Сестри і браття

«Збруч» опублікував був мою замітку, в якій я привів два рядки із давнього вірша відомої української поетеси:

«Все менше рук, що вміють сіять хліб –

все більше рук, що тягнуть все у пельку».

Про ці рядки я написав, що не вся народна мудрість – мудрість.

«Там стільки ж помилок, скільки і вічних істин. Те, що поетка так гарно висловила, повторюють усі народи споконвіку – і помиляються. Уявлення святих, але темних селян… Життя неухильно простує все ж так: що менше людей поглинуто сільським господарством, то більше тих, які займаються іншими, не менш важливими, справами».

Серед відгуків на цю замітку трапився такий.

«Права тисячу разів Ліна Костенко, – писала Ольга Циброва. – Коли подивитися, скільки сіл обезлюдніло за останні десятиліття, як влада нищить мале фермерство, то сіячів таки значно поменшало. А що зростає армія тих, "хто тягне все у пельку", то теж незаперечний факт. Гадаю, вам нескладно буде порівняти кількість всілякого чиновництва на початку незалежності і в теперішній час. Народу все менше, а чиновників все більше. Якщо ваш знайомий належить до середніх фермерів, то загребущі руки доберуться і до нього, коли з малими покінчать. Все поглинуть агробарони, наші і зарубіжні. Сіячів стане ще менше, а хліб дорожчатиме. Похвалятися рекордним експортом зерна теж не з руки, коли натомість завозять імпортні макаронні і кондитерські вироби».

Як бачимо, запитання, як справи з виробництвом продукції землеробства і тваринництва – впало воно чи зросло, – для автора цієї одповіді не існує.

Перед нами, власне, одповідь не так мені, як дійсності, в якій ми всі перебуваємо.

Дійсності, в якій розгулює таке неподобство, як механізація сільського господарства, і такий її наслідок, як звільнення робочої сили для інших галузей.

Дійсності, в якій навіть такі погані люди, як «агробарони», вітчизняні й особливо іноземні, здатні тільки на те, що не знижують врожаї, а все підвищують їх і підвищують, бо моляться, бездуховні і ненатлі, на прибуток.

Дійсності, в якій навіть повсюдне зростання поголів'я бюрократів не міняє того факту, що питома вага населення, яке займається тільки домашнім господарством, неухильно скорочується, а питома вага населення, яке заняте поза домашнім господарством, неухильно зростає. Особливо це стосується жіночої занятості. Те ж саме щодо сіячів. Неухильне скорочення занятих у сільському господарстві супроводжується таким же неухильним зростанням зайнятості у промисловості й різноманітному обслуговуванні. Інакше людства вже не було б.

Коли Ольга Циброва пише, що похвалятися рекордним експортом зерна не з руки, оскільки завозяться чужоземні макаронні й кондитерські вироби, для неї теж не існує все тієї ж невблаганної дійсності. Що за люди сьогодні найбільше в світі купують за кордоном усього, що вони споживають і використовують? Звісно, ж американці. А що за люди найбільше в світі виробляють і продають всього-всього? Та вони ж, американці!

Якби кожна країна намагалася споживати тільки своє, не продавати за кордон нічого з того, чого потребує сама, людство, знову ж таки, давно перестало б існувати.

Так, уряди більшості країн змушені робити те, що називається «захистом вітчизняного виробника», але займаються вони цим під його тиском, розуміючи, що це дурне діло, та чого не зробиш, лишень би він не бунтував. У підсумку це не прискорює, а сповільнює розвиток вітчизняного виробництва, але нічого не вдієш: голоси виборців на дорозі не валяються, та й патріоти не мовчать…

Пані Ольга не політик, не громадський діяч, про себе повідомляє тільки те, що вона вдова. Тобто це людина, яка не бореться за владу. Але її мова, докази – це мова, докази якраз учасниці боротьби за голоси трудящих, як колись називався простий люд, робітники і селяни – і не всі, а найбідніші.

Говорити про інтереси «трудящих», про долю «маленької людини», про робочі місця, заробітки, пенсії і все таке – це їм, борцям за голоси, як з гори котиться. Чому? Тому що уявлення, на яке вони спираються, глибоко народне.

Це впевненість, що головний обов'язок влади, якби вона мала совість, – забезпечення громадян усім необхідним. Усім – тобто роботою, гарним заробітком, ще гарнішими цінами на все-все. Виконувати цей обов'язок їй належить через виробників «всього-всього», з яких вона не має спускати ока.

Оце уявлення відкидає Богом дану істину, що ціллю будь-якого виробництва є одне: прибуток підприємця, а це означає, що думати з ранку до вечора він має тільки про себе, любимого, про свій особистий суто приватний інтерес. Прибуток же підприємцю дає той, хто купує його продукцію і послуги. Отак і тільки отак він, підприємець, може, наскільки це дозволяє епоха, забезпечувати «трудящого» і роботою, і заробітком, і «всім-всім».

Це називається суспільним співробітництвом або ринком. Попит і пропозиція, їхня вільна, невимушена, стихійна взаємодія. Державна влада, чиновник тут їм ні до чого. Обов'язок влади, власне, один – слідкувати, щоб люди не вбивали і не калічили одне одного і взагалі поводилися по-людськи.

Де ближче до такого взірця, там краще населенню, там воно заможніше і спокійніше. 

У більшості країн на Землі – у переважній більшості – уряди змушені рахуватися з тим, що населення покладає на них обов'язки, з якими правителі явно не здатні задовільно справлятись. Не здатні тому, що займаються не своїми справами – тобто втручаються в ділові, господарські відносини людей. Друкують пусті гроші, позичають їх де завгодно і, своєю чергою, дають в борг теж кому завгодно, впливають на зарплати і ціни, роздають податкові гроші направо і наліво – це називається соціальними витратами, розподілом яких, бува, займається більше народу, ніж ті, хто щось отримує з їхніх рук…

Все це не прискорює, а сповільнює розвиток, і не тільки господарський. Врешті-решт від такої доброти найбільше потерпають ті, заради кого все ніби і робиться – бідніші. Але переважна більшість населення цього не розуміє і не має наміру розуміти.

Чому в Україні так багато держслужбовців? Якраз тому, що на них покладаються «функції», яких вони не можуть задовільно виконувати внаслідок самої природи речей; самі янголи б не змогли, а ви, населення, вимагаєте цього від звичайних своїх співвітчизників і потім ще бідкаєтесь і лаєтесь, що єдине, що у них гарно виходить – це красти і спритно ухилятися від своїх обов'язків.

Темні ви люди, сестри і браття. Точно такі, яким був Лев Толстой і якими хотів бачити вас. Кажете, що його з його комунізмом не зараз би згадувати в Україні? Ну, тоді згадаймо вождів головних українських партій, котрі боролись за українську незалежність сто з чимось років тому – за незалежність під тим же прапором. Вони тому і були вождями, що чудово знали, яких слів і обіцянок чекає від них прабабця пані Цибрової.