Напередодні Дня незалежності в Івано-Франківську знову зібрали дискусійний клуб «PRO-позиція». І хоч обговорювати планували трансформацію політичних симпатій Прикарпаття за період незалежності, мова здебільшого мовилася про всю Україну, аналіз останніх 22 років її історії та прогнози на майбутнє.
Дискусія вийшла інтерактивною: наочно презентувалися етапи розвитку політичної активності українського суспільства, а також результати дослідження Центру з інформаційних проблем територій НАНУ щодо територіальних особливостей суспільно-політичних процесів і перспектив росту політичної активності прикарпатської громади.
Також учасники дискусії змогли відмотати двадцять років назад і ще раз побачити виступ майже юного тоді Юрія Андруховича на мітинґу в Івано-Франківську, присвяченому річниці Декларації про державний суверенітет України.
Отож якими були ці 22 роки незалежності з трьох поглядів — соціології, політики та культури. На ці питання відповідають запрошені на дискусію гості: соціоінформатик Петро Жук, громадський діяч і депутат Верховної Ради VI скликання Роман Ткач, письменник Юрій Андрухович.
Незалежність крізь призму соціології
Петро ЖУК:
«Україна, як віз сіна»
Сучасна картина в Україні дуже нагадує Петрові Жуку роботу голландського художника часів Відродження Єроніма Босха «Віз сіна». Картина символізує вічну й марну боротьбу за славу, владу та багатство. Комусь пощастило сидіти на вершечку воза, хтось ту еліту охороняє, хтось пнеться вгору, аби до вершечка дістатись, а хтось вже впав звідти і потрапив під колеса того ж таки воза, на який пнувся чи на якому сидів.
Петро Жук простежив певну періодичність у зростанні та спаданні суспільно-політичної активності українців, базуючись на якій склав свій прогноз і обіцяє наступний сплеск аж у 2020 році.
«Це не передбачення, а просто прогноз, можливо, з певними часовими поправками, але ми мусимо пройти всі ці етапи», — переконаний Петро Жук.
На його думку, головна проблема сучасного етапу — це неготовість суспільства взяти відповідальність за свою країну на тривалий час: «Наше суспільство ніколи не було готове до цього. Завжди жили за принципом "якось буде": здобули незалежність, а далі якось буде; виграли "помаранчеву революцію", а далі якось буде… Маємо усвідомити чотири аномалії сьогоднішнього суспільства:
1) відкидання здорового глузду в оцінці державно-суспільних відносин, відкидання брехні. Нам брешуть, а ми сприймаємо це як належне, нас обкрадають, а ми голосуємо за цю владу, нам кажуть, що нас люблять, і нам цього достатньо і т. д.;
2) відсутність внутрішньої активності у боротьбі за суспільні інтереси (мітинґи за гроші, повстаємо аж коли допече щось особисто);
3) реформованість цілей у становій структурі суспільства (у владу йдуть заробляти гроші і люди з цим погоджуються, сприймають як належне; інтеліґенція не виконує свою роль поводиря, а підлаштовується під обставини; бізнес іде у владу, замість того аби залишатись аполітичним, відповідно у владі опиняються неполітики);
4) відсутність достатньо збалансованого стимулювання дій чиновників (йдеться і про неґативні, і про позитивні стимули; наприклад, у нас досі відсутній механізм відкликання чиновника з посади)».
Згідно з результатами дослідження політичної активності суспільства в межах Галичини, яке подав Петро Жук, можна зробити висновок, що Франківщина ніколи не вела за собою. Вона підхоплює ідеї, але не продукує їх сама. Всередині реґіону найактивнішими є Долинський та Тисменицький кущі. У Коломийському спостерігається відставання усіх процесів, це інертний, з погляду політичної активності, кущ.
«Якщо цю мозаїчність бачити і розуміти, то на багато процесів можна впливати. Я не кажу керувати, але впливати можна», — зауважує Петро Жук.
Загалом соціоінформатик окреслив Івано-Франківщину як реґіон експериментальної соціально-політичної активності. Тобто вона перебуває у пошуку, яким способом вестися Україні далі.
«Зараз у повітрі немає позитивної національної ідеї, але якщо б така з'явилась, то на Франківщині її би підтримали досить швидко», —резюмує науковець. А ще, каже він, люди хочуть лідера з чистою репутацією. На Прикарпатті під цим оглядом громадські організації, на його думку, мають помітну перспективу.
Соціолог оптимістично налаштований щодо Івано-Франківської області і розглядає її як перспективну у плані політичної активності. Як виявилось під час дискусії — ще й ефективною з погляду суспільного менеджменту: «Івано-Франківщина не спішить робити щось, аби просто зробити. Тут робляться речі тільки в тому випадку, коли їх можна зробити правильно».
Незалежність політичного погляду
Роман ТКАЧ:
«Хай кожен себе спитає: якщо не я, то хто?»
«В такі дні, перед Днем народження держави, люди більше задають собі питання: чому так, стільки невдач і, найголовніше, які шляхи виходу? Двадцять років нам здавалось, що все йде добре. Аж поки ми не обрали президентом держави Віктора Януковича і не привели до влади його команду. До того ми помалу, але все ж таки якось розвивались. За останні три роки усе, що вдалось до цього часу збудувати, зламано — в економічній, у соціальній, у політичній сферах.
У таких ситуаціях теоретично є два шляхи виходу: еволюційний шлях, коли суспільство звикає до стану речей і якось повільно, само собою в країні все змінюється на краще, та революційний шлях (але, як показав досвід інших країн за останній період, ні до чого доброго цей шлях не привів, прийшла нова група управителів і все закрутилось наново).
Тому пропоную третій варіант — ініціатива з низів. Це теж не нове, в історії таке вже було. Але складність полягає у тому, що починати треба з себе, самому змінюватись, не жити за принципом "моя хата скраю". Ми маємо народних лідерів, таких як, наприклад, Любомир Гузар (подивіться, у якому літньому віці людина, а на кожну подію в країні, на кожну проблему він має свій погляд). Це і наші письменники: Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Ліна Костенко; це і громадські об'єднання, такі як ініціатива «Першого грудня», новостворена ініціатива Луценка, яку теж не треба відкидати, тощо. Навколо них треба об'єднуватись і рухатись вперед. Тоді ініціатива буде з низів. Щоб кожен собі усвідомив: як не я, то хто? Інакше ще довго будемо сидіти-гадати, куди нам і як іти».
Незалежність: кульура і суспільство
Юрій АНДРУХОВИЧ:
«Українська незалежність — нагромадження поразок»
Фраґмент виступу 1991 року на святкуванні річниці проголошення Декларації про державний суверенітет України:
«Не хочу, щоб моя промова звучала як вітання чи тост з приводу святкування примарної декларації про суверенітет. Я не знаю іншого такого народу, який би святкував свою незалежність не маючи тієї незалежності. Рік тому нашу незалежність було задекларовано, закодовано, зашифровано під чужоземною назвою "суверенітет", щоб не вживати небезпечне слово "незалежність". Тим не менше в нас з'явився шанс на майбутнє. Але зараз є небезпека підписання нового союзного договору. І ми маємо чітко розуміти: або буде унітарний союз, або українська держава — іншого не дано».
Сьогодні Юрій Андрухович пояснив присутнім на дискусії свій виступ так:
«Зауважте, тоді ще був Радянський Союз і святкування двозначної, половинчастої декларації. Якби не студентські осінні повстання, голодування, думаю, ніякі пункти з неї би не виконувались. Це була декларація у всіх неґативних значеннях цього слова. Це був лише намір щось зробити. Тому весь пафос мого виступу був призначений, аби той святковий настрій народу збити. Бо ми ще, по суті, не мали що святкувати, це все ще була УРСР. Причому ми були на порозі нової пастки, бо у Москві затівали підписання нового союзного договору.
Але в серпні імперія вивела танки і тим самим зазнала остаточного краху. А УРСР почала називатись одним словом — Україна».
[…] «Намагаюся подальших 22 роки перебрати якось у пам'яті і, крім невдач, знайти успіхи. Характерним є жахливий дисбаланс на користь невдач. Це унікальний випадок нашої державності. Якщо подумати, що за ці двадцять з лишнім років було справді проривним, державотворчим успіхом, то ми зможемо виокремити лише декілька подій: "конституційна ніч" і в результаті прийняття Конституції України (хоча зараз вона вже настільки спотворена, що не діє) і кампанія, яка завершилась "помаранчевою революцією" у 2004 році. А більше і немає що згадати. Хіба що коли збірна України з футболу вийшла з групи, а Росія — ні.
Є відчуття протягом усіх 22 років, що ми на межі, що ми ось-ось перестанемо існувати як держава. Треба знову ставати захищати її кров'ю, грудьми, життям.
Хотів би дещо не погодитись із паном Жуком. Застій часів Кучми і теперішній застій часів Януковича далеко не ідентичні. Принципова різниця полягає в тому, що сьогоднішній режим змінив ментальність суспільства, бо залякав його. А тоді люди були просто байдужими. Сьогодні ж люди вдають байдужість, прикриваючи свій страх. Ви подивіться, як тільки десь намагається проявитись громадська активність, то нам відразу у новинарних сюжетах з'являється відповідь режиму. Як-от жінка із Запоріжжя на кілька тижнів опиняється у психіатричній лікарні чи коли громадянсько активних людей просто б'ють якісь спортсмени. І це уже стало настільки буденним елементом нашого життя, що ми вже навіть не обурюємось.
В таких обставинах поки що я не бачу зародження якогось серйозного громадянського протистояння і появи серйозних лідерів, які би знали, що з цим всім робити.
Відносно циклів, у мене є свій принцип вимірювання — тринадцятьма роками. І згідно з таким циклом 2017-й мав би стати вирішальним — таким, якими були незалежно від нас 1991-й і великою мірою залежно від нас і завдяки нам 2004-й. Сподіваюсь, що найбільшою мірою завдяки нашій активності таким стане 2017-й. Каталізатором мають стати президентські вибори 2015 року, коли Янукович отримає перемогу у настільки кричущо брутальний спосіб, що леґітимності серед суспільства він уже мати не буде. І 2016–2017 роки стануть роками непідкорення, спротиву, блокування його влади, в тому числі і реґіональних представництв.
«Найсильніша сторона чинної влади — її тупість»
Під час дискусії депутат Івано-Франківської обласної ради (ВО «Свобода») Сергій Адамович висловив сміливу, як на опозиціонера (у загальноукраїнському масштабі), думку:
«Режим Януковича достатньо життєздатний. Він вивів таку формулу, що став не надто солодким і не надто гірким. Він уміє балансувати між добром і злом, але так, щоб його не переставали боятись. В таких умовах ми маємо якусь приреченість опозиції на співпрацю із цим режимом. Адже виборці вимагають від опозиції певних дій, які вона може робити лише у співпраці з виконавчими органами влади, і це певною мірою присипляє саму опозицію. Тому, по-перше, зараз я не бачу особливих перспектив для розвитку політичної активності. По-друге, я не бачу суттєвої різниці між більшістю опозиції і чинною сьогодні владою. Хай ця опозиція і не настільки демонізована. Ось такі у мене песимістичні уявлення про майбутнє».
На те Петро Жук відповів:
«Опозиція є такою, якою бачить її суспільство. Якщо вона така сама, як і влада, а суспільство це влаштовує, то як вона може бути інакшою? Що опозиція, що влада — без корупції жити не можуть, і люди це нормально сприймають. Коли корупція перестане бути основою держави, тоді відбудеться трансформація».
…а Юрій Андрухович категорично не погодився:
«Щодо політичної спритності, політичної мудрості Януковича, то категорично не згоден. Найсильніша сторона цієї влади — це її тупість. Вона настільки тупа, що вона є сильною. В будь-якому іншому суспільстві вона б і місяця не протрималась. І будь-яка зміна цієї влади буде корисною для держави. Незміна цієї влади — це смерть для держави.
Є певні об'єктивні ознаки демократії. І в нас були спроби демократію створювати, будувати. Але зараз ці спроби урізані. Ми можемо повернутись до них, але повернутись ми зможемо тільки усунувши теперішню владу».
22.08.2013