Жмур

ВСТУП.

Вперше я побачив бліндаж під назвою “Жмур” на початку березня 2023 року з камери свого мавіка. Тоді бліндаж цей ще не звався “Жмуром” – був ціллю номер якийсь там, а по факту передовою укріпленою позицією противника. Позиція ця знаходилась у посадці (лісосмузі), котра впиралась у дорогу Часів Яр – Хромове, ту саму “Дорогу життя”, котру супротивник намагався перерізати, аби порушити логістику угруповання ЗСУ, котре вело важкі бої у Бахмуті. До запланованої мети ваґнерівцям залишалося пройти сотні зо три метрів. Нам же, своєю чергою, потрібно було цьому завадити.

​Олександр ЯБЧАНКА

старший лейтенант ЗСУ, командир 2 взводу роти “Гонор” батальйону “Вовки Да Вінчі” імені Дмитра Коцюбайла

Перше, що ми мусили зробити у цій ситуації – то це відкинути противника далі від дороги. Іншими словами, нам потрібно було вибити противника з бліндажа, а по-хорошому – і з усієї прилеглої до дороги посадки.

Слід зазначити, що по обидва боки від нашої посадки були поля, перекопані траншеями, поле праворуч від нас було буквально розкроєне вздовж і впоперек. У тих траншеях точились не менш запеклі бої, ніж у самій посадці, і від боїв тих великою мірою залежало, чи втримаємо ми позиції у лісосмузі та й загалом дорогу на Бахмут. І тут нам сильно поталанило з сусідами, третім батальйоном 92-ої бригади, бо ми і взаємодію мали чудову, і підстраховували одне одного за потреби.

Підготовка до штурмових дій почалась фактично одразу по тому, як ми розібрались, що до чого, і зрозуміли, що і як нам треба робити. Підготовка включала доволі очевидні, але від цього не менш потрібні речі: постійна розвідка, виявлення і знищення живої сили противника. На практиці то виглядало так, що постійно хтось літав і постійно хтось стріляв зі ствольної артилерії й міномета. За декілька днів такої роботи ми не лише не дали противникові просунутися далі, а ще й відчутно “потрепали” його позиції на “Жмурі” і поруч. Правда, коли ми починали обстріл, противник ховався у бліндаж, і викурити його звідти не вдавалось, тому до справи взялася наша штурмова група. 

Я того дня був на виїзді: у складі групи операторів БПЛА літав в інтересах наших штурмовиків. Нас виїхало п’ятеро, що, у разі необхідності, дало би змогу безперервно знаходитись у небі лише силами нашої групи (один у небі, другий підлітає, змінює першого, і той летить на перезарядку). Але не довелося, бо поруч літала ще одна наша група, а також колеги з 92-ої. Оскільки потреби одночасно літати не було, а управління пташкою над місцем, де розгортались штурмові дії, взяв на себе Окунь (пан майор, що воює ще з 2014-го), нам чотирьом залишалося тільки запускати і готувати дрон, увесь же інший час ми просто прикипіли до екрана, де наші побратими здійснювали штурм. Я ніколи не бачив Окуня таким включеним у процес, разом з тим я тішивсь, що не мушу літати сам, бо у мене тряслися руки від хвилювання. Хвилювався я не за дрон, а за штурмову групу, до якої входили мої близькі друзі Маляр, Тихий, Татарін, Альф. Панове діяли вкрай професійно і злагоджено. Вони дійшли до цілі, подавили противника вогнем і закидали бліндаж гранатами. Після того, як бліндаж був захоплений, решта ваґнерівців відкотилася на пристойну відстань. Таким чином ми відкинули супротивника на пару сотень метрів. Оті пару сотень – то не просто відстані, котрі можна відмітити на карті, то деокупований простір, з якого ніхто гарантовано не птуритиме наші транспортні засоби, котрі невпинно курсували дорогою на Бахмут й у зворотному напрямку.

Ми закріпились у самій посадці попереду захопленого бліндажа, якого Кліщ назвав “Жмуром”. Назву він отримав у зв’язку з тим, що там залишилися тіла чотирьох убитих при штурмі ваґнерівців. Бліндаж цей був не найкращою позицією для оборони, бо мав усього один вхід, а вести вогонь з нього не було жодної змоги. Тому, аби не помінятися з ваґнерами ролями з успішно атакуючих на тих, хто неуспішно обороняється, ми вирішили винести передові позиції дещо допереду, щоби мати змогу стримати піхоту, яка штурмуватиме. Ці позиції були двома поруч викопаними глибокими окопами півтора на півтора метра, з яких можна було перекривати сектори ймовірних атак. За день-другий ми вже врились норами у ті окопи по обидва боки. Таким чином ми мали чотири повноцінні нори, у які ховалися під час обстрілу. У планах було перекрити позицію брусами. Ми навіть спромоглися привезти ті самі бруси до точки неподалік позиції. Дія це була ризиковна, бо ж поле прострілювалось з усілякої бронебійної херні. А от доволокти бруси від місця, де їх скинули, до окопів з норами ми так і не змогли, бо по нам постійно працював ворог з усього, що мав у наявності. З огляду на все, це чергування на позиції “Жмур” (і бліндаж, і окопи поруч вважались позицією “Жмур”) – то завжди була незабутня пригода, при якій у тебе максимально можливо обладнані позиції, що надійно рятують від осколків, але якщо таки прилетить у окоп, то шансів вижити небагато. Позиція ця була вкрай важлива ще й тому, що, контролюючи з неї сектори, ми не давали зайти у фланг нашим побратимам. Такі спроби супротивника супроводжувались стрілецькими боями, після чого противник відкочувався на вихідні позиції під супровід нашої арти. А ще у нас були нічні полювання, коли, виходячи на позицію, ти мав прилади для ведення вогню вночі. І час до часу, коли дозволяла ворожа арта, ти вилазив у бійничку і вицілював орка, що необачно вештався посадкою. Один із побратимів на позивний “Мирон” за ніч уполював десять, але аж на п’ятому навчився на теплаку включати запис. Решту ж часу доводилося проводити у норі, усвідомлюючи, що не бути тут ти не можеш, а бути не дуже прикольно. Одного такого чергування, аби не займати свою свідомість думками про те, яка ймовірність попадання міни у сам окоп при існуючій інтенсивності вогню, я вирішив готуватися до семінару. Ми якраз на cowo guru читали з Володимиром Прокопенком платонівський діалог “Федон”. У тому діалозі описується день страти Сократа, де пан філософ аргументує, чому смерть для філософа – то не така вже й проблема, ба, навіть, навпаки – смерть філософу дає відчутні переваги. Ну, посудіть самі: у філософа душа, себто та її частина, котра зоветься розум, мусить відволікатися за життя на всілякі тілесні дурниці типу болю. А от позбавте філософа тіла, то його розум зможе не відволікаючись займатись улюбленою справою! Можливо, таке обґрунтування і було достатнім для сучасників Платона, проте мені воно видалось недостатньо обґрунтованим, адже те, що звалось розумом у древніх греків, у нас зоветься свідомістю – а складно уявити собі свідомість, від якої відділили тіло. От би цікаво почути, що відповіли Сократ або Платон. І чи видався б мій аргумент вагомим для Декарта, котрий не заперечував нерозривний зв’язок душі з тілом. От у таких роздумах і проходило моє перебування в норі на позиції “Жмур”, аби відволікатись від думок, попаде міна в окоп чи Бог того разу милує. Нагадаю, що змінити бодай якось ситуацію на краще, перекрившись над головою брусами, ми фізично не могли, а роботів (самокерованих тачанок, які могли б ті бруси довезти до окопу), в нас ще тоді не було. Не виходити на позицію – теж не варіант, бо її рано чи пізно займе противник. Іншими словами, ми знаходились у вкрай неприємній ситуації, коли ти мусиш тримати позицію, і лише справа часу, коли на тій позиції загинеш ти або хтось із твоїх побратимів. Єдиним виходом з такої сраки я бачив заміну людини на робота. Першим нашим роботом мала стати дистанційно керована турель під назвою “Шабля”. На жаль, ще ані турелей, ані платформ, що допомогли б тягати бруси, у нас тоді не було. Наступного дня на цій власне позиції загинули Вікінг і Продюсер. Якась тисячна міна, випущена по наших позиціях, таки попала в лівий окоп, убивши двох наших побратимів і поранивши ще одного. Пораненого вдалось евакуювати, на позиції ж не залишилося жодного бійця, який у разі ворожого штурму зміг би її тримати.

Є речі, до яких я не звикну ніколи. Я кажу про втрати тих, поруч з якими воюєш. Ці люди досить швидко стають частиною твоєї буденності, а буденність поруч з ними здається не такою вже й мерзенною, незважаючи на всі негаразди воєнного часу. Коли гине хтось із людей, котрі є частиною твоєї реальності, то ти втрачаєш частину цієї реальності, фактично втрачаєш частину себе. Якийсь час тобі все ще здається, що він ось-ось повернеться на своє місце, поскладає залишені перед виїздом речі чи запропонує “пане Ябчанко, може цигарку?”. Проте все це усвідомлення приходить після, а в момент, коли це стається, ти даєш собі на сум хвилини три часу, а далі питаєш у командира: “Льоха, що робимо?” На що отримуєш коротке “їдемо туди” – й ідеш збирати рюкзак. У той вечір перед нами стояли дві паралельні задачі: втримати позицію, на якій уже не було жодного живого воїна, а також винести тіла наших побратимів.

Уже за годину ми були на КСП, де нас очікували Філя з Маляром, Вольво і Батя. Вечоріло, а в нас не було жодної певності, що наші позиції не зайняв супротивник, тому висуватися туди без розвідки було би вкрай необачно. Провести повноцінну розвідку дроном о такій годині доволі проблематично, оскільки камера вже має обмежену ефективність, а тепловізор може й не зафіксувати людей, що заховались у бліндажі. Порадившись, ми вирішили висуватись негайно, закріпитися на нашій найближчій до “Жмура” позиції і на ранок під контролем з повітря зайняти, а за потреби й штурманути бліндаж.

(далі буде)