Ретроспективна виставка «Іван Остафійчук. Живопис. Графіка» об’єднала понад 150 творів митця від найстаріших до найновіших, демонструючи творчу генезу та постійний формопошук. Відкрили її у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького. У п’яти експозиційних залах музею — роботи зі збірки установи та із приватної колекції автора.
Говорячи про Івана Остафійчука, не можливо у формат статті втиснути геть усе, що треба було б сказати. І про формування у роки, котрі традиційно звуть буремними, і про вічний нагляд, і про вимушену еміграцію через те, що кінця переслідуванням, здавалося, не буде, як і можливості вільно творити й дивитися на твори світового рівня — художник згадує, як у перший рік по еміграції в Канаду поїхали з дружиною до Європи у музеї. А ще годилося б мовити про знайомство й товаришування з митцями й діячами, котрі стали культовими — В’ячеславом Чорноволом, Георгієм Якутовичем, Сергієм Параджановим та багатьма іншими. Та й про творчість — філігранну графіку та експресивний живопис — варто було б розповідати окремо. Тож ця розмова лише спроба приглянутися до митця, а проте стане, гадаю, замітками, котрі допоможуть зрозуміти глибше експозицію в Національному музеї у Львові.
Іван Остафійчук народився 28 липня 1940 року в Тростянці (Івано-Франківщина), нині мешкає у Львові. Навчався у Вижницькому училищі прикладного мистецтва та Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва на відділі текстилю. Особистість Івана Остафійчука формувалась в оточенні митців і активістів, зокрема: Охріма Кравченка, В’ячеслава Чорновола, Михайла Гориня, Леопольда Левицького, Романа Сельського, Романа Турина. Вимушено емігрував спершу до Югославії, а потім до Канади наприкінці 1980-х, в 1992 році повернувся в Україну. Художник працює циклами, які різняться технічними прийомами та засобами вираження, лауреат Шевченківської премії.
— Коли батько йшов на фронт, намалював мені коня. Я був сильно вражений — на папері може бути кінь. У школі малював, коли прийшов час вступати, спершу не знав, що вибрати, але зрозумів: малювання близьке, й поступив у Вижницю. Там була традиція багато ходити та багато малювати. Потім навчався у Львові. У моїх перших роботах було багато гуцульської тематики, бо народився на пограниччі Гуцульщини та Покуття, пам’ятав колоритні святкування у Косові на Івана, Петра та інші свята. Одна з важливих ранніх серій — «Довбуш», бо для мене була знакова постать цього бунтаря проти соціального ладу.
Ще студентом я почав робити гравюри, аплікації, монотипії. На першому-другому курсі навіть більше займався абстрактними роботами, але цей напрям мене довго не захоплював, бо почалися роки відлиги, я познайомився зі старшими колегами — Левицьким, Музикою, Кравченком — і збагнув, що треба працювати на українську ідею, а для того — малювати, щоби людям було зрозуміло. На четвертому курсі побував на зйомках «Тіней забутих предків», познайомився з Якутовичем, Драчем, Іллєнком, Параджановим.
То були часи найактивніших нагінок на українське. Мені хотілося гостро та сильно висловитися — кольором і формою. Мене приваблювали німецькі та австрійські експресіоністи, котрі в час Першої світової війни творчо й потужно висловлювалися про великі трагедії. Працюючи у цьому напрямку, можна було більш яскраво сказати про свій час — сказати кольором, формою, змістом. Експресіонізм пасував більше, ніж декоративний підхід, бо останній дає гарні результати, але є більш описовим, літературним.
Під час навчання захопився ліногравюрою. Потрапити на виставки із живописом було дуже складно, графіка ж була більш демократична. Я втягнувся, зрозумів, що у Спілку художників можна вступити через графіку, а без членства у Спілці тоді було ніяк.
Ілюстрація для мене — повноцінний твір, а не додаток до тексту. Готуючи ілюстрацію до книжки, мислив циклом образів, вибудовував архітектоніку. В прочитанні творів намагався піднятися до загальнолюдських ідей, мені не цікаво було ілюструвати твори дослівно.
Коли починаєш працювати, входиш у певний настрій та живеш творами. Треба відчути написане, пережити. Скажімо, із новелами Стефаника я працював рік і за той час вивчив їх майже напам’ять. Перечитував, уживався із ними, думав, як передати те, що у них написано. Стефаник — мій земляк, я знав його середовище, бо у перші роки по війні люди жили так само бідно, як за Стефаника. Довгий час думав, яку мистецьку форму вибрати. Мені хотілося, щоби вона нагадувала гуцульську різьбу, чи, може, переплетення тканини, аби нав’язати візуальний стиль до мови Стефаника. Цю серію графіки замовило до сторіччя Василя Стефаника видавництво «Дніпро». На жаль, ілюстрації забракували партійні бонзи і у книжці тоді вони не вийшли, я видав їх сам у недавні часи. Та й не одну мою книжку завалили.
Серію монотипій «Українські народні пісні» виконав на творчій базі для художників під Москвою, то був 1978 рік. Нас було 30 митців зі всього Союзу, працювали два місяці. Я створив 23 кольорові роботи й 10 чорно-білих. Найголовнішим досягненням серії вважаю те, що ці роботи лягли на пісні. Власне, коли приїхав у будинок творчості, не знав що робитиму, але керівник групи казав, що треба щось національне (з Заходу тоді була нагінка, що у Союзі переслідують націоналістів). Я подумав, що мені й карти в руки. Мав із собою книжку народних пісень, та й почав серію монотипій за їх мотивами, Потім ці роботи експонували в Італії, Німеччині, я отримав за них золоту медаль на ІХ Бієнале графічного мистецтва у Брно (Чехословаччина).
Я читав про японських художників, котрі, створивши щось значне, міняли свій стиль, іноді навіть прізвище, покидали, що робили до того, та шукали нового. У мене теж було бажання від графіки перейти до іншої творчості. Я повернувся до живопису. Мої перші живописні роботи були експресивні. Я мріяв вільно працювати, мене тягнуло до цього.
У своїх живописних роботах я використовую потік свідомості. Ще під час навчання мене цікавив такий підхід, але не мав достатньо інформації, щоби укласти свою мистецьку концепцію. Згодом дізнався про потік свідомості, розроблений Вільямом Джеймсом, а наприкінці 70-их років у журналах почали друкувати твори французьких літераторів, котрі користувалися цим методом, мені потрапила до рук книжка «Буржуазна естетика Америки» — написана з позиції марксистсько-ленінської філософії, але поміж тим із неї можна було дещо вичитати. Я дізнавався більше про творчість потоку свідомості, яку деякі митці вважали унікальною можливістю самовираження. Нарешті зміг збудувати свою концепцію, де міркував про те, хто я, що мене формує — воля, своєрідність, українське мистецтво, філософія, експресія. Мені завжди було важливо, аби мої роботи ґрунтувалися на мистецькій концепції.
Художник повинен уболівати за людину. Я був захоплений філософією Швейцера, не пригадую, хто сказав: «Чи можу я спокійно жити на світі, коли є бодай одна покривджена людина», — ці слова мені дуже близькі. Думаю, для художника найважливішими мають бути етичні питання. Естетика — це добре, але найперше — етичні питання, над котрими художник має постійно міркувати. Особливо важливо для мене це тепер, тому в нових роботах роблю вихід на світло.
Пригадую, у 2005 році я летів зі Штатів, де мав виставку, і думав, що ми забагато говоримо про ті, минулі, часи, про те, що ми дисиденти, — ми тягнемо пам’ять за собою. Треба поринути в життя сьогоднішнє, зрозуміти, що живемо у кращому часі, а переслідування залишилися позаду. Тоді навесні розпочав серію квітів — зображав різні, у різний час їхнього життя.
Я говорю про людей та природу — те, що мені найближче. У мене є місто — серія «Місто», інші роботи, де з’являється архітектура, але у них я радше пробував себе. Я не раз думав, чому живучи у Львові 60 років, не став урбаністом, а село, де прожив тільки кільканадцять років, мені таке близьке. Я прийшов до переконання: те, що закладено в дитинстві, — інтерес і любов до природи — залишає найсильніший відбиток. Тому для мене дуже важливі ті коні, корови, птахи... Я пам’ятаю патріархальний уклад, котрий оберігав людину та природу і люблю зображати елементи того укладу, як-от вози. Мабуть, людина у певний час вибирає свою дорогу та свій спосіб мислення.
У моїх роботах відбиваються різні подразнення, моменти, частина потоку життя, те, що я пережив — на це все глядачеві треба дивитися по-своєму та укладати відповідно до свого досвіду. Коли читаєш літературу потоку свідомості, складно переповісти, що прочитав, але читаючи, відчуваєш атмосферу написаного. Так і з картинами. Це не розмова словами, а кольором, композицією, образами. Звісно, певна фабула, символи, від яких можна відштовхуватися у цих картинах є, але літератури, коли б міг сказати — тут зображено ось те й те, відбувається таке й таке — тут нема.
Дуже складно навчити мислити кольором, щоби потім говорити ним. Розуміти, що і для чого, чому так. Більшість просто зафарбовує контур і розмальовує сюжет — такий декоративний спосіб дає привабливу, проте німу картинку.
Художник не має розповідати про роботи, якби я хотів розповісти, то треба було б взяти ручку і це описати. Говорити мають роботи. У мене є надія, що цей вал робіт на виставці затягує, і глядач почне дещо розуміти. Китайський художник Ці Байши якось сказав: «Одні говорять про мої твори, що нічого не розуміють, інші — що все розуміють, тож перші все ж трошки розуміють, а другі — трошки не розуміють».
Текст: Анна Золотнюк
Фото: Олександр Новіцький, Михайло Царик, Анна Золотнюк
16.09.2021