У нас росте покоління сиріт – дітей, чиїх рідних, батьків забрала війна. Що з ними буде, ким вони стануть, коли виростуть? Їхню долю і їхнє життя назавжди змінила ця проклята війна.
Як розказати маленькій дитині, що в неї більше немає тата (рідше батьків)? Твій тато, а є й мама, – герой (герої)? Вони загинули, щоб ти могла (міг) жити? Це можна пояснити школярикові, підліткові, старшій дитині – але тій, якій менше п’яти, що їй розказати, що їй пояснити? Він, вона бачить у дворі, в дитячім садочку таких самих малюків, які разом зі своїми батьками гуляють, купують морозиво, іграшки, квіти, та просто ведуть звичайне життя. Та навіть школярику (нехай старшокласнику, який знає і вже розуміє, що його тато, мама – герой, можливо портрет на стані його рідної школи висить) якось буде недобре десь там на душі, коли він, вона бачить, що батьки його однокласників живі і здорові. Він, вона знає і вже здогадались, що багато з них відкупились, купили «броню», довідку чи ще щось придумали – наприклад, банально втекли за кордон. Варіантів і схем, як відкосити, мільйон, і вони циркулюють в розмовах як вірус, як сусідські плітки, як теорії змови. Тільки от як з цим їм жити і як зрозуміти, що таке справедливість, і як в неї потім повірити, як з цим рости? Бачити маму, на яку тепер чужі люди кажуть вдова? Як їй жити – як кажуть, як традиційно у нас прийнято, як хоче народ? Закутана в чорне, згорьована бідна вдова, яку так зручно жаліти, особливо на людях? Чи бути тією, чиє життя має далі тривати, і вона має бути щаслива – заради дітей, себе та заради того, хто віддав за це найдорожче?
Ніколи в історії сучасної України не було стільки вдів, стільки сиріт, стільки покалічених і зламаних доль. Про тіла говорити якось не доводиться – це жахливо і це очевидно. Як це все наше суспільство буде триматися купи, коли стихне стрільба, коли замовкнуть сирени тривоги і прийде мир? Коли прийдуть додому, вернуться з фронтів ветерани, коли приїдуть всі ті (хоча далеко не всі, але багато), хто поїхав, хто втік, хто переплив Тису, вийшов на тім березі й отримав притулок? Як жити разом в одному дворі, в одному під’їзді, на сходовій клітці, як дивитися в очі? Як їхнім дітям разом рости? Як вчителям у школі навчити їх вічного, мудрого, доброго? Як цим дітям повірити знову в усе це після того, що вони бачили і що пережили? Як вести себе з ними їх одноліткам, їх однокласникам? Жаліти, не звертати увагу, все добре, нічого не сталось?
Ми багато читаємо і вже трохи знаємо про дальність ракет, про влучність стрільби, про протитанковий захист, про зброю і захист від неї. У нас багато воєнних експертів і блогерів. Ми мало знаємо про те, що робити з людьми, яких обпалила війна, як їх захистити, коли не на місці душа, коли сняться пожежі, смерть, бомби, вибух і все….
Україна пережила велику біду: дві війни світові, Голодомор, терор, депортації, той же Чорнобиль. Після цієї війни, коли прийде мир, на нас чекає не менше проблем і багато, багато роботи: розміновування, відбудова зруйнованого і побудова країни. Все це в умовах, коли кращих вбила війна, коли демографія просто сумна, коли рани тілесні і рани духовні ще не зажили і невідомо коли заживуть.
У нас росте покоління, на чию юність і дитинство припала війна. Наше майбутнє і їхнє майбутнє, України майбутнє, воно в їхніх руках. З часом, а точніше зовсім швидко, це покоління має підняти з руїн, укріпити і збудувати нову Україну – свою Україну, іншої в нас немає і бути не може.
17.05.2024