Спокійні хлопці

Коли вперше бачиш не зовсім пусту людину, ні про що її зразу не питай. Говори сам – і говори щиро й щось таке, що може по-доброму зачепити.

– Комусь хочеться, – сказав я губернатору, – щоб усе робилось чесно. Таких переважна більшість, що не заважає їм самим далеко не завжди бути бездоганними. А комусь – аби хоч щось робилось. Таких одиниці.

Надворі був дев’яносто не пам’ятаю який рік. Радянщини вже нема, але вона ще є, хоча так можна сказати і про сучасність. Обласних начальників тільки-тільки починали величати губернаторами.

Згадав ще свіжі радянські часи. Гірше за все справи йшли у занадто чесних. Вони, власне, нічого не вміли, як бути чесними і відданими комунізму. Таких швидко проганяли з їхніх посад і викреслювали з кадрового резерву. Серед чесних траплялись і здатні щось робити, але то були вже зовсім винятки. Правда, їхня чесність полягала тільки в тому, що вони нічого не крали, а хитрувати для діла у них виходило не гірше, ніж у всіх, а то й краще, бо особиста чесність робила їх сміливішими.

– Гаразд, – сказав губернатор і встав із-за стола.

Це був середнього віку високий чоловік у білій сорочці, свіжій, відпрасованій, але вже вологій під пахвами. Піджак і краватка висіли на спинці його крісла.

Поки він ішов до карти, що займала ледь не половину протилежної стіни, я закінчив своє вступне слово. Загалом у радянську епоху все діялось, сказав, звичайними, більш-менш здатними чимось правити людьми. Якби не їхній здоровий глузд, радянка не могла б існувати сім десятиліть. Один американець – я натрапив на його висловлювання десь у середині 60-х років – сказав про Радянський Союз так: у них все якось ще існує тільки тому, що вони насправді не поставили під контроль усе.

– Оце дивіться, чим я займаюсь, – почав губернатор. – На карті – всі помітні підприємства моєї області. Керівники більшості з них сидять і чекають невідомо чого.

Головне — хто їм скаже, куди вони мають відправляти свою продукцію. Ще вчора вони це знали на кілька років наперед від Госплану. Тепер його нема і вже, сподіваюсь, не буде. А що є? Нічого й нікого, крім мене. Оці директори заводів, шахт, рудників не знають, та не дуже і хочуть знати, кому потрібно те, що вони виробляють і добувають. Вони не уявляють собі, як все робиться у світі. Яка моя роль? Я шукаю їм партнерів-споживачів. Налагоджую між ними стосунки. Інакше підприємство встане і люди опиняться на вулиці. Подекуди так і є.

До кабінету зайшли двоє молодих дуже спокійних чоловіків у однакових сірих костюмах, мовчки стали біля губернатора, який їм ледь помітно кивнув. Вони не стільки слухали його, скільки роздивлялись карту. Мені запам’яталась їхня якась наче хижа зацікавленість.

– Чому деякі заводи падають? – продовжував губернатор. – Дві причини: безпорадний директор і така гидота під назвою продукції, що дурнів на неї не в змозі знайти навіть я. А тих, що не зовсім безнадійні, я зв’язую з такими ж. Знаходжу їх за межами області. І вже не тільки в Україні. Росія тут у мене поки що на першому місці по старій пам’яті, але починаю зазіхати і на решту світу. Слідкую, до чого мужики домовляються, як у кого складаються справи. У кого все гаразд, закреслюю його на карті. Бачите, скільки ще не закреслено? При цьому певний відсоток прибутку отримує і директор. Без цього ніззя. Поза усякими бомагами. Бомаги в таких ділах ні до чого. Перестав називати їх директорами. Ти, кажу, підприємець – ось ти хто. Запам’ятай це і відповідно дєйствуй.

Я знав, що свою частку має і він. І що частину цієї частки витрачає на своє оточення. Інакше теж ніззя! Нічого не буде робитись…

Коли ми наступного дня продовжили спілкування, я запитав його про тих двох хлопців. Сказав, що вони здалися мені дуже спокійними і такими, що можуть заходити до нього будь-коли. Я вже знав із свого закордонного досвіду, що такими спокійними бувають не просто заможні, а багаті люди. Правда, його хлопці виглядали не просто спокійними, а жорстко спокійними.

– Так, – губернатор віддав належне моїй спостережливості. – Це мої нувориші. Скоро світ про них почує. Принаймні наш, український. Один – вугілля, другий – метал і ще дещо. Це вже перше покоління, якому нічого не треба підказувати – просто допомагати. І тільки у крайніх випадках! – раптом гаркнув він, а до цього говорив звичайним голосом.

Слово «нувориші» у нього прозвучало схвально, а не так, як у всіх на світі з часів французьких революцій.

Так буденно мені відкривалось, як і чому в післярадянській Україні майже миттєво стали хазяйнувати олігархи (слово дурне, але іншого тоді у людей не підібралось, а потім міняти його було вже запізно). І якби ж тільки в Україні, а то і в Росії, і не тільки там. Виживати кинулися всі, а серед них знайшлись – несподівано для себе – екземпляри, котрі зуміли напрочуд швидко перейти від виживання до наживання. Гасло «Не збідніти!» вони собі змінили гаслом «Збагатіти!» Коли дозволена приватна власність і більш-менш безкарне накопичування капіталу, вони самі собою звідкілясь з’являються: і підприємці, і капіталісти-початківці.

Тому губернатору ніхто нічого не наказував і не підказував. Кучма – на той час він був новим Президентом – вимагав від нього одного: щоб щось у його області робилось до пуття. Тоді вже починали казати: не в області, а в регіоні. Допомагав хіба що своїми зв’язками, але звертатись до нього дозволяв тільки в крайній крайності. Його попередник, до речі, нічим таким не займався. Йому на думку не спадало, що такими речами можна і треба перейматись.

Якби люди уявляли, щó насправді головне для Президента, для губернатора, для керівника регіону, міста, району, вони б дуже здивувались, бо те, про що вони чують з ящика, уся оця політика – вона для начальства є просто шум, від якого нікуди не дітися, але до діла він не має відношення. Особливо так було у ті, у незабутні перші роки.

Як відомо, я дотримуюсь такої досить свіжої думки (їй усього кілька тисячоліть), що все дійсне – розумне, хоча і хотілось би, щоб багато чого із розумного було не таким дурним. Річ у тому, що скрізь і завжди перемагає життєздатне начало, а воно буває не тільки добрим. Якщо уявити собі, що перемогло б нежиттєздатне, нехай і найкраще, то людства б зразу не стало: нежиттєздатне воно і є нежиттєздатне. Воно не змогло б ні з чим упоратись. Звідціля і погляд на все історичне минуле як на таке, що було не тільки неминуче, а й необхідне. Тому й необхідне, що, звиняйте за повтор, життєздатне.

Отже, мені подобаються люди, які дивляться на минуле не для того, щоб його гудити і пишатись собою, а щоб краще його розуміти – чому все діялось так, а не інакше. Наука знає, що в кожному племені є приблизно 5 (п’ять) відсотків таких особин, кого природа нагородила або покарала (залежить від погляду) даром, що його називають комбінаторним. Це підприємці. Святих серед них (мабуть, на жаль, та природі видніше) трішки менше, ніж серед тих, хто вміє щось інше. Але і таких, які не здатні комбінаторити, а тільки страждають, що все навкруги не так робиться, Господь теж не даремно тримає на Землі. Йому вони потрібні, і дуже. Для чого? Щоб нагадували решті якраз про Нього: як би Він зрадів, якби одного ранку прокинувся, глянув на Землю — а там всі такі, якими мріяв їх бачити ще до Адама і Єви.

Того губернатора через деякий час було вбито; хто це зробив, невідомо і досі. Знайомий слєдак, уже пенсіонер, коли ми, буває, десь побачимось, згадує в зв’язку з цим отих двох, тепер уже не молодих, але й не зовсім старих, по-давньому спокійних хлопців, які все багатіють і багатіють.