Ще багато десятиліть після з'яви методу фотографування серед найчисельніших пластів людности живучим був острах перед цим процесом, цією процедурою, цим жертвенним ритуалом. Небезпідставно вважалося, що ціла ця церемонія існує для того, щоби забрати душу (або її частку) з того, кого знимкують. У певному сенсі мали рацію. Ідеї взаємообігу матерії і духа були тоді тим знаннєвим базисом, що став доступним загалові і формував його прогресивний світогляд. Оце напруження – раз уже тебе фотографують, то тримайся за власну душу так сильно, аби вона не витекла з ока до камери, – є визначальною ознакою усіх перших етапів знимкування. Там кожен пильнує себе, щоб не перелитися остаточно. Можливо, саме тому ті знимки настільки виразні. Інша даність – у житті кожного їх було дуже мало. Переважно одна-дві. Відповідно пережиття ставало незабутнім двічі: витримати сеанс, виклавшись у ньому, одночасно намагаючись не стратитися, і здобути маску, яку можна було порівняти з посмертною, за якою всі могли би пригадувати собі той лик, який все більше розчинявся у каламуті забуття. Не дивно, що через довгий час після смерті будь-хто зафотографований жив своє посмертне життя у такому образі, яким його препарувала знимка.
Історія останнього століття – це історія доступності до розмноження фотографій. Ця історія є повільним перетіканням до торжества життя вічного. Щораз більше осіб ми знаємо тільки із фотографій ще тоді, коли вони були десь у цьому світі. Набираючи певний корпус близькості такого ґатунку, можна знехтувати фізичною смертю персони, бо фотографії далі існують. Як дивився тоді, так і дивишся знову. Але це стосується тільки того сонму, кого не торкався тілесно.
Вже будучи смертельно хворим, знаючи про свою найдосяжнішу перспективу, Юрко Покальчук захотів, аби мої діти, з якими він час від часу перетинався у дружбі і любові, мали свідчення спільного перебування на цьому світі. Був ранній ранок, коли він приїхав. Діти ще спали. Він попросив їх розбудити і вийти на хвильку для спільної знимки. Юрка вже нема, діти вже не діти, а фотографія роздрукована. Сидимо всі разом так, як ніколи насправді не сиділи, було все інакше, і більше ніколи не будемо так сидіти. Принаймні, такими. Умовність, вигадка, яка залишилася реальністю із цілої фільми незафіксованих образів присутності у газоподібній пам'яті. Юрко там у чорних окулярах. Може, тому що така була його мода. Може, аби не випустити з брами очей надзвичайно потрібну для затисненого виживання порцію душі.
Збираючи умовну тривожну торбу, я все ж не зміг відкинути оцю картку. Так само, як ще кілька сотень старезних, старіших і новіших фотографій-парсун, які, дивлячись у приціл об'єктива, віддавали свою душу в такий спосіб, що я, коли бачив їх погляд, відчував їхню теплоту, розумів, що є таким, яким мене бачать ті з фотографій. Хай ми тілесно і не встигли перетинатися.
Колись, ще у одному з попередніх життів, ми були у Країні Басків. Мали фотоапарат (цікаво, що у моєму дитинстві не казали «фотоапарат», казали просто «апарат», ніби всі інші апарати і апаратури не мали аж такого прикладного значення), яким зробили кількадесят чудесних знимок. Щодня в часі сієсти ми переглядали зняті кадри, сценки, ландшафти, ситуації, портрети. Усе було унікальним і неповторним. Усе мало стати тривалим свідченням тогочасної і тогомісної дійсності. Із накипом затамованого передчуття, що більше ніколи такого не буде.
Дорогою додому, на знаменитій автостанції у Барселоні, я проґавив наплічник з апаратом. Веселі молоді злодії отримали ще й люксусовий купальник для своїх дівчат, чудесні міліарні штани, подаровані другом, кілька багатющих канапок, пару фляшок рому і ріохи резерва, ще якісь приємності. Згодом ми уявляли собі, як вони сидять на пляжі у Барселоні і між волейболом, мохіто і марихуаною дивляться своїми очима в очі незнаних осіб, які безстрашно випускають частинки своєї душі просто в їхні очі.
Цікаво, що ці втрачені знимки я пам'ятаю незнищенно. Надійніше, ніж вони потрапили би у якийсь перенасичений архів.
15.02.2024