, що робити, не моя сила порадити <…>»⁹.
А в листі від 17 травня 1925 р. з Родавну Марія вже описала своє відвідання нової спортивної арени у Відні та враження від футбольного матчу, в якому грали молоді, хоча, певно, підготовані футболісти:
«Величезна спортова площа. Пригадуєш Собі, як ми мешкали на Деблінґу [Döbling, тепер 19-та дільниця Відня, на північному заході міста. – Є. Н.], її зачали плянтувати. Від передпослідної стації трам<вайної> тягнеся аж геть нагору аж до послідної. Битком заповнена народом. Більш сто тисяч людей. Збудована амфітеатрально. Кольос, одним словом. Видці збиралися вже від шестої год<ини>. Початок призначений на осму, а почалося по чверть на девяту, аж зовсім стемніло»¹⁰.
Власне, саме з настанням сутінок почалося головне видовище – феєрверки із цирковими номерами. А перед тим глядачі («видці») «впротягу довгого вижидання не нудилися і не дармували» – їх «забавляли» «сотки кельнерів», між яких було «багато веселих, дотепних» і які «мали роботи чимало», бо «на лоні природи апетити змагалися»:
«Увихалися вони з досками, переладовалися [перенавантажилися, польс. przeładować się. – Є. Н.] всякими зимними [холодними. – Є. Н.] присмаками поміж лавками і запрошували видців, вичисляючи роди того всего добра. <…> доски їх скоро випорожнювалися».
Було влаштовано й показовий футбольний матч. Марія, після чоловікової заохоти, сприйняла його з інтересом й описала по-жіночому так:
«Крім того на долині на площі грали копаного мяча, і я дуже цікаво придивлялася тій грі. Усе добре, спорт потрібний, коли б тільки трошки більше умірковано бралися до него. А то як дістав оден з учеників бальоном в живіт чи груди (не видно було добре), то аж штучне віддихання мусіли йому робити. Встав, правда, і бігав знов, але чи не ушкодили його всередині – не знати. Смішно мені було також з того судді, що бігав за грачами сюди-туди і посвистував. Для цілости грала оркестра, і віденцям, що охолоджувалися пивом і всякими красеками, було дуже весело»¹¹.
Переглядаючи тепер футбольні матчі на чемпіонаті Європи, згадаймо з усмішкою ці одні з перших вражень наших краян від копаного м’яча…
______________________
¹ Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя : Листування / Упорядкув., передм., прим. та покажчики Олекси Піддубняка. Біла Церква, 2018. С. 446.
² Там само. С. 453.
³ Там само. С. 459.
⁴ Там само. С. 459–460.
⁵ Там само. С. 460.
⁶ Там само. С. 469.
⁷ Див.: Нахлік Євген. Марія Слободівна (Крушельницька) – артистка театру «Руської Бесіди». І період // URL; Нахлік Євген. Театральні перетини Марії Слободівної та Івана Франка // URL; Нахлік Євген. Марія Слободівна (Крушельницька) – артистка театру «Руської Бесіди». ІІ період (буде опубліковано) // URL.
⁸ Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя. С. 444.
⁹ Там само. С. 476.
¹⁰ Там само. С. 480.
¹¹ Там само. С. 480–481.
14.06.2024