Регулярно спалахують дискусії на тему того, зобов’язаний нам Захід допомагати чи ні. І я тут навіть не про спори навколо Будапештського меморандуму (якраз їх ще реально вирішити за допомогою суто правових аргументів), а про регулярні скандальчики, які спалахують зазвичай вслід за фразами урядовців, включно з Президентом, про потребу більших обсягів допомоги. Часом призвідцями стають іноземні урядники, як це відбулося у випадку британського міністра оборони Бена Воллеса і знаменитої фрази про “не магазин”.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Мало яка така оказія, незалежно від подробиць конкретного випадку та контексту ситуації, обходиться без запеклих внутрішньоукраїнських дискусій. Аргументи сторін незмінно зводяться до протистояння двох логік: “Захід нам нічого не винен, і якщо чогось не дає, то це тому, що ми недостатньо працюємо” (варіанти — “занадто корумповані”, “вибрали не того”, “погано готувалися до вторгнення”) та “Захід повинен нам допомагати, тому що ми водночас захищаємо і його”. Правду кажучи, якщо знатися на місці, яке займала Україна у планах совєтського керівництва щодо розповсюдження “світової революції”, а ще царів та їхніх намірів таки вийти до проток Середземномор’я, то більш обґрунтованим видається таки другий підхід. Утім, перший і не думає здавати позицій. При тому, що вже при наближенні з ним виникає кілька суттєвих проблем.
Насамперед, ми вже були в ситуації, коли Захід таки справді нам нічого не був винен — йдеться про 1919–1921 роки. У період безпосередньо перед і протягом боротьби за незалежність 1917–1921 років Україна була фактично відсутня на ментальній мапі “великих країн”. Великобританія та Франція сприймали Росію як свого союзника і відчували перед нею зобов’язання; також вони більш-менш чітко уявляли Польщу як осердя майбутнього санітарного кордону, який мав відгородити Європу від більшовизму. А України в їхній ментальній мапі не було. І не допомагала демократичність і ліберальність лідерів української революції, як і той факт, що знамениті 14 пунктів Вудро Вільсона резонували з тогочасною українською аджендою. Той-таки Вудро Вільсон, до прикладу, плутав Галичину з іспанською Галісією, де він бував у молодості.
На ментальній мапі не просто колективного Заходу, а переможців у Першій світовій Україна з’явилася завдяки мирному договору в Бресті з Німеччиною, яка через дев’ять місяців програє Велику війну. Проблемою для України був не факт програшу, а те, що Франція затялася максимально ослабити Німеччину і заодно відігратися на всіх її вільних та невільних союзниках. І це зрикошетило по Україні практично повною блокадою. Бракувало всього — зброї, одностроїв, амуніції, ліків. Врешті українську армію скосив тиф. А у Перший зимовий похід хоч і вирушило 10 тисяч вояків, реально боєздатними було трохи більш ніж дві тисячі.
Словом, згрубша виходило, що позаяк Україна уклала угоду не з тим, з ким було слід (а з ким слід, вона укласти не могла, тому що угода з Україною була б для Антанти порушенням союзницьких зобов’язань відносно Російської імперії), то фактично опинилася у блокаді. В такому контексті розмови про “Захід нам нічого не винен — і якщо нам щось не дають, то це ми погано поводимося” (перепрошую, недостатньо демократичні чи то занадто корумповані) починають звучати дещо блюзнірством відносно полеглих у війні проти Москви столітньої давнини.
Поразка української боротьби за незалежність, зрозуміло, найболісніше вдарила по самій Україні — але це не означає, що для всіх інших вона не означала зовсім нічого. Насамперед, у результаті поразки УНР російський комунізм опинився на воротах Європи. Друга світова війна яскраво продемонструвала, що при наявності українського плацдарму для наступу на Європу “санітарний кордон” відносно легко перетворюється на Варшавський блок, а колективний Захід опиняється в тіні ядерних ракет, керованих з Москви. Актуальні клопоти західних держав з поповненням арсеналу озброєнь для власного ж захисту (квінтесенцією і символом чого стали анекдотичні історії з масовими поломками БТР на озброєнні німецької армії під час навчань) спонукають думати, що Заходу таки слід дякувати Богу за те, що в Росії вже далеко не ті можливості, які були хоча б у пізнього СССР, та що Україна тримає рубежі. Власне, сам факт регулярної допомоги яскраво свідчить, що колективний Захід усе ж вивчив уроки: й український урок 1918–1921 рр., і чеський та польський уроки 1938–1939.
Утім ми не оригінальні щодо озвучення колізій навколо гаданої провини “колективного Заходу”. Сама тема такої провини сформувалася у контексті “жертв Ялти”, що виник аж ніяк не на пустому місці. Його коріння — у реаліях насильницької репатріації совєтських громадян після Другої світової війни. Сама репатріація була наслідком домовленостей у рамках Ялтинської конференції. І жертвами Ялти, за великим рахунком, стали не лише репатріанти, а й уся Східна Європа, яка за результатами тих домовленостей фактично опинилася у ролі сателітів совєтської імперії. Свою домінацію “совок” підтримував усіма можливими засобами і способами, зовсім не переймаючись, до прикладу, правами людини і народів та елементарною пристойністю, доказом чого є Будапешт у 1956 році та Чехословаччина у 1968-му. Поступливість Заходу коштувала Східній Європі численних людських жертв та — що найстрашніше — моря згаяного часу і можливостей. Закономірно, що починаючи з 1990-х ця тема ні-ні та й звучала у рефлексіях навколо “сплюндрованого століття”. Саме свідомість цього аспекту відносин між колективним Заходом, Центрально-Східною Європою та Росією у всіх її ітераціях є одним із факторів, який надихає східноєвропейські країни на системну підтримку України та лобіювання всілякого розширення допомоги нам.
В суто українській перспективі символом “провини Заходу” в контексті вже згаданого трикутника Захід — Центрально-Східна Європа — Росія стала відома поезія Олександра Олеся “Європа мовчала”. Короткий поетичний текст повністю присвячений відсутності чіткої реакції цивілізованого світу на Голодомор-геноцид в Україні, попри наявність інформації про страхіття, які відбувалися в центрі Європи. Причому якби все обмежувалося тільки мовчанням — але саме в листопаді 1932 року відбулося визнання СССР США та налагодження офіційних торгових відносин між двома країнами.
Й отут проситься аналогія з поведінкою західних країн відносно Голокосту. Хоча фінальна і найжахливіша стадія геноциду євреїв у Третьому Райху розпочалася 1942 року, ознаки того, що євреїв не очікує нічого доброго, почали множитися задовго до початку Другої світової війни. Чи не єдиним рятунком був виїзд — як показала реальність, найвищі шанси мали ті, хто зуміли вирватися у Великобританію чи США. Але для цього треба було потрапити у невелику кількість щасливчиків, на яких поширювалися імміграційні норми. Ті, на кого ці норми не поширювалися, шансів на порятунок не мали. США намагалися догодити ізоляціоністам, Великобританія боялася неприємностей у близькосхідних колоніях — і в ім’я цих резонів збільшили число невинних жертв, які були вбиті просто через власне походження. Ніби того було мало, наприкінці війни, коли Рудольф Врба, вирвавшись з Аушвіцу, доставив на Захід переконливі свідчення про Голокост, союзники так і не завдали удару по найбільшому нацистському концтабору. За кілька років до подвигу Врби Черчилль відповів емісарові польського підпілля, який теж повідомляв про реалії Голокосту в окупованій Польщі: “Ми не стверджуємо, що ви брешете, але це занадто жахливо, щоб бути правдою”.
Це, звісно, аж ніяк не робить колективний Захід поплічниками Третього Рейху в контексті Голокосту, як і не є приводом для кримінального переслідування західних лідерів. Але все ж цю сторінку історії довоєнної Європи намагаються не згадувати без особливої потреби. Як ряд корпорацій намагаються не згадувати власну співпрацю з Третім Рейхом у питаннях перш за все озброєння та оснащення Вермахту. І прикладів такого не те щоб замовчування, але й не особливого розголошення дражливих моментів співпраці з небажаними фігурами можна назбирати чимало. Схожа картина, хоч і в незмірно меншому обсязі, спостерігається у випадку Голодомору — намагаються не згадувати і практичний ігнор української трагедії, і казус Дюранті. Навряд чи був би сенс у делікатному замовчуванні повністю бездоганної у моральному відношенні позиції. Отож, щось подібне на провину таки існує.
Як і має місце бути вже значно конкретніша провина “колективного Заходу” щодо ряду країн “глобального Півдня”. Список претензій, нівроку, вражає: тут і розстріли мирних протестів в Індії та голод у Бенгалії, тут опіумні війни в Китаї, тут жахіття бельгійського володарювання у Конго — наприклад, за невиконання норми на каучукових плантаціях відрубували руки. Зрештою, відвертий геноцид племені герреро і нама в Намібії. Пам’ять про це все, та й загалом про колоніальну підлеглість як таку, не дає спокою глобальному Півдню. І в цьому контексті доречно запитати, яким чином прихильники поширеної ідеї про нічого нікому не винний Захід, який нас, безталанних, рятує з великих своїх щедрот, планують спілкуватися з глобальним Півднем і шукати там для нас союзників? А такі союзники дуже б не зашкодили, бодай з огляду на можливості отримання від них совєтських зразків озброєння (за якими паралельно шукає Росія) та за принципом “святе місце пусте не буває” — бо замість нас запросто може бути наш противник.
Після всіх наведених фактів виникає запитання вже не стільки до Заходу, скільки до наших прихильників точки зору, згідно з якою Захід все ж нічого не винен, особливо на тлі нашої корупції, виборів зеленого та ряду інших наших недоліків і промахів. Тим паче, що Захід і сам визнає свою провину. У контексті саме українських справ — не так давно колишній президент США Білл Клінтон публічно висловив жаль з приводу своєї ролі у позбавленні України ядерної зброї. Та й у решті перелічених вище випадків як “колективний” Захід, так і цілком конкретні його представники не особливо заперечують частку своєї провини. І загалом у багатьох позиціях допомога Заходу та санкції проти Росії достатньо чітко демонструють, що історичні уроки наші союзники усе ж вивчили. А те, що історія пояснює дохідливо, та бере дорого — це вже інше питання.
Утім усе разом робить позицію “Захід нам нічого не винен, надто при всіх наших недоліках” не просто дивною, а й відверто алогічною. Зрозуміло, не обійшлося без бурхливої пропагандистської діяльності нашого ворога та не надто розумних прихильників опозиційних політиків. Але найпростіше пояснення далеко не завжди істинне. Тим більше, що використовувати в активній політиці тему історичної провини та політичної відповідальності треба з більшою грацією і пошаною до досвіду партнерів, ніж це робить наша влада.
Утім, не надто перебільшу, якщо стверджу, що і влада, й опозиція (принаймні частина її рупорів), і суспільство у своєму сприйнятті Заходу та всіх колізій і проблем, пов’язаних з допомогою союзників, включно з суто практичними моментами, проявляє певний колективний комплекс — кожен на свій лад. Виглядає це нівроку алогічно.
І перше, що проглядається за цією алогічністю, — це специфіка розуміння самого поняття “провини”. Передусім ми випускаємо з уваги, що, по суті, йдеться не про поняття “винен” у сенсі провини чи політичні зобов’язання, ґрунтовані на моральних цінностях Західної цивілізації, до формування і кристалізації яких неабияк доклалося усвідомлення глибини наслідків слабкості того ж Заходу чи надмірного захоплення real politic. Західні політики тлумачать свою “провину” радше у контексті біблійного “батьки кислиці їли, а в синів оскома на устах”. Їм ідеться про причинно-наслідковий зв’язок, який зобов’язує до певних дій просто тому, що у світі є певний осмислений лад, який належить підтримувати, інакше гірше буде всім.
Натомість у нашому розумінні “винен” — це про порушення “порядку”, за який неминуче настає страшне покарання. На підсвідомості питання “винен чи ні” для нас лежить не у сфері провини, а в сфері неминучої відповідальності. І це розуміння має ніяк не культурну чи правову природу, а є наслідком досвіду життя в “совку”. Належний "порядок", який порушують "винні", виникав не з логіки подій — він був встановленим керівною партією, і "начальство" всіх рангів, крім своїх галузевих обов'язків, пильно стежило за його дотриманням. І від начальства прилітало набагато швидше і точніше, ніж від системно ігнорованого природного бігу речей. Тимчасом покарання у сталінські часи цілком могло означати розстріл. Причиною негараздів, нестачі найнеобхіднішого, аварій і так далі в СССР були переважно "шкідники" і "диверсанти", а зовсім не низька кваліфікація виконавців та наказодавців і не очевидно нежиттєздатний устрій, який, проте, слід було всіляко підтримувати у стані ілюзії спроможності. Також це було зручним знаряддям контролю — немає кращого способу, ніж змусити контролювати те, що проконтролювати і передбачити повністю неможливо, та суворо карати, якщо щось іде не так.
Уже цього не озвученого і не пропрацьованого сприйняття вистачило б для істерики. Зрештою, очевидно, що подібне тлумачення зовсім не випадає застосовувати до союзників, від дій яких залежить наше існування як держави і цілісного соціального суб’єкта — хоч нації, хоч суспільства. Та річ не лише у цьому, а й у специфіці бачення і сприйняття Заходу з боку великої частини нашого суспільства, незалежно від політичних переконань.
А виглядає, що Захід ми досі сприймаємо у парадигмі частково суто підданчій, а частково через призму травматичного перенесення. Перша з описаних обставин не є чимось дивним для нації, яка тривалий час була бездержавною. Хоче цього хтось чи ні — така нація за покоління колоніальної залежності звикає до оптики власної вторинності. У її підсвідомості завжди існує хтось перший — сильніший, кращий, справедливіший, могутніший і так далі. Зазвичай це, з очевидних причин, метрополія, але сама така оптика нікуди не щезає автоматично разом з падінням імперського центру. Найчастіше інерція звичного світогляду змушує шукати іншого “першого і кращого”.
Ми перенесли цю роль на Захід. Але мало того — свою роль зіграло те, що СССР був не просто черговою ітерацією Російської імперії, а імперією тоталітарною, яка діяла геноцидними методами. Як наслідок — включилася логіка травматичного перенесення. Ця логіка випливає з того факту, що травма геноциду неминуче формує уявлення про тотальну всемогутність сторони, яка вчинила геноцид. Ще б пак — адже було вчинено такий злочин, потоптано всі можливі правила і закони, знищено усякий сенс і за це не настало покарання. Зранена підсвідомість неминуче сприймає таке як беззаперечний доказ всесильності геноцидника. Відповідно, кожного, хто перемагає насильника, починають вважати ще могутнішим і вже напевно нездоланним. Позаяк Захід виграв Холодну війну та й без того був чи не єдиною у світі силою, здатною протистояти СССР, то, за описаною логікою, на нього звалилася вся сила перенесення. А це стан, коли наші вимоги до оточення показують глибину нашої травми. Людина і спільнота у цьому стані, вимагаючи чи то президента-чарівника, чи то європейських стандартів як конечних для самореалізації, насправді криком кричить "гарантуйте мені, що пережитий жах не повернеться!" Той, хто претендує на роль рятівника чи просто силою обставин виявився сильнішим за геноцидника, має бути ідеальний і всесильний. Адже тільки такий може не просто збороти — а й гарантувати, що жах справді не повернеться.
Утім, зворотною стороною цього майже обожнювання є страх. Страх розгнівити таку могутню силу. Тут по нас, по освіченій частині суспільства, майже напевно б’ють колективні спогади про умовний 1919 рік — тобто повне падіння всього і загибель державності. Освічений українець відносно добре обізнаний з тим, яку роль зіграла в трагедіях української долі ХХ століття відсутність союзника, який міг би протистояти Росії — хоч білій, хоч червоній. І це знання підхльостує страх повторення того жаху.
Ситуацію, коли Захід просто переслідує власні цілі, ми у полоні цієї парадигми сприймаємо як страшне лицемірство з його боку, а перспективу самим діяти на принципом, озвученим свого часу лордом Пальмерстоном ("немає друзів і ворогів ؙ— є тільки інтереси") сприймаємо як страшне моральне падіння. Насправді за цим криється звичайний страх.
До якого додається логіка постгеноцидного перфекціонізму — “маємо бути такі ідеальні, щоб нас не було за що вбити”. Такий підхід є прямим наслідком специфічного “виховання” за схемою та логікою — якщо ти "хороший" у значенні “такий, як я хочу”, значить, тебе принаймні не чіпають. Якщо ти "поганий" (тобто небажаний для мене), то отримуєш репресії. Після падіння "совка" усе, пов'язане з цією "угодою про хорошість", ми підсвідомо перенесли на колективний Захід. Тимчасом геноцидна травма, яка диктує будь-який недолік чи незугарність сприймати як свідчення власної нездалості, нікуди не ділася.
Саме це, опріч усвідомлення реальних проблем з корупцією, живить наше самобичування, коли у черговій затримці допомоги ми винуватимо найперше Президента, високопосадовців і симпатиків президентської політичної сили. Навіть якщо у конкретному випадку неозброєним оком видно, що справа не в нас. З цієї ж опери наші вічні мантри про недосконалу демократію — попри всі наші з нею проблеми, зітхання частини громадянського суспільства до демократичного ідеалу, якого нам ніколи не досягти, інколи навівають притлумлені асоціації з прагнення до чистоти втілення “єдино вірного вчення”.
От тільки не Захід напхав нам такого в голови.
06.06.2024