Вони живуть своїм життям

Я не знаю, що вони відчувають, коли чують «Увага! Повітряна тривога…», що думають, коли читають новини з фронту, позбавлені навіть натяків на оптимізм, коли бачать тут похоронні кортежі – тут, де вони приїхали перечекати, пережити і перебути цей жах, втікаючи від війни, рятуючи тіло і душу.

Можна багато фантазувати, але правда така, що ми, місцеві, не можемо їх зрозуміти – ми не пережили такого. Вони живуть своїм життям, майже не перетинаючись із нашим. Так, загальні фрази, вітання в магазині, рідше на вулиці, обмін словами про ніщо, поглядами.

Ніколи не питав, як воно, як тут вам живеться, як вам допомогти, – бо чим їм реально можна допомогти? Дати їм роботу – а вони її хочуть (дехто хоче, хтось уже працює, хтось не буде – його не влаштовує, що дають). Дати їм грошей, не копійки, а справді серйозну суму – треба їх мати (а вони їх потребують – хтось так, хтось ні). Того, чого вони всі, всі без винятку, не те що потребують, а насправді хочуть – повернути їм назад їхнє життя до війни – цього не може ніхто.

Їхній світ – це відомчий готель біля міського стадіону. Він повністю відданий їм. Вночі він світиться, немов корабель, який пливе по темному морю. Не знаю, як вони справляються зараз зі своїми психологічними проблемами – в перші дні-місяці війни вони просто виходжували свій розпач, свій відчай, свій біль, намотуючи круги по доріжках таким мало не курсантським кроком. Безперервно з кимсь розмовляючи по телефону або мовчки, не помічаючи навіть власних дітей, які відстали або сіли на трибунах і плачуть. Adapt or die, як заповідав нам Чарльз Дарвін, ми також через це пройшли. Вони вивчили українську, їхні діти навчаються в міських школах, їх неможливо відрізнити на вулиці, вони перестали виділятись, як було, коли почалась війна.

Не знаю, чи є у них це відчуття, коли раптом так хочеться вернутись, що важко дихати, стояти, рухатись. У Ремарка в романі «Ніч в Лісабоні» це почуття називається колєр. Знаю, коли так хочеться вернутись у Львів, що навіть пройтись негламурною Городоцькою знизу від Маґнуса й до привокзальної вверх – і …вас відпускає це відчуття туги.

Але вони – не емігранти. Вони вимушені переселенці у своїй країні, які змушені жити не у своєму домі через прокляту війну. Проживши більше десяти років у таких кімнатах, я знаю, як це – жити в гуртожитку (навіть якщо це готель і в кімнаті є кухня і душ – але це тимчасове, не твоє житло): обмеження вашого особистого простору, ця загальність усього від коридорів до стін – якщо таке буття триває роками, це деформує психіку. Тільки коли ти живеш у гуртожитку студентському (тепер робітничих вже і немає), то розумієш, що десь є твій дім і ти можеш повернутись. Я не знаю, як це – жити в гуртожитку чи такому готелі, коли знаєш, що тобі нікуди повертатись. А що, коли це назавжди?

Очевидно, що вони всі різні. Хтось адаптувався настільки, що переніс сюди своє виробництво – і в місті зараз є декілька таких міні-заводів. Понад те, за словами продавців, після того як місцеві власники продали свої торгові мережі й виїхали в Америку, їх купили харків’яни. Тепер ці торгові мережі виглядають значно краще й нові-старі продавці (їх наново найняли) не виглядають ні сумними, ні розчарованими. Нові магазини – це також харківські гроші. І це вже починає нагадувати легенду – колись такі байки ходили про донецьких. Гроші, звичайно, в декого є – бо є такі з них, що знімають житло, а є такі, що купують квартири. Є й такі, що мали на собі лиш одяг…

Вони різні, але їх не десятки, не сотні, не тисячі – їх в Україні декілька мільйонів. Їх називають біженцями, переселенцями, офіційно – внутрішньо переміщеними особами, ВПО. Стоянка перед готелем зайнята їхніми автомобілями. Достатньо хороші машини. Ні, мерседеси, які стояли на початку війни, поїхали. Можливо, це авто – все, що у них залишилось. Можливо, не знаю… Але я знаю, що війни не тривають вічно, й одного дня ця стоянка стане порожньою, і вони вернуться додому або переберуться жити в інші місця – ймовірно, інші міста. Їх більше не називатимуть ВПО, вони більше не будуть жити тільки своїм життям – вони стануть місцевими, і ми будемо святкувати нашу Перемогу.