«1984 OCCUPATION» – пластична вистава режисерки-постановниці Влади Бєлозоренко за романом-антиутопією Джорджа Орвелла в Національному театрв ім. Марії Заньковецької
З творчістю Влади Бєлозоренко я познайомилась іще в ранньому підлітковому віці, побачивши 3 вистави, які вона «поставила» в моєму рідному місті на Дніпропетровщині більше 10 років тому, проте її вистави, створені на основі ідей пластичного театру – це дещо новий спосіб поєднання засобів виразності на сцені і те, з чим я давно мріяла познайомитись.
Мені не вдасться розповісти про побачене і пережите дійство безсторонньо, оскільки сюжет вистави не просто зрезонував думки і почуття, він змусив (пере-) прожити біль, безпорадність, натхненність та ввесь спектр почувань. У цьому тексті втілено спробу познайомити читача з головними особливостями вистави «1984 OCCUPATION» та окреслити риси, що доводять унікальність та значущість цього твору для українського і зокрема львівського культурного простору.
Режисерка Владислава Бєлозоренко.
Варто почати з короткої довідки про сам жанр вистави. Пластична драма (або ж «пластичний театр») є відносно молодим жанром у драматичному мистецтві, що виник у середині 20ст. Достеменно не відомо хто саме і в який момент створив цю концепцію, проте дослідники простежують зв'язок між пластичним театром і поняттям "пластичності", як його визначив художник Ганс Гофман. Згідно з ідеєю одного із теоретиків нового напрямку Теннесі Вільямса, пластичний театр мав використовувати простір та ефекти, такі як світло і музика, для створення навмисно емоційної атмосфери. Основним виразним засобом у такій постановці є пластика (мова рухів тіла) та символізм. Так само пронизлива музика і драматичне, неприродне освітлення задіюють більше органів чуття аудиторії, ніж просто діалоги, і занурюють глядачів у підтекст, настрій та емоції п'єси. Балетмейстер постановки театру ім. Марії Заньковецької Олексій Бусько, вважає, що саме тіло може розказати про те, що не вимовити словами.
Роман Джорджа Орвелла, можливо, ніколи б не отримав втілення у виставі «1984 OCCUPATION», якби не особистий досвід режисерки Влади Бєлозоренко . Влада народилася і виросла у Херсоні. Окупація рідного міста стала сильним ударом для його уродженки. Проте ще тяжчим виявився факт окупації та нищівних обстрілів села Станіслава, що за 50 кілометрів від Херсона, — саме в цьому мальовничому селищі, що розкинулось над скелями Дніпро-Бузького лиману, жили батьки режисерки. Вони не наважилися виїхати з окупованої території, бо не змогли покинути господарство – козину ферму. «Лиманська коза» налічувала декілька десятків кізоньок та декількох собак, для родини Бєлозоренків немислимим було покинути тварин напризволяще.
Олена Бєлозоренко.
Такі вчинки у часі війни і є людяністю – і саме цю ідею Влада розвинула у своїй львівській постановці. Досвід Владиних батьків та сотні історій інших людей, що пережили та, на жаль, не пережили окупацію, було акумульовано у виставі «1984 OCCUPATION». «Ця постановка нагадуватиме нам і світу, що поруч з фізичною війною щодня в окупації точиться інша війна – війна людини за свою людяність, за свою особистість та волю», — каже Владислава.
Херсонська родина Бєлозоренків.
В основі вистави – описана Джорджем Орвеллом країна Океанія, що перебуває у постійному стані війни із «зовнішнім ворогом» та безперестанній боротьбі зі здатністю мислити та особистою волею громадян. У виставі режисерка трактує сюжет роману-антиутопії крізь призму подій російсько-української війни. Через високу емоційну напруженість сюжету та його сповненість елементами, що стають тригерами для кожного українця, вибір саме цього жанру – пластична драма, стає цілком органічним, бо такий біль українського народу неможливо передати жодними словами.
Перше, на що наштовхнувся мій погляд, щойно я ввійшла до глядацької зали – проекція цитати з роману на закриту завісу: «Найефективніший спосіб знищити людей – це заперечувати їхнє власне розуміння історії». Такий прийом налаштовує на подальше сприйняття дійства та спонукає глядача до роздумів, ще до того, як на сцені з’являться актори. Наступний елемент сценографії, пронизаний символізмом, — розставлені в ряд пари взуття, емоційна асоціація зі злочинами Голокосту. Над сценографією та костюмами працювала Алія Байтенова. Костюми акторів – безликі одноманітні однострої — уніформа людини без індивідуальних рис і особистого мислення.
Ключовими елементами на сцені стають кучугури різаного паперу і машина-шредер – образ, що втілює знищення документів, літератури та історії тоталітарним режимом. Можна сказати, що ця машина є окремим персонажем, який стає інструментом переписування минулого і перекроювання майбутнього. Цей прилад є ніби опредметненим втіленням знаної цитати Орвелла: «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє; хто контролює теперішнє, той контролює минуле».
Нововведенням у виставі стало виокремлення Системи в окремого персонажа. Такий прийом дозволяє наочно зобразити всі злочини тоталітаризму та цинізм влади. Ще одним персонажем, який отримав своє уособлення став Старший Брат. «Збірний образ світової одноосібної влади, створений пропагандою. Це збірний образ усіх диктаторів світу», — так описує свого персонажа виконавець ролі Олесь Федорченко.
Ключовим відходом від тексту Орвелла, на якому наголосила режисерка, є фінал історії. Влада вирішила, що вистава має закінчитися надією на світло, на звільнення та очищення від жахів окупації. Проте така кінцівка не полегшує той біль, який сповнює серце в момент, коли опускається завіса. Фінальна сцена вистави аж ніяк не є фіналом історії, нашої історії, у якій кожному Вінстону Сміту та Джулії доведеться жити, жити після щоденних репресій, допитів, побиття та зґвалтування. Та все ж колись «ми зустрінемося там, де немає темряви».
Інструменти, використані творцями постановки, поступово, проте наполегливо працювали на те, щоб втягнути мене у вир подій на сцені. Звуки та світлові ефекти вистави потужнішають поступово — першою стихією, яка заповнює спектр сприйняття стає тілесність: не просто як спосіб передачі думок, а як інструмент психологічного та чуттєвого впливу. З розвитком сюжету обертів набирають звук і світло, вони по спіралі доводять емоції до кульмінації, аби опісля обірватися, залишивши, як головних героїв, так і глядача в порожнечі болю та безсилля. Вище було наголошено, що режисерка зумисне освітлює фінал променем надії на краще майбутнє… Як глядач я розумію натяк на світло, проте відчуваю лиш розпач і тупий ниючий біль від того, наскільки реальними для багатьох українців стали жахи, зображені в романі Джорджа Орвелла.
