Прибіг поет – справжній: з довжелезним волоссям, відповідним блиском в очах, справжній, кажу, поет – тому і не зайшов з попередженням, а прибіг за самовикликом ледь не вдосвіта.
– Ось де справжня катастрофа, а не якась там війна! – заволав, кинувши на стіл аркушик з видрукуваним на принтері текстом. То була ФБ-сторінка молодої, напрочуд плідної громадсько-політичної діячки. Вона пише про плани на літо – свої і своїх друзів і спільників. Вони змагаються в одному із західних проєктів з відновлення пошкоджених росіянами українських міст.
«Наші, – пише, – плани – вчитися, стратегувати, підсумовувати зроблене і скласти операційний план ще на рік. А це означає, що разом з друзями/партнерами реалізуємо низку відповідних проєктів для нашого регіону БІГ. Сьогодні конструюємо перший… Детально вивчаємо місто та його суспільні простори і центри громадської активності. За два роки після звільнення тут багато що ожило і народилося. Тож дивимося і думаємо – що далі і чого все ще не вистачає».
– Що ви маєте на увазі? – запитав я поета, ніби ще не звернув уваги на виділені ним слова і вирази: «стратегувати», «операційний план», «реалізуємо низку», «конструюємо», «суспільні простори», «громадської активності». «Стратегувати» було виділено великими літерами.
– Мову я маю на увазі. Мову! Отака вона вже у них у всіх, освічених, дуже дієздатних, впевнених у собі наших молодих сучасників. Це, по-вашому, не катастрофа?
Такі випадки гарні тим, що дають тобі привід сказати щось своє, тобто мудре. Ось і цього разу.
– Це, – кажу поетові, – не катастрофа, а особливість української, та й не тільки української, сучасності. Вона не може подобатись таким, як ми, але хіба є щось в житті, що нам подобається на всі сто?
– Я не зрозумів, – сказав поет. – Ви мене вчите чи виховуєте?
– Ні, – кажу із властивим спокоєм. – Я нікого не вчу, а якщо і виховую, то – себе. Щоб не страждати вдосвіта навіть через такі катастрофи.
Не здивувався, коли чорти його принесли і наступного досвіта. Це – щоб я знав, як робити вигляд, що гостинно приймати поета у будь яку годину, котру вибере його натхнення – цілком нормально.
Цього разу він відкрив мені очі на самого Тараса Шевченка, нагадавши, як той сумував, коли його друг, царський офіцер, граф Якоб де Бальмен, загинув від рук горян на Кавказі. Ну й що з того, що у тому ж вірші Шевченко писав отим горянам:
Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
Але він все одно не засудив свого покійного друга, що не можна не відзначити, особливо в наші дні. Так, він відверто симпатизує, ба навіть співчуває йому, поділяє його страждання, замість того, щоб затаврувати покірного цареві служаку:
І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну.
Чому я не здивувався, коли отримав цей приклад нового, «правильного», нарешті, ставлення до самого Тараса, цього ліпшого друга кріпаків, який не гребував феодалами-графами? Тому що світ колонізує мода під назвою «культура скасування»: скасування всього, що вам не подобається в минулому і не сподобається в майбутньому.
11.06.2024