ЯК Я ЗУСТРІВ ФРОДО І АХІЛЛЕСА
Мій останній вихід на “Жмур” відбувся в середині квітня. Ніщо не віщувало, що то буде саме останній вихід, окрім того, що будь-який вихід може стати останнім. Уже декілька днів поспіль нас турбувала одна і та ж величезна проблема: боєздатні бійці закінчувались, а підсилювали нас новачками переважно без досвіду, та й екіпіровані вони були набагато слабше, зокрема жоден із них не мав навушників, що виводило їх з ладу при першому ж прильоті на відстані ближче ніж 10 метрів.
старший лейтенант ЗСУ, командир 2 взводу роти “Гонор” батальйону “Вовки Да Вінчі” імені Дмитра Коцюбайла
Того дня ми виїхали з Дружківки (у Дружківці ми жили, коли поверталися з бойових) разом із Норманом, решта групи добирались іншим авто. Норман був дуже цікавим співрозмовником, на свої 21 рік він ставив напрочуд дорослі запитання. Ми приїхали на КСП, де до нас доєдналися двоє приданих бійців з іншого підрозділу. Це був їхній перший бойовий вихід, тому хлопці хвилювались, але не істерили. Я розповів їм, що ми вже не перший тиждень утримуємо цю позицію, тобто місія нашого виїзду цілком здійсненна, запропонував їм триматися поблизу мене і максимально чітко виконувати накази. Панове доволі чітко вигрузилися зі спартану, і ми попрямували до позицій. Вигрузка зі спартану – то лише на перший погляд проста справа, а коли у вас на все про все секунд 30, то справа ця набуває неабиякої складності. Забрати зброю, власні речі, та ще й спільні речі групи, будучи у повній екіпі.
Ми, як звикло, скинули речі на ближніх до дороги бліндажах і втрьох висунулися на “Жмур”. Як тільки ми вийшли з ближнього бліндажа, попереду прилетіла 120-мм міна. Прилетіла саме туди, куди ми рухалися. Я присів із коментарем “ой, ой”, аби не видавати хвилювання від того, що падає саме туди, куди ми прямуємо. Взагалі отакі прильоти – то вкрай неприємна штука з огляду як на небезпеку, так і на подальші дії групи. Ну посудіть самі: рухатись туди, куди прилітає смертоносне залізо, не дуже хочеться, але залишитися на місці посеред поля ще небезпечніше, та й на позицію зайти ти однаково мусиш. Я сказав новеньким, що нічого страшного не відбувається, тут прилітає постійно, головне – не завмирати на місці й максимально швидко добігти до “Жмура”. Біжиш, а сам слухаєш “виходи” (це звук від пострілу, після якого потрібно бути максимально уважним, щоб не проґавити прильот), й оці крайні до бліндажа метри мчиш із думкою “фух, наче встиг”. І в оці останні метри я бачу розірвані навпіл балки – і розумію, що ота міна, яка розірвалась, коли ми починали рух, розірвалась у бліндажі. Біда була у тім, що чергове, вже не перше, попадання по бліндажу цього разу прийшлось на крайню балку, яка не мала такого сильного скріплення з сусідніми, бо вона крайня. Можливо, то було повторне попадання у місце, де навіс, і товщина глиняного насипу менша внаслідок попередніх розривів. “Що сталось, пацани?” – питаю я, хоча прекрасно розумію, що власне сталося. “Норман і ще один…” – каже Льоха. Розумію, що загинув Норман і один із приданих бійців. Перевіряю Нормана, “Царство небесне…” До приданого бійця добратися не можу, його засипало вибухом. У декількох метрах від входу лягає ще одна 120-мм міна. Хтось питає в Кліща: “Льоха, що робимо?” Льоха не відповідає, бере мовчки лопату і починає підкопувати ту сторону, яка обвалилась при вибуху, фактично даючи відповідь на поставлене йому запитання. “Ми тримаємо позицію”. Я сідаю під дальньою стіною і пробую зібрати докупи реальність – реальність, у якій ми з Норманом ще якусь годину тому спілкувалися про щось дуже цікаве, перескакували з теми на тему, обіцяючи повернутись і проговорити почате, а зараз уже не повернемось. “Да, братику, на війні буває саме так…” Наступної миті прямо біля того місця, де знаходився Кліщ, прилітає 120-мм міна. Мені боляче здавило в грудях, я боявся навіть думати, що з Льохою. Бачу, підіймає голову – точно живий. Питаю: “Ти як?” – підіймає великий палець – “люкс!”
Чувака тільки що ударною хвилею відкинуло від вибуху 120-мм міни. Я, який на пару метрів від місця розриву був, ледь продихнув від удару, а він великий палець показує. “Люкс!” Кажуть, що в окопах не буває атеїстів. Бувають, але і ті віруючі – просто вони вірять у чудеса в атеїстичному трактуванні. Те, що Кліщ залишився живим, та ще й продовжив вести бойові дії, у моїй особистій класифікації належить до категорії чудес. Чудеса, щоб ви розуміли, мною пояснюються не чарами бородатого діда на небі, котрого зовуть Бог, чудеса – то, на мою глибоко суб’єктивну думку, метафізичне явище – або подія, пояснення якої виходить за чисто фізичну рамку. Зазвичай чудеса, у моєму розумінні, – то не діло рук якоїсь містичної інстанції, точніше не тільки її. Чудеса – то ж і людське творіння теж. І що більше ти підготовлений до війни, то шансів на чудо у тебе більше. Я вже казав раніше, що Гонор або воює, або тренується, бо цінніше на війні за життя, мабуть, лише досвід, який дає тобі змогу зберегти це саме життя. Досвід же приходить із практикою, а практика – то воювання або тренування. За декілька днів після цих подій ми говорили з Льохою про вибух і його неймовірну живучість. Друг Кліщ каже, що епізоду не пам’ятає, бо свідомість, звісно ж, ненадовго втратив, і сам момент вибуху і мить перед ним у пам’яті не збереглись – проте, з високою ймовірністю, він почув вихід міни і дещо підсів перед самим вибухом, це можна розгледіти на відео. Отож пан Кліщ виконав роль Фродо Бегенса, котрий накинув мітрилову кольчугу, що і врятувало його при ударі списом від гірського троля.
Після вибуху в нас усі живі, але бійці, які були придані до нашого підрозділу, контужені і вкрай деморалізовані. Один із них повернувся до мене: “Вибачте, можна до Вас звернутись?” Якщо і можна було мене тоді чимсь здивувати, то отаким зверненням. Річ у тім, що в Гонорі усі на “ти” й усі на рівних, а тут “можна звернутись?”
– Звісно, – кажу, – звертайся.
– Вибачте за дурне запитання, а у нас є хоч найменший шанс вийти звідси живими?
– Чувак, по-перше, можемо на “ти”. По-друге, я вже другий рік воюю, і завершувати сьогодні не планував. Ну і, ти знаєш, якщо після такого не посипались, то значить стоїмо. Глянь он на Кліща, у нього після вибуху усе “люкс” – їм нас не взяти.
Схоже, мої слова його заспокоїли, але багато натхнення не додали. Зрештою, в людини не просто перший бій, у пана перший бойовий вихід взагалі, до того лише нетривале навчання – й одразу попав у жестяк, в якому і я-то раніше не бував. Отримавши контузію (вони всі, на жаль, були без навушників), він не тікає у паніці в чисте поле, а питає, чи є шанси. Отримавши ствердну відповідь, пан не впадає в істерику, а навіть видавлює з себе посмішку.
Стає очевидним, що сьогодні ворог поставив собі ціль таки вибити нас із цієї позиції. Не те, щоб раніше у них були інші цілі, але два прямі попадання у бліндаж – якось заточно, порівнюючи з попередніми днями. Артобстріл продовжується, і ми розуміємо, що на позиції залишається дуже небагато боєздатних бійців. Потрібно приймати рішення про підсилення, а от підсилювати ніким – ми фізично закінчились. Окрім того, потрібно підготувати фланги до оборони, бо без прикриття зліва противник просто обійде нас попри посадку полем, і ми з бліндажа не зможемо йому завадити. Для планування рішення Кліщ відправився на позицію, де можна було вийти на інший тип зв’язку. На “Жмурі” з основного складу Гонору залишилися Тихий, Бомба, Владос і я, а ще четверо необстріляних бійців, та ще й з різними ступенями контузії на додачу.
Ворог продовжував артилерійську підготовку. В рацію я почув, що противник зайшов у траншею, яка в полі праворуч від нас. Зазвичай ті траншеї тримають дружні підрозділи, але того дня і вони закінчились. Передали, що противник забігає у праву траншею. Моя позиція була у запасному виході-окопі з бліндажа, який ми прокопали вже чималенький. Увага моя була зосереджена на секторі з 12 до 3 години (від розподілу годин на циферблаті годинника – у цьому випадку я мав контролювати сектор прямо, тобто 12 година і праворуч від 12 години). Уже вівся інтенсивний стрілецький бій, тільки супротивника я бачив дуже приблизно, адже вони рухалися траншеєю і час до часу вели вогонь “по-сомалійськи”, тобто неприцільно пострілюючи у наш бік, вочевидь, аби відволікти нашу увагу від правого флангу, куди пробувала забігти їхня передова штурмова група. Коли я повернув голову ліворуч, то побачив на відстані метрів десяти піхотинця, який пригнувшись біг уперед, не маючи у руках зброї. Він був уже фактично під головним входом у бліндаж. Я відкрив вогонь на подавлення. Чому не на ураження – спитаєте ви. Метрів десять до противника – прицілься та й застрели спокійненько. У тому-то і проблема, що аби прицілитись, та ще й спокійненько, потрібно мати і досвід, і уміння, і, зрештою, час, але найголовніше, що потрібно мати, – це впевненість, що за жодних розкладів противник не закине гранату в бліндаж. Бо якщо йому це вдасться, то все, game over – частина групи вбита або поранена, решті ж витягнути такий бій уже практично нереально. Іншими словами, мені було потрібно, аби увагу він звернув на мене. А кращого способу, ніж стріляти в нього, я, очікувано, не знайшов. У військовій науці то зоветься “вогонь на подавлення”, чи, точніше, відволікаючий вогонь. Ніколи не думав, що так тішитимусь від того, що у мене кидатимуть гранату. Взагалі оте його рішення кинути гранату в мене, а не у бліндаж, їхньою мовою зоветься “роковая ошибка”, бо зашкодити мені у нього було шансів неспівмірно менше, аніж шкода, яку б він гарантовано завдав нашій групі, кинь він ту гранату в бліндаж.
А далі вже була справа техніки. Техніка ведення ближнього бою у тому, аби завадити противнику вести ефективний вогонь, тим самим створюючи своїм побратимам можливість обрати місце для ведення ефективного вогню по супротивнику. Оце “біжу”, “крию”, яке вчать як ази на всіх курсах молодого бійця, – це саме про прикрити побратима, аби той зміг вийти на зручний рубіж атаки. За всю війну я жодного разу не бігав у полі з отим “біжу”, “крию”. Але коли сотні разів “бігав, крив”, то навичка перекривати сектори, щоби дати змогу товаришеві здійснити маневр, відклалася на підсвідомому рівні.
Отже повертаємось до нашого бою. Суть техніки в нашому випадку була в тому, аби притиснути ворога до землі вогнем стрілецької зброї і спробувати вибратись із бліндажа, щоб завадити йому (противникові) закидати гранатами наш бліндаж. Після того, як ворог кинув у мене гранату, я присів у траншеї, голосно крикнувши “граната”, готуючись встати одразу ж після вибуху, аби, власне, і притиснути супротивника до землі, щоб він не почав вести вогонь у моєму напрямку перший. Тут важливий момент – якби він почав стріляти в моєму напрямку першим, подавити його вогнем було б вкрай непросто, адже спробуй встати з траншеї, коли по тобі ведеться вогонь з відстані метрів десяти. Тому я піднявся наступної ж миті після розриву гранати і почав вести вогонь фактично крізь стовп диму від вибуху. Коли дим розвіявся, то перед моїми очима відкрилась очікувана – ба, навіть, бажана ситуація. Ворог притиснувся до землі, видимість його була обмеженою, адже між нами груди гілок із посіченої вщент посадки. Він лежав і не міг підняти голови, бо прямо над ним я неспішно пострілював одиночними. А магазин у мене на 40 патронів – іншими словами, до перезарядки маємо 30–40 секунд. Противник кинув ще одну гранату – кинув навмання, тому ефект був, як і від попередньої. Я крикнув “граната”, присів і повернувся у те ж положення, з якого продовжив вести вогонь. Цілився трішки нижче – якраз туди, де за гілками вкривався противник, тому, з високою долею ймовірності, таки у нього влучив. Проте це не мало суттєвого значення – набагато важливішим було те, що у цій ситуації робив Тихий. По-перше, він оцінив ситуацію і зрозумів, що критично важливо вибратися з бліндажа – а основний вихід був під вогневим контролем противника, адже до бліндажа підбіг не один нападник, а група з чотирьох супротивників. По-друге, Тихий узяв командування на себе. У нас це цілком норм історія – якщо ти знаєш, що робити у критичній ситуації, то береш командування на себе. По-третє, Тихий вискочив з бліндажа через запасний вихід – ту саму траншею, яку ми прокопували впродовж перебування на “Жмурі”. Іншими словами, поки я тримав сектор, Тихий пройшов у мене за спиною по викопаній з бліндажа траншеї, вискочив з неї і непомітно для ворога виліз на бліндаж з лівого боку. Фактично він опинився над основним виходом зі “Жмура” – саме там, куди, за задумом противника, він нас і не випускав. Просто ворог контролив вихід з траншеї, а Тихий опинився над цим виходом непомітно для нападників. Далі Тихий спочатку добиває того противника, якого я притиснув до землі. Далі він перезаряджає автомат і знищує ще трьох ворожих штурмовиків, котрі контролили вихід із бліндажа. Таким чином він забезпечив наш лівий фланг. Спочатку мені було незрозуміло, чому ворожа штурмова група так довго тупила фактично під входом до нашого бліндажа, адже я притиснув до землі лише одного, решти трьох я просто не бачив. Вони могли подавити мій вогонь і виконати своє завдання. Але тут зіграло свою роль те, що Кліщ підготував прикриття нашого флангу зліва. У нас у полі ліворуч від посадки була обладнана позиція, вести з неї прицільний вогонь було непросто, відстань доволі велика, але не дати вільно рухатися ворожій піхоті – діло цілком підйомне. От тепер поставте себе на місце штурмовиків. Вони, вочевидь, у своєму плануванні виходили з того, що у бліндаж було мінімум два прямі влучання – відповідно, на їхню думку, їм достатньо добігти до бліндажа, взяти під вогневий контроль єдиний вихід і добити тих, хто у ньому, монотонно закидаючи туди гранати. Серйозного опору вони, вочевидь, не очікували. Аж раптом за декілька метрів до входу по штурмовику з гранатою починається вогонь з іншого боку бліндажа, паралельно ведеться вогонь із правого (від нас лівого) флангу. Звісно, вони дещо розгубились і не зорієнтувались, що можуть втрьох погасити мене – це дало б їхньому колезі можливість закидати гранати в бліндаж. У результаті ми з Кліщем зафіксували ворожу групу в положенні лежачи, а Тихий ту групу чітко знищив.
Проте це була лише невелика частина штурмової групи. Основна ж частина здійснювала забіг траншеєю, що проходить уздовж поля праворуч від нас. Тепер нашою основною проблемою були з півтора-два десятка ворожої піхоти, яка намагалась оббігти нас по траншеї у полі справа. Для того, аби протистояти такій кількості піхоти, ми мусили всі вийти з бліндажа й зайняти оборону в лінію до ворога. Нагадаю, що з основного складу нас було четверо, інші – необстріляні бійці, з контузіями, деморалізовані й не готові покидати бліндаж, який створював їм ілюзію безпеки, бо ж артобстріли протягом усієї атаки не припинялись. Проте щодо безпеки – це таки була чиста ілюзія, адже ризик загинути від гранати, якщо та попаде у бліндаж, неспівмірно вищий, аніж ризик загинути від артобстілу. Одне слово, треба було виходити – а виходити панове боялись. Тоді Тихий підібрав найкращий для них аргумент: “Виходьте, я всіх вбив!” Це подіяло і як заспокійливе, і як мотиваційне. Панове вийшли з бліндажа й зайняли позиції ззовні згідно з наказами командира. У цьому бою ключовим був, звісно ж, Тихий. Він, у моєму розумінні, виконав роль Ахіллеса, що направив свій гнів у дуже практичне русло: оцінив ситуацію, взяв лідерство, повівши бійців за собою, особисто знищив найлютіших ворогів (на маневр, який здійснив ворог, посилають кращих із кращих). А от що відрізняє сучасного Тихого від античного Ахіллеса – то це неймовірна скромність. Ну посудіть самі: після того бою в нього хотіли взяти інтерв'ю відомі (та що там відомі – топові) світові медіа. Він відмовився, попросивши коментувати цей бій мене. Мене, роль якого була значно меншою. Максимум, на якого персонажа у цьому бою напрацював я, – то це на роль Ґендальфа. У моєму розумінні Ґендальф – це той, хто допомагає героєві робити його роботу. От я Тихому і допомагав. Отак мені випала честь коментувати цей неймовірний бій.
Повернімось до бою, у якому паралельно з атакою на “Жмур” відбувались не менш драматичні події й у полі праворуч – у тих самих траншеях, якими рухалась основна ворожа група. Назустріч групі в майже два десятки осіб висунулись два (ДВА) розвідники – це були розвідники Перуна. Їх було всього двоє з тієї ж причини, чому нас було на “Жмурі” лише четверо – просто люди закінчились. Перун командував їхніми діями по рації, маючи інформацію про просування ворога в реальному часі. “Кидай гранату на два прольоти”, “Молодець, попав!!” чув я у рації. І вони почали тіснити ворожу групу! Послідовно кидаючи гранати саме туди, де знаходився ворог, вони просувалися прольот за прольотом. Очевидно, ворог не розумів, що йому протистоять по ходу траншеї лише двоє. Після декількох успішних для нас попадань він почав відходити. На жаль, у тім бою один із розвідників загинув, проте вони зупинили ворога і змусили їх відійти. Фактично панове розвідники відстояли свої Термопіли у тій посадці під Хромовим.
Паралельно з цим ми вже вишикувалися в лінію по напрямку до траншеї у полі праворуч. По ній відходив ворог. На відході ми завдали їм відчутних втрат. Я поцілив мінімум в одного, коли той пробігав неглибоке місце у траншеї й, відповідно, випхав силует прямісінько мені на приціл у Trijicon. Ймовірно, що підстрелив і ще когось, бо ми били у сім стволів (восьмим був Більбо, який прикривав мені спину, контролячи, аби часом знову хто не забіг з лівого флангу – отже він по траншеї вогню не вів), але то вже було не так важливо – важливим було те, що ми втримали позицію і завдали відчутних втрат непростому супротивнику. Зрозумівши, що штурм провалився, противник посилив обстріли, які не припинялись ні на мить. Прилітало настільки близько і так багато, що я такого не пригадую за всю війну. Осколкові поранення отримали Владос і один із приданих бійців.
Супротивник, проте, не здійснював повторних штурмів, що теж було незвично, бо в попередні тижні ворог штурмував по декілька разів на день. Отож на супротивнику я б зупинився окремо. Річ у тім, що при попередніх штурмах ми не підпускали ворога на небезпечну для нас відстань – тобто таку, при якій він зміг би закидати нас гранатами. Ворог діяв типово: артпідготовка, штурм однією групою, що рухалась нам в лоб через посадку. А того разу і арта била незвично влучно, і штурмова група розділилася на дві, котрі дуже професійно і швидко здійснили забігання й ледь не знищили нас на позиції. Напрошувався висновок – супротивник змінився. Наступного дня ми отримали підтвердження цій гіпотезі, коли військовий злочинець, керівник ПВК “Вагнер”, розповів у інтерв’ю, що передав фланги десантникам. Оце, вочевидь, з цими десантниками ми і мали справу.
До нас підійшло підкріплення – не заміна, бо на повноцінну заміну в нас уже просто не було людей. Ми залишалися на позиції до пізньої ночі, поки нас не замінив інший підрозділ.
Так для нас завершилась епопея під назвою “Жмур”. Драматична і нерідко трагічна історія, котра потребує детального аналізу, висновків і практичних рекомендацій, які я й опишу в заключній частині цього циклу.
27.02.2024