Наші батьки – діти війни, а діти наших дітей народжуються під час війни. Так, наші внуки народжуються під час війни під звуки сирен і часто у підвалах лікарень, навіть якщо ці лікарні – за тисячі кілометрів від лінії фронту. На лінії фронту йде бій за те, щоб тут було життя.
Наші батьки народжені до і під час війни. Їхня війна – це розстріляні хлопці, чиї тіла поклали на сніг у центрі села біля школи, щоб бачили всі, щоб рідні цих юних повстанців не стримали сліз – і тоді закатують декого, а вивезуть усіх. Далеких і близьких, усіх, весь рід, усе село.
Їхня війна – це старші брати, які пішли на війну, від яких залишилося лиш фото, малесеньке фото. Перші дні, територія Польщі, перші дні, територія Чехії і Кеніґсберґ.
Вони не хотіли про це говорити. Вони не хотіли про це говорити ні з ким – навіть ті, хто був, воював і вернувся живим. Ми, їхні діти, сприймали війну як кіно, як забаву, як гру, «войнушки», в дитинстві у дворі ми бавились «войнушки», а потім, як виросли, купували їх внукам, нашим дітям – іграшки-зброю. Ми сприймали це просто як гру.
У мого покоління в дитинстві не було війни, у нашім дитинстві війна була в телевізорі й на великім екрані – «чотири танкісти і пес», партизани і німці. Ветерани, яких приводили в школу, піонерський салют, покладання вінків, вічний вогонь, «день побєди». Ми думали, що мир буде завжди, що війна залишилася деcь там, у минулому, а в наш час – хіба там, у далеких, невідомих, неблизьких краях. Ми помилилися. Війна була питанням часу, війна за нашу свободу і незалежність була лиш питанням часу, і вона прийшла в дитинство дітей, наших дітей, і вона посіяла смерть. Варвари з півночі прийшли, щоб убити нас усіх. Нас, наших батьків, наших дітей і дітей наших дітей.
Вбиті й покалічені діти. Ненароджені діти батьків, яких більше немає. Їхні тато і мама загинули там, під завалами міста, якого більше немає, загинули там у жорстоких, запеклих боях на сході та півдні, захищаючи нас у рядах ЗСУ. Їхні тато і мама такі молоді, вони навіть не були знайомі, не встигли. Проклята війна.
Коли звучить сигнал тривоги в дитячих садках, маленьких дітей виводять у загальний коридор, їх будять, одягають ще сонних і виводять у цей коридор. Коли звучить сигнал тривоги, уроків у школі більше немає, навчання немає, всі спускаються вниз. Сховище, колишній підвал. А коли немає підвалів і сховищ, вони, школярі, йдуть у коридор. Ванна кімната – і ванна, де можна сховатися, де діти ночують, коли на місто летять бомби й ракети. Наші внуки у своєму дитинстві пережили і побачили жах, якого діти не мають, не повинні ні знати, ні бачити. Наші внуки співають «Пили воду з батарей і боролись за життя…» Ми й наші діти співали інакших пісень, ми не знали цих слів «візьміть з собою тривожну валізу, спустіться в укриття, зберігайте спокій...», ми не чули «Увага! Повітряна тривога!»
Демографи називають усе те, що чекає на нас, Україну, по війні по-різному: хтось толерантно – криза, демографічна яма, а хтось каже відверто – біда. Не знаю, хто з них має рацію. Але знаю, що наші батьки – діти війни, і той факт, що я можу жити, писати ці букви, означає тільки одне – життя буде тривати: ми, українці, наші діти, наші внуки, правнуки і правнуки правнуків – ми будемо жити. Україна була, є і буде завжди.
12.03.2024