(Лист з села)
Дехто може махне рукою, прочитавши наголовок цієї кореспонденції, ще й допискою: лист з села! Подумає: „Хіба мало у нас пишеться про село? Таж в кожному майже числі .Діла", чи інших українських часописів», можна найти якусь згадку про нього"... Не перечу — пишуть у нас про село багато, але що пишуть? Звичайно: про якісь нещастя і випадки, про ріжні культ.-освітні свята, про аматорські вистави, вечерниці, фестини, про розвиток культурно-освітніх та економічних установ — і поза цим майже нічого більше.
А тимчасом наше село в повоєнних часах дуже змінилося: піднеслося культурно, розвивається під економічним оглядом — прямує шляхом розбудови кооперативної і приватної торговлі та промислу до самовистарчальности, освідомилося національно. Але при цьому наше село в повоєнних часах дуже перенаселене: людей рік-річно прибуває, наслідком чого робиться тіснота і приходить голод на землю, а в парі з цим і велика нужда. Правда, в останніх часах, в нас аґітують за тим, щоб надмір сільського населення, а головно той найкращий, найбільш життєздатний, так сказатиб: „завойовницький" елємент, ішов до міста і тимсамим з одного боку відтяжував село, а з другого здобував неопановане досі місто. І саме про той елємент, що мав би йти до міста, у нас пишуть дуже багато, мовляв: „мусимо опанувати міста, бо коли міста будуть наші..." і т. д.
Безперечно, що міста для нас — це дуже важна проблєма і ми мусимо присвячувати їй багато уваги, але разом з цим не можемо забувати про тих, що залишаються в селі. Бо село, поза тією невеликою кількістю нашого населення по містах, — це ввесь український нарід. Тому на село ми повинні звертати якнайбільшу увагу, так як це роблять в останніх часах: німці, італійці, і навіть поляки. Вони хочуть виховати твердий, здоровий і характерний селянський стан, який хочуть зробити фундаментом могутньости своїх націй і держав. Вони спеціяльно опікуються селом, дають йому щораз більші права і можливости кращого істнування... Цими правами вони хочуть розбудити любов і привязати селянина до землі і злучити його з нею нерозривно, щоб він не позбувався її, не кидав і не втікав до міста та не збільшував кадри безробітних.
Селянським станом національних меншин держави спеціяльно не опікуються, навпаки ріжні кольонізаційні та парцеляційні закони звернені проти нього. Про це ми, українці, знаємо може найкраще.
А такої опіки над селянським станом, щоб розбудити любов та привязания до землі, потребує під теперішню пору і наше село. Бо і в нас в останніх часах зявилося між молоддю якесь хоробливе недолюблювання та недоцінювання землі. Як не вірите, то підіть на село і спитайте першого-ліпшого стрічного селянина, як там його син, чи буде з нього колись добрий господар, то він вам замахає руками і відповість: „Ой, де там вже буде з нього господар, де... не любить він так тієї земельки святої, як я, і не любить на ній господарити"...
І правду той селянин скаже, бо справді теперішня селянська молодь не відноситься з таким пієтизмом до землі, як старі ґазди, їх батьки та діди. І робити на землі не люблять. Нема у неї тієї набожности при обробітці землі, при починанні косовиці, жнив, при першій ораниці, сійбі і т. п. Старі роблять це зі святочним настроєм та насолодою, а молоді з мусу: аби зробити та збутися. Не побачите теж у молодих тієї господарности та запопадливости, що в старих: ніколи не побачите, щоб хтось в молодих на селі ніс, так як це роблять нераз старші, один колосок, соломинку, або картопляну бадилинку з поля до дому, бо „шкода". Того молодий ніколи не зробить: перейде, омине, не піднесе і не занесе до дому.
Таксамо старше покоління рідко коли позбувалося землі. Продавав її хіба якийсь пияк або марнотравник, але щоби порядний і статечний ґазда продав землю без крайної необхідности — це була велика рідкість. А тепер молоді, як дійдуть до повнолітности, торгують землею наліво й направо, продають її на яку-будь благу потребу, що її нераз і без продажі ґрунту можна залагодити. Але найбільше продають на те, щоб за ці гроші заложитн собі якусь крамницю в місті, (в багатьох випадках такі селянські, недосвідчені купці дуже швидко банкротують, тратять гроші стають крайніми злидарями) щоб тільки не жити на селі і не працювати на ґрунті. Хтось може сказати, що все це відноситься до найменш свідомої селянської молоді. На жаль, навпаки: чим свідоміші і більш очитані одиниці, тим більше не люблять землі і праці на ній.
Такий стан дуже загрозливий для нашого села і ми мусимо його усунути. Бо брак привязання і любови і в парі з цим легке позбування землі, тієї землі, якої віками тримаємося, в яку ми дуже міцно запустили своє коріння і не далися вирвати з неї жадним історичним бурям, — це для нас справді велика загроза. Для нас земля: усе! Коли ми втратимо землю, — тоді з ролі господарів, автохтонів на нашій землі зійдемо до ролі... зайдів. А позбудемося ґрунту під ногами, тієї опори й фундаменту, — землі, — тоді вже нас можуть швидко викреслити зпоміж живих народів. Тому цим хоробливим станом, цією пошестю недоцінювання і недолюблювання землі нашою сільською молоддю повинні особливо занятися провідники наших сільсько-господарських установ і разом з наукою доброї та раціональної господарки, — поширювати любов до землі.
Дивись також: Степан Женецький. Чи направду шириться комунізм по наших селах? (Лист з села) // Діло, ч. 190, 30.08.1938
19.08.1863