Privatissimum

В’юнке і юне студентське тіло в піднесеному поспіху серед оголеної аскези, викритої схизми пізньої зими. Стоншене в убогості і багатозначності цієї голизни, вигострене беззаперечним стрітенським світлом, викреслене беззастережними тінями.

Тонке тіло в обтислому м’якому пальті, першому по-справжньому доладно скроєному, пересланому з екзилю, стриманому, вузькому і чорному, втім, із трохи надто лаконічними рукавами, з яких вистає, без жодних манжетів, надмір нерозманіжених незапнутих зап’ясть, червоних від легкого морозу ледь, либонь, недоладних долонь. Пальці стискають кілька списаних скорописом сторінок.

Висока рухлива риска тіла на щільній шкалі спершу чавунної огорожі, з прокресленими рівномірно поділками прутів, так ніби хтось в ранню еру радіо нетерпляче перебігає на приймачі в пошуках належної станції з незахриплими хвилями. Потім ще темніша пересувна позначка на темному теракотовому тлі нетинькованого цвинтарного муру, вже в тому відрізку низхідної інтонації вулиці, до устя Погулянки, згідно зі спадистою інтенцією її членування. Гінке і гнучке тіло на цій зимній голизні пізньої зими, в цих прозорих, нез’ясованих хащах контекстів. Неможлива чуприна і тяжкі, але все одно захолодні шнуровані черевики. Зграйний кракіт нагрітих граків у голому гіллі. Минав якраз могилу Куриловича, її видно навіть ззовні крізь ґрати, ще до брами і до початку суцільної цегляної стіни.

Вуличка, до якої я тим раннім пополуднем по Стрітенні пішки так стрімголов спішив, нагадує вставне речення чи сполучник між двох періодів сурядних паратаксів, поперечно поєднує дві значно більші вулиці. Одна, відома всім своєю відвертою назвою, підводить просто під перший поріг Поділля, саме в тому місці набирає розгону перед значним підйомом, перед підступами до першого проступання Опілля. Друга, широка, по суті, алея з похоронним приладдям, провадить прямісінько до Погулянки, а та мала поперечниця впадає в неї якраз у місці, де місто колись кінчалося кількома показними прикметними віллами. Вже в пізнім міжвоєнні, у другій половині тридцятих, тут виросли відроги нової, підкреслено програмово лаконічної забудови. Вуличка була сформульована суцільним синтагматичним рядом, заповнена стислим і суворим синтаксисом конструктивізму. Лад цей прозорий, і все ж вимогливий, як надрукований на машинці простий рядок складного тексту. Ощадлива форма набуває незримої напруги і промовляє зсередини себе. Попри всю віру в форму, виникає охота проникнути якщо не поза неї, то принаймні в неї увійти.

Відколи професора Задорожного вигнали з університету, усунули від викладів цю величину, відібрали в нього катедру і студентів, але передусім позбавили студентів можливості досвідчити його, він навіть не збирався знайти прихисток у приватності. Хто сподівався, що несамовитість усамітниться, прорахувався.

Підставу для вигнання обставили так: на Святвечір якогось пізнього року тієї довгої мучівної і вже дуже змученої епохи, останнього мого шкільного року, додому до професора прийшов його близький родич, підпільний і переслідуваний архієпископ, відстежуваний очільник нашої позазаконної Церкви. Він беріг це місце, збереження цього місця через його заповнення собою стало його призначенням. За ним, звісно, стежили. Родина тільки засіла до Вечері, тут же дзвінок у двері, потім наполегливий стук, грюкання, відчиняйте негайно. Мусили відчинити: КҐБ. Не личить, мовляв, радянському професорові сповідувати так явно релігійний культ. Звільнили останнього тутешнього експонента кількох великих парадигм: порівняльного мовознавства, історичної індоґерманістики, феноменології, формалізму, Фреґівської семантичної логіки.

Стиль кам’яниці, де він мешкав, був суголосний сповідуваному ним структуралізму. Стіни того будинку нагадували сірий шерехатий і порожній папір, який вкладають до друкарської машинки, аби щойно почати щось на ньому зазначати. Дім був ніби викроєний з нього гострим різаком. Вікна, як рівномірні проміжки між словами, незаповнені прозорі прогалини, ґратки чіткі, як відбиті графеми. Смужка з коротких, ніби гострим різцем по твердому дереву прокреслених, бездоганно паралельних рисок на порталі була вже помисленним максимумом припустимих прикрас. Помешкання лежало в правій половині підвищеного партеру.

Минуло вже кілька років після усунення його з університету. Стали заповідатися якісь інші часи. Професор не мав звичаю самоусуватися. Пам’ять про тайний університет була як навичка. Дав обережно знати через довірених доцентів, аби приглянутися до здібніших, але безсумнівно надійних студентів, своїх, як казали тоді, які могли би сприйняти і перейняти, а можливо, й перейнятися давнішими вченнями, що їх він був носієм, які після поступового відступу мракобісся враз виглядали знову такими свіжими, як міжвоєнний львівський модернізм на тлі монументальної архаїки сталінізму і примітивної конкретики хрущовок. Зібрав домашній щотижневий семінар.

Відчиняла зворушена пані професорова, що потерпала від нападів дихавиці, далі рухалися сяйливим паркетом на грубих сірих повстяних прямокутниках натирачок, визуватися було не вільно.

Маленький, як то в будинках тієї конвенції, дуже доладний, залитий просвітницьким сяйвом кабінет з вигнутим бюрком, прихиленою до фотелю, сліпучою на сонці, оголеною скрипкою, великою друкарською машинкою зі вставленим аркушем, з додрукованим до крапки рядком.

Ми засідали тісним колом в кабінеті, з крихкими крихітними філіжанками скоро вже схололого чаю в руках, довкола ясного горіхового столу. Він говорив про час тривання і послідовності розгортання. Ставив платівку зі струнним концертом, скажімо, Брамса, якийсь фразований фраґмент. Висвітлював інтенціональність тональностей, мигтіння мовленнєвих актів. Брав до тяжких старечих рук невагому золоту скрипку, грав нам кілька секвенцій. Спинявся. Казав про нанизування звуків музики і мови у просторі повітря і пружному причаєному часі. Про спорідненість фонології і сольфежа. Про здатність схоплювати ці послідовності як змістовні цілості, ба навіть наражатися на розуміння. Пропозиційні наставлення і логіка предикатів, означники і означувані, контексти і конотації. Структурні пов’язання між темпоральністю й модальністю.

В цю пору, однак, вже доволі рано смеркає, в синяві сутінків я уявляв собі його мовлення як нарощування знаків, літера за літерою, акцент за акцентом, на друкарській машинці, як приріст телеграфної стрічки.

Далеко не всі з нас знали, не могли знати, бо звідки, що за ним Карлів університет і празька консерваторія, Празький гурток, лекції Інґардена, струнний квартет Музичного інституту, докторат у Куриловича, львівська університетська катедра і оркестр опери.

Якось я запитав його: який був Інґарден? Він казав: не пізнав його надто близько, як професор був відсторонений, виструнчений, вишколений. Але одного разу, лиш одного разу, прийшов на ранкову лекцію із запізненням, вбраний у все чорне, попри ранню годину. Сказав студентам, що спізнився, бо був на заупокійній Службі в річницю батькової смерті.

Для тієї юності він став вирішальним, лиш дивом застаним junctum в академічній генеалогії. Тоді я замикав очі й загинав пальці, встановлював у зворотнім порядку тепер уже й мій родовід: Задорожний був учнем Інґардена, Інґарден студентом Гуссерля (його Krisis вже був тоді у мене на столі), кореспондентом Едити Штайн, колеґою Гайдеґґера, чиї сірі томи видавництва Vittorio Klostermann були серед перших привезених з-за кордону книжок; через Гуссерля нащадком по прямій лінії Франца Брентано, в якого слухали лекції Масарик і Фройд…

А тим часом професор, вже при світлі лямпи, говорив: мова не знає поступу, вона завжди найдосконаліша серед усіх можливих недосконалостей, завжди несподівано вірна, але не так, як на те розраховуєш, найвідповідніша своєму часу. То хіба мовець може поступово вдосконалюватися, та й то тільки тимчасово.