А ми будемо жити

Я прочитав його «вони собі тут святкують і веселяться, ніякої згадки, що в нас йде війна, гинуть люди. Я шокований», і мені відразу захотілось йому заперечити «та у нас таке саме, вийдеш на вулицю – а там свято!», але згадав, що ворог обіцяв загнати нас у середньовіччя.

А ми будемо жити. Так, «у них своє життя. Мирне небо, цивільні літаки». І на трибунах, можна додати, футбольних арен сидять тисячі тисяч, а не сотні, як у нас. Питання безпеки – у нас в країні війна.

У середині 1990-х мій однокласник перебрався до Іспанії, але Україна не відпускає. Так і живе на дві країни. Там заробляє, тут витрачає. Часом зависає надовго – і тоді пише, болісно реагуючи на те, що відбувається на Батьківщині. Це зрозуміло. Військові, які приїжджають у відпуску з війни у мирне життя, додому, також, маю підозру, не зовсім комфортно почуваються, не в захопленні від побаченого в тилу – всього цього «так, ніби нічого немає», всіх цих людей, що просто гуляють з дітьми чи самі, п’ють каву і не тільки на столиках у відкритих кафе, вигулюють псів та просто голосно розмовляють по телефону, не помічаючи нікого і нічого на вулиці, у публічному просторі.

Якщо не звертати уваги на небо і немає сирен – то здається «та яка там війна». Наші медіа, крім телевізора і марафону, – це, звичайно ж, футбол, бокс, євробачення і політика, її величність політика (а як же без неї? хтось же платить за існування цих ЗМІ). Але перемога нашого спорту – бокс-футбол, навіть те ж фехтування – це позитивні емоції, яких так бракує за цього тотального суму і туги. Негатив може буквально зламати вам психіку, вбити людину.

Так, у наших масмедіа не тотальна війна, пропаганда, репортажі з фронту і розбомблених міст, експерти, експерти, експерти, хоча ворог у наступ пішов і загроза як ніколи реальна. Але люди не можуть жити у постійній напрузі, тривозі, страху. Це свого роду захисний механізм, щоб не з’їхати з глузду. Банальний приклад: ми всі смертні, але більшість живе так, ніби все це триватиме вічно. Momento mori – це сильно, це треба, але як з цим жити не щогодини, хвилини, а хоча би щодня?

Комусь потрібен весь цей ідіотизм: гороскопи, гадалки, якісь екстрасенси, якісь безконечні байки, особливо коли мова йде про минуле, вся ця дурня. Хтось у це вірить, когось це цікавить, якщо це публікують: життя наших зірочок, скандали, плітки і, звичайно, кулінарні рецепти та як фарбувати волосся й нігті. Під час минулої світової війни також знімали кіно, артисти давали концерти, виїздили на передову; навіть в окупованих містах легально виходили газети, працювали театри, давали вистави, а ще казино, ресторани і розмаїті паради, виставки й презентації. Можна згадати вже цитованого-перецитованого в наш час Черчилля і його фейкову цитату «а за що ми тоді воюємо?»

Та наші батьки – це діти війни, вони народилися в той час, коли падали бомби, і питання, буде завтра чи ні, взагалі не стояло. Буде завтра – і ми будемо жити. І наші діти ходять до школи – якщо треба, то у тому ж метро, працюють садки. Театри працюють у тому ж Харкові, який під щоденними ударами, тільки тепер актори також працюють у метро – і там є глядачі.

Ми будемо жити – і ніхто не забере у нас «свято життя», бо інакше все це перетворюється на існування, на інстинкт виживання, а не боротьбу за свободу, за незалежність. Інакше наш дух, наша воля і наші гаївки на Великдень у Шевченківськім гаю, наше Різдво, наші народні традиції, мова, література, наука, наші пісні, пам'ять народна, тіні предків – це що, все це ні до чого? це зайве? це нам не потрібно, це нам заважає йти в бій? Чи все навпаки? І, звичайно, це бісить орду.