Коли на грядці в Кельні я побачила кропиву, згадала кропиву на берегах Рудки, про яку читала у Василя Махна. Не тільки у цій найсвіжішій книжці – збірці есеїв «З голосних і приголосних: енциклопедичний словник імен, міст, птахів, рослин та усілякої всячини», а й у першій, що трапила мені до рук, «Котилася торба», а потім у поетичних. А коли відкрила збірку на есеї «Абуль Аббас» із ранньосередньовічною історією про слона, якого доставили з Багдада до Аахена, – згадала, як розглядала троянди, що рясно цвіли під тамтешнім собором.
«З голосних і приголосних», як і попередні книжки Василя Махна, – про зв’язки місць і людей, про мову й час, про звуки та запахи. Тобто про те, що можна вхопити, розглянути, описати, та про те, що читається між рядків і записується там же. Як побачити те незриме, як оприявнити його, які слова вибрати для цього і де їх брати – про це та інше я розпитала Василя Махна.
Анна Золотнюк
– Я почала читати книжку з Чорткова, а починається вона з історії про слона Абуль Аббаса. А з якого слова/статті ви почали її писати?
– Щиро кажучи, я вже й не пригадую, з чого розпочалася ця книга. Одне можу сказати точно – що її структура, тобто уявне спочатку, а потім реальне поабеткове укладання, я тримав у полі зору. Інколи есеї до книги писалися сплановано: до прикладу, мені хотілося написати про Сола Беллоу чи Хуана Рульфо, а також про певні місця чи птахів, однак головна ідея, про що б я не писав, – це як те чи інше явище вписується в час, простір та культуру. З одного боку, про що кажу в передмові до видання, – я хотів сам перевірити, як впливають процеси писання і читання одне на одного і як вони взаємодіють. Бо письменник, зрештою, – продукт, якщо так можна висловитися, цієї взаємодії, яка базована на мові.
– Попри абеткову структуру, есеї у збірці взаємодіють, доповнюючи, а часом перетікаючи один в один. Приміром, текст про Чортків логічно продовжує «Шофер», що починається згадкою про ваших батька й маминого брата, котрі були шоферами; а текст про Фіцджеральда, що починається й закінчується картинкою фотографії, продовжує текст «Фотографія». Навколо чого групувались есеї? Як вони розросталися?
– Коли я сам для себе визначив головні теми: імена, міста, рослини й птахи, у процесі створення «З голосних і приголосних» з’ясувалося, що війна, чи синтаксис, чи пандемія, тобто ці поняття, не зовсім укладаються у визначену структуру, то довелося придумати ще – про всіляку всячину. Ви точно помітили, що деякі теми якби перетікають з одного есею в інший, але не прямо, а натяками чи певними деталями. Такого, звісно, не так багато у книжці, але є. Можливо, це таке внутрішнє римування тексту. Можливо, певна недомовленість в одному есеї продовжується в іншому саме для того, аби якось протяглася крізь сторінки нитка важливих тем і мотивів.
– Багато місць та імен збірки знайомі з попередніх видань – Чортків, Єрусалим, Нью-Йорк, Януш Шубер, Бруно Шульц, Богдан Задура. А є й те, що говорить про тут і зараз. Ось як війна, про яку ви щойно згадали. Як вона вплинула на ваше сприйняття світу, на мову?
– Цю книжку я завершив уже під час війни. У серпні 2022-го було поставлено крапку і рукопис відправлено до видавництва. Від 24 лютого я писав вірші про війну, але не міг не написати також і есеїв, бо це б дивно виглядало, як на мене. Але війна у книжці присутня не тільки прямо, як-от в есеї «Література і війна», але її історичні паралелі можна віднайти в есеї «Облога Києва 1240 року» чи навіть у тексті про Ду Фу, в якому, описуючи епоху Тан, що характеризувалася численними війнами, для уважного читача кажу, що війна супроводжує людство протягом усього його розвитку.
Як вплинула? Мабуть, усвідомленням говорити про війну двома способами: один – це пряме називання речей, інший – способом зіставлення часових, історичних і емоційних елементів, аби глибше усвідомити наш час війни.
– Звідки берете слова, аби про неї говорити?
– З обурення і люті, з бажання підтримати письмом усіх, хто зазнав непоправних утрат. На жаль, для мільйонів українців війна перестала бути абстрактним поняттям, вона ввійшла в кожен наш дім і кожну родину. З першим днем війни відбулися тектонічні зміни у нашій свідомості, у почутті нашої безпеки, у роздумах про тривке і тимчасове – тому література й бере на себе обв’язок сказати про це і зафіксувати це.
– Мова – одна з центральних тем збірки. Сама назва «З голосних і приголосних» оприявлює мову, її складові як те, без чого письмо неможливе. «...Коли писав вірші, тобто перетворював реальність слів та думок у графічну реальність, записану кульковою ручкою...», «Сеґментування простору – ніщо інше як процес опанування мови під час писання, коли ти мусиш добрати потрібні слова». «І коли ти з провінційних околиць, то по-особливому вдивляєшся і вслухаєшся в навколишнє, бо від цього залежить, з яким багажем ти вийдеш із цього місця і яким повітрям буде наповнено твій текст». Зрештою, ви пишете про «дім мови». Чи він є для вас сьогодні?
– Я гадаю, для багатьох українців нині постало питання про дім і бездомність як неминучу реальність, якою вони не журилися принаймні до лютого 2022 року. Для мене дім мови в багатьох моїх книжках зринав, так би мовити, реальними будівлями та повітряною надбудовою мови.
Якщо ми говоримо, в якому із домів ми почуваємося найкомфортніше, то, як на мене, письменник найкраще почувається у домі мови. Однак нести цей дім як черепаха свою шкаралущу не зовсім просто і не завжди зручно, бо дім мови надто хисткий і його опори підвладні різним стихійним та ерозійним процесам. Утрата дому – це метафорична смерть, це почуття плинності під ногами земної тверді. Та тільки слова, зчеплені одне до одного в речення, утворюють ілюзію непорушності цієї будівлі. З цією ілюзією й живу.
– Інша частина цього мовного корпусу текстів збірки – ті, хто її творить. «З часом, коли ти здатен відрізнити небесне письмо від приземленого, уловити музику поетичного синтаксису, збагнути простоту і складність одвічних питань, саме тоді твоє читання – за умови, якщо ти письменник, – уже виходить на постійне протистояння „твого“ і „чужого“. От щоби якось упорядкувати й примирити такий дисбаланс, мені й закортіло укласти цей, із дозволу сказати, енциклопедичний словник імен. До імен додати деякі міста, поспостерігати за птахами, поміркувати над темою війни та миру». Отже, імена таки найголовніші у цій книжці?
– Мабуть, усього в книжці порівну: і імен, і міст, і рослин, і птахів. Мені хотілося зберегти тематичний баланс. Звісно, що імена в книзі зустрічаються в різних обставинах та ситуаціях: Волт Вітмен – до слова, поміж місцем свого народження на Лонґ-Айленді та місцем смерті в штаті Пенсильванія; сільський бібліотекар Баґнас поміж пагорбом мого дитинства та його закопаною в землю бібліотекою; а мій дідо по матері, що носив прізвище Кардинал, – поміж своєю криворізькою шахтою і нікараґуанським поетом Ернесто Карденалем. Імена, якщо говорити про них як про підпори дому мови, тримають для нас (як, звісно, й інші речі) цей світ, з яким тільки вчимося розмовляти.
– Люди завжди постають у ваших есеях чи то на тлі місця, чи то тісно пов’язаними із ним. Одна з головних точок книжки, так мені здається, є оприявлення зв’язків людини й місця. Приміром, у тексті про Відень: «Сидячи в кафетерії, я пригадую, що Карл-Еміль Францоз перед переїздом до Берліна тут навчався й працював журналістом у Neue Illustrierte Zeitung і Deutsche Dichtung... У зв’язку з Францозом мені безумовно пригадується Чортків, місто напів-Азії, як називав Східну Галичину письменник». Ця географічна всепов’язаність, людська всеприсутність не новинка ані у ваших есеях, ані в оповіданнях, ані в романі. Проте, очевидно, є у ній те, що примушує повертитися до неї, а отже щоразу відкривати нові її грані. Які нові перетини світів географічних та людських ви відкрили, пишучи, а потім укладаючи цю збірку?
– У травні минулого року я відвідав Пітсбурґ – чи не найвіддаленіше місто штату Пенсильванія. Там, як відомо, народився і зростав Енді Воргол. Першого ж дня я відвідав музей короля поп-арту, придбав там кілька сувенірів, і мені якось захотілося зв’язати це ім’я з цієї географії. Наштовхнув на цю ідею мене власне не Воргол, а безхатько, що сидів під мостом і чатував на перехожих. Він мені й сказав приблизно щось таке: «Ми можемо ніколи більше не зустрітися, але якщо ти мені даси п’ять баксів, ти назавжди запам'ятаєш мене і це місце». Я подумав, що він має рацію.
– Читання цих есеїв, здається, може наблизити чи не всі країни, почуваюся всюдиприсутньо та всюдисущо. «Пауль читає для них німецькою, наче хоче наблизити для них Буковину і Чернівці». «Чортків так далеко, що прикликати його сюди можна, лише згадавши письменника Францоза та поділившись дрібкою своїх свіжих вражень». А як місце впливає на писання? І якби укласти список місць, де написані есеї, яке було б на першому місці?
– Переважно я пишу вдома, тобто в Нью-Йорку, на Статен-Айленді. В дорозі роблю нотатки. Почасти фотографую, якщо беру з собою фотоапарат – це для мене своєрідний візуальний щоденник. Писання – справа інтимна, вона потребує самозаглиблення, тому для мене місце писання також важливе, як і місце, яке описую.
– І наостанок. Різноманітність збірки закладена в самій назві, чи то пак її розшифруванні – «енциклопедичний словник імен, міст, птахів, рослин та усілякої всячини». З переліку складників останній, здається, найбільше універсальний, тобто те, що не вдається до чіткого опису, а проте є важливим складником настрою. Чим для вас є та «усіляка всячина»?
– Та будь-що, що не підпадає під опис отих складників. Усіляка всячина – це мільйони деталей з нашого щоденного буття і нами прочитаних чи написаних книжок. Або ж навіть те, що колись було для тебе несуттєвим, а нині чомусь та «усячина» спонукає тебе сісти за письмовий стіл. Можливо, що «усіляка всячина» – це спосіб назвати непомічене і збагнути несуттєве лише для того, щоби світ книги був наповнений усім – тобто тим, що потрібно.
Розмовляла Анна Золотнюк
29.04.2023