Маленька, товстенька, ще досить жвава, офіційно одягнута, діловито кудись чимчикує. Це я думаю, а їй кажу:
– Куди ж це ми прямуємо в будній день?
Неймовірно: вона вмить зрозуміла, що я мав на увазі!
– А що? По-вашому, нам, таким, уже тільки в неділю та до церкви? До нотарки йду, якщо вам цікаво. Дочка – та зразу здогадалась. «Перепишеш, значить, заповіт?» І перепишу! І хату, яка на мені, і все.
– Із кого ж та на кого?
– Із онука на онука.
– Не пойняв.
– Один – це мого сина, інший – моєї дочки. Той, що синів, воює, а той, що дочки – ухилянт.
Вона б цього не знала, та він звернувся до неї по допомогу: не вистачило якоїсь сотні доларів до повного хабаря комусь, хто врятує його від армії.
– І що каже його мати, а ваша дочка?
– Кричить, що я комуністка. А я давно не комуністка, а націоналістка.
Поцікавився, звичайно, іменами обох онуків.
– Воює Юрко, а цей сучонок – Гліб. Глібушком колись його, гадьонка, кликала. «Біжи, Глібушка, до мене, я тебе погодую чимось смачненьким!»
Також – чи знає цей Гліб, куди і в якій справі вона прямує.
– Нічого воно не знає. Я замовкла до нього раз і назавжди.
Подруги кажуть їй, що вона ненормальна: як може бути не жалко свого онука?
– Жалко, – каже вона. – Дуже жалко, що воно виявилося таке гімно.
Розказав про цю зустріч давньому знайомому. В радянські часи він ледь не все свідоме життя був редактором районної газети в Харківській області.
– Не пиши, що вона була комуністкою, – сказав він. – Не треба.
Я нагадав йому, що він теж був комуністом – і не простим, а членом бюро районного комітету Комуністичної партії України.
– Врем'я таке було, – відповів він.
Тому-то я і не здивувався, коли почув від нього, що йому смішні ті покарання, що передбачаються ухилянтам. На його думку, «слуги народу» бояться, що більш суворе ставлення держави до глібушків людям не сподобається. Так це чи ні – але те, що жодна душа не наважилася б гучно протестувати, для нього очевидно.
– Коміки. Їм треба одне: оплески, аплодісменти публіки. А що це за публіка, чим вона справді дихає після того, як розійдеться по хатах, їх не цікавить.
Зовсім же не дурний! – думав про нього, йдучи додому із літнього відділення ресторану «Тет-а-тет»…
А як ви думали? На те ми й Охтирка, щоб мати свої і «Тет-а-тет», і «Мон-плезір»! І не смійте думати, що я вигадав усі оці назви: і «Тет-а-тет», і «Мон-плезір», і «Дорріо», і «Могіні», а то й саму Охтирку!
Зовсім же він, кажу собі, не дурний, оцей дідок у темнуватих окулярах і з білою чуприною, з яким ми тет-а-тет влили в себе по старій пам'яті щось, здається, забагато. А радянська звичка бути цензором і собі, і людям – непохитна. Може, тому, що вона насправді не радянська, а доісторична?
31.05.2024