Німецький фотограф Крістіан Герман. Фото: Анна Золотнюк
Німецький фотограф Крістіан Герман (Christian Herrmann) понад двадцять років приїздить на Західну Україну, щоби віднайти та зафіксувати сліди життя євреїв. Розповіді про мандрівки й фото публікує у блозі, також він видав три книжки, остання з яких — «Пограниччя. Єврейські сліди на сході Європи» опублікована минулого року. Перед війною Крістіан відвідував Україну двічі-тричі на рік. Не припинив і після її початку — цей лютневий візит третій за час війни.
— Я почуваю тугу за домівкою, коли думаю про певні місця, особливо про Львів і Чернівці. Вони дуже дорогі моєму серцю, тому я постійно повертаюся до них. Так, війна змінила багато речей, її вплив постійно відчутний — повітряні тривоги, солдати на вулицях, цвинтарі, що постійно розростаються. Стрес. Але я приїжджаю в Україну не як турист, не для відпочинку. Крім того, я не хочу, щоби Путін диктував, що мені робити чи не робити, — каже Крістіан. — Тепер список місць, які збираюсь відвідати, вже не такий довгий. Це не звичні багатоденні мандрівки, як у минулі роки, а одноденні. Також війна вплинула на групу людей, з якими я зазвичай подорожував. Не всі з них можуть мандрувати довго, як раніше. Тож більшість часу в Україні я виділяю для зустрічей з друзями.
Німецький фотограф Крістіан Герман. Фото: Анна Золотнюк
Серед групи, про яку згадує Крістіан, є і я. Разом ми відвідали чимало місць. Цю мандрівку починаємо з Чернівців. Тут Крістіан Герман десять років організовував і проводив міжнародний табір, учасники якого прибирали й розчищали єврейський цвинтар. Колишня волонтерка табору, нині координаторка партнерства Швабія-Буковина Катаріна Габеркорн організувала виставку фотографій Крістіана Германа «Пограниччя. Єврейські сліди на сході Європи» у медіацентрі Belle Vue. У основі експозиції матеріали з однойменної книжки — фото з мандрівок Україною, Польщею, Білорусією, Литвою. З фокусом на українській спадщині.
— Мій інтерес до України почався з подорожі до Кракова в 1997 році. У Єврейському музеї «Галіція» я побачив виставку британського фотографа Кріса Шварца про єврейські місця Польщі. Мене вразило, що вона показувала не тільки відомі, добре доглянуті місця, а й закинуті й напівзруйновані синагоги, залишки цвинтарів. Я подумав: є так багато речей, які варто дослідити. Коли подивився на карту, то побачив, що найближче до Кракова велике місто, куди можна дістатись потягом чи літаком, — Львів. Уперше побував там у 2002 році. Спочатку досліджував це місто, згодом відкрив для себе маршрутки, якими можна дістатись куди завгодно. Ними я їздив у містечка Західної України. Бувало, пояснював на мигах, що мені треба, люди траплялися добрі та намагалися допомогти. Це те, що мені дуже подобалося, — пригадує Крістіан. — Україна, особливо Галичина, не перестає мене заворожувати. Галичина та Буковина — своєрідний святий Грааль єврейської спадщини у Європі. Це неймовірно насичений ландшафт пам’яток не тільки єврейської, а й української, польської, вірменської, німецької культур.
Виставка у Чернівцях зібрала різних людей: представників громади, єврейської спільноти, влади. Хтось розповідав про сімейний досвід Голокосту, хтось підходив після офіційної частини, щоби подякувати фотографу за відкриття раніше невідомої частини історії. Пан Герман наголошує на тому, що ця історія — частина сьогодення. Через те й змінив кілька років тому чорно-білу фотографію на кольорову. Каже, глядачі схильні сприймати монохромні фото як мистецтво, яке будує стіну між ними, теперішнім і минулим.
— Руїни синагоги, зарослий цвинтар, масове поховання більш приємні, якщо спостерігати за ними з безпечної відстані. Проте єврейська спадщина і сучасне єврейське життя є невіддільною частиною життя сьогодення, — каже фотограф.
Після Чернівців вирушаємо до Львова, де Крістіан зустрічається з друзями — активістами зі збереження єврейської спадщини. Серед них Мейлах Шейхет. Дзвонимо у браму, що веде до залишок синагоги «Золота роза», ніхто не відповідає. «У них перерва, але скоро закінчиться», — каже чоловік, що зупинився, побачивши нас. Можливо, він один із тих, хто приходить на обіди — з початком війни їх тут роблять для переселенців. Стукаємо у вікно. Нам відчиняють. Мейлах радий бачити Крістіана, ми залишаємось на недовгу розмову — ось-ось люди почнуть збиратися на обід. Увечері заходимо до Саші Назара. Він показує синагогу на Вугільній, розповідає про реставраційні роботи — частина ліпнини на стелі відновлена. Я розглядаю залишки розписів на стінах. Підсвічуючи ліхтарем, спускаємося до мікви, водного резервуара для ритуального очищення.
Колишня синагога у Скалаті. Фото: Крістіан Герман.
Наступного дня їдемо до Тернополя, вихідного пункту мандрівки єврейськими місцями. Перша зупинка — скалатська синагога. Зараз її не впізнаєш. Приміщення перебудували, від оригінального залишилася тільки частина. Уже кілька років воно завмерло у стані незакінченого будівництва. Найбільше Крістіан жалкує за розписами всередині, котрі либонь не вціліли. Свій шанс побачити їх я проґавила років шість тому. Тоді приміщення вже було занедбане. Всередині курили підлітки. На запитання, чи збереглось щось цікаве, дівчина кивнула, сказала, що може показати залишки малюнків на стінах. Впевнено видерлась на другий поверх залишками сходів. Я не ризикнула.
Синагога у Гримайлові. Фото: Крістіан Герман.
Ми наближаємось до гримайлівської синагоги, від якої залишились тільки стіни. Жінка, що проходить поруч, каже: «Що дивитесь, робіть щось, гарний такий будинок». Хоча, очевидно, з синагогою таки щось зробили — усередині прибрано. Крістіан пригадує, що якийсь час тому тут було не пройти через дерева та кущі. Цього разу заходимо всередину, оглядаємо залишки вікон. Мабуть, колись тут були вітражі, нині — тільки металева основа із зіркою Давида. Де-не-де біля вікон можна побачити залишки розписів. Слова жінки наштовхують мене на думку, що фотографування оприявнює об’єкти, вилучає їх зі сліпої зони того, що минаєш щодня. Можливо, нині синагога стала важливою і для цієї жінки. Той, хто фотографував у містах і містечках залишки пам’яток, знає, як часто доводиться чути «та що там фотографувати», а коли розповідаєш, то й місцеві, здається, починають бачити непомічене роками. Так стається і у Скалі-Подільській.
Скала-Подільська. Вулиця, де колись мешкали євреї. Фото: Крістіан Герман.
— Перепрошую, а що ви там фотографуєте? — запитує одна з гурту жінок, що тривалий час із цікавістю спостерігали, як ми переміщуємось від одного будинку до іншого, пильно розглядаючи двері.
— Сліди від мезуз, — відповідаю.
Жінки дивляться на мене запитально. Пояснюю, що це сувій пергаменту з частиною молитви, вкладений у футляр та закріплений з зовнішнього боку дверей біля одвірка чи на ньому.
— Та в тому будинку вже нічого нема.
— Ні. А ось на тому одвірку навіть збереглась мезуза. Гляньте.
— А, то до нього часто поляки приїжджають і фотографують.
Скала-Подільська. Уціліла мезуза. Фото: Крістіан Герман.
Власне, найбільше часу заплановано на Скалу-Подільську, яку Крістіан називає капсулою часу: тут збереглась стара забудова, і що головне — автентичні деталі. На одній вулиці знаходимо три сліди від мезуз і одну вцілілу — а це неймовірна рідкість. Хоча п’ять років тому Крістіан знайшов на цій вулиці на два сліди більше. Проходимо містом, минаємо одно- й двоповерхові будинки, що стоять пліч-о-пліч, дивлюсь на металеві двері сутерин. Далі — синагога, що давно стала житловим будинком. Табличка розповідає про її минуле. «То, певно, євреї», — чую як хтось перемовляється десь неподалік. Наближається чоловік. Дивиться, питає: «Своє фотографуєте?» .
У Чорткові звично оглядаємо стару синагогу, Крістіан намагається знайти будинок біля неї, на одвірку якого під час останнього візиту помітив слід від мезузи. Дарма. Будинок відремонтували, двері замінили. Проте слід мезузи на іншій вулиці залишився.
Слід від мезузи в Чорткові. Фото: Крістіан Герман.
— В українських містах минуле майже тактильне. Тут помітні шрами історії: сліди мезуз на одвірках, написи-«привиди» їдишем на стінах, — пояснює Крістіан Герман. — Для мене ці фото своєрідне вшанування пам’яті. На багатьох з них — те, що вже давно зникло, почуття втрати. Ті, хто жив у цих будинках, з високою ймовірністю не залишили помешкання добровільно й були вбиті. У Белжеці немає жодного індивідуального поховання. Людей вбивали, потім спалювали. Меморіали на місцях масових розстрілів розповідають, як люди померли, але не як жили. Тож часто ці сліди, ймовірно, останні залишені ними стають чимось на кшталт знаків пам’яті.
Дорогою назад говоримо про те, що відвідини міст і сіл у якийсь час перестали бути відвідинами-відкриттями, ставши відвідинами-поверненнями. Запитую, чому Крістіанові важить вернутися до баченого.
Крістіан Герман фотографує слід від мезузи в Тернополі. Фото: Анна Золотнюк.
— Мені важливо переконатися, що ті речі все ще там і знову досвідчити їх. Щось зникає повільно, щось швидко. У Чорткові шукав слід мезузи, котрий помітив чотири роки тому, тепер він зник. Двері синагоги вкрали ще близько десяти років тому, я ще встиг їх сфотографувати, а торік з’ясувалося, що вони у московському музеї історії євреїв в Росії, де їм не місце, виник гучний скандал, — відповідає співрозмовник. — Фотографія фіксує лише певний момент у часі. Це може змінитись через місяць чи десять років. Саме тому я повертаюсь до місць, щоби побачити, що змінилося, а що залишилося.
Мандрівка завершується там, де й почалась — у Чернівцях. Зрештою, це початок наступного повернення.