Усе міняється і змінюється. Що вже там із кліматом, то нормально. Цього року може бути таке, що вперше за якийсь час не буде на Великдень шутки. Вже впродовж тижнів цвіте верба. І – незважаючи на те, що видів верб є багато і не всі вони цвітуть водночас – цілком ймовірно, що до такого пізнього Великодня верби не дотягнуть. Ну, тай ніц. Значить так має бути.
Але попри вербу, календар і відчуття, міняються якраз відчуття. Тобто звичаї, які впливають на поведінку, на те, що найважливіше. А найважливішими є теми і нюанси того, про що ми говоримо тоді, коли говоримо просто так. Черпаючи з повітря, насиченого тим, про що будемо говорити.
Було таких зо два-три роки, коли надто часто говорилося про відчуття смерті. За кожної нагоди оповідали про ті випадки, коли з нею вже виразно зустрівся, але її ж відклав якимось чином на потому. О, скільки вечорів відбулося завдяки цим деталізованим пригодам, коли оповідали про те, як її бачили. Як вона гладила по обличчі. Як вона посміхалася і щезала.
Тепер можу якось систематизувати всі тодішні перекази. І відсіяти зерно від плевел. Систематизувати відчуття смертельності. Відрізнити важливі речі. Винести за дужки все те, коли лагідно помирав, не сподіваючись ні на яке спасіння. Хвороба, гарячка, непритомність.
Так само геть – страх відчуття, що вона може бути невдовзі. Так само геть – дуже небезпечні моменти, коли навіть не думаєш про те, що вони можуть бути фінальними.
Страх смерті найповніший тоді, коли є кілька секунд для того, щоби смерті перелякатися. Коли боїшся не того, що може тую смерть спричинити, а боїшся власного переляку.
Тож ми свого часу, іноді делікатно попиваючи, надто часто оповідали одне одному про ті моменти, коли встиг відчути, що смерть дивиться в очі впритул. Ніби поставив між її і своїм чолом кулак, який можеш вмить вихопити. Не вона, а ти – це важливо.
Смертельні ситуації особливі. Але це не означає, що усі вони дарують глибоке передчуття смертельності. Іноді це попросту раціональна обачність, повне напруження уваги. Іноді – невідслідкована гра, прикол.
Я йому розповідав – бо така тоді була мода і парадиґма щодо смертельних моментів – про страшні і небезпечні речі, які могли виглядати смертельними вже пізніше, після пережитого. Бо всім їм бракувало тих кількох секунд, коли приходить усвідомлення, що з оцього ніяк не виплутаєшся.
Коли під прицілом кажуть скакати з мосту – це не те. Коли перевертається броньовик, яким їхав через ріку у стані повені, – це не те. Коли падаєш зі скелі й відчуваєш, що дихаєш, – це не те. Коли по тобі стріляють з ракетниці з доволі великої відстані – це не те.
Але коли вночі ти залазиш у ріку. А на березі сидять діти. І їх не видно від теміні, але знаєш, що ти їх сюди привів і маєш звідси з ними піти, а течія заносить під високий беріг, де самі лиш розлогі корені надрічкових хащів, і ти маєш тих кілька секунд, щоби відчути, що далі має бути… Оце те.
Один з тих, з ким ми про таке говорили у ті роки, коли про таке часто говорилося, мав ще гірше. Чи ліпше, бо сталося чудо, незалежне від зусиль тіла і свідомості, які нестримно прямують до тимчасового розлучення.
Отож він заліз – як завжди – у море, щоби нормально поплавати вночі. Плив собі вперед від берега. Раптом зауважив, що там, звідки він почав пливти, згасло все електричне. Попросту все стало чорним. Навіть ті хвильки, в яких він кудись гріб. Навіть його руки, які кудись гребли. Місяця не було. Зірок теж. Ніяких берегів не видно. У таких умовах дуже скоро зникає орієнтація. Кожен помах гребка може означати кардинальну зміну напряму. Оце – подумав я, послухавши таку історію – і є найсправжнішим танком зі смертю. Бо достатньо тривалим для усвідомлення танцю. Тоді його врятувало диво. Навіть не хочеться казати, яке. Але то був останній раз у тривалому періоді історій, коли ми говорили про смертельні ситуації. Хоч їх, звичайно, від того не стало менше.
29.02.2024