Земельна справа на Україні.

Упорядкованням земельної справи є питання організації провідної верстви. Лише після того, як витвориться в Україні політична сила, здібна відвоювати українську територію від зовнішних сил і побороти підсилюваний зовні український внутрішній розгардіяш, можливо говорити про упорядкування земельної справи так,як того вимагають житьові інтереси української нації і трівкість та здібність до розвитку Української Держави.

Організація хліборобського класу є основною передумовою повстання української сили взагалі і держави зокрема, а впорядковання робітничого питання в той спосіб, щоб кожний робітник мав свою власну хату і перетворився з кочовника-пролетаря з свідомого громадянина, є умовою її розвитку і зміцнення. Те, що намагався осягнути кочовник, пролетарізуючи всіма способами масу, можливо паралізувати лине створивши умови для її узаможнення та економічного унезалеження.

Хоч "останній і рішаючий" бій хліборобських сил з темними силами кочовників належить до будучини, віддаленість якої залежить в однаковій мірі, як від наших сил та організаційних здібностей, так і зовнішніх обставин, всеж організаційні основи, на яких мусить бути упорядкована земельна справа, мусять бути усталені вже в самому процесі організації. Де потрібно тому, що від гасел, кругом яких гортуються державно творчі сили, залежить характер і внутрішня якість тих нових сил, що проходитимуть на поповнення.

З огляду на те, що стара хліборобська, або точніше землевласницька верства в жадних умовах не буде в стані власними силами відвоювати державу себ-то прийти до влади, а тим самим і до посідання своїх земель, на черзі дня у відродженій Українській державі стоятиме все ж таки "переділ". Найбільшою спокусою, а разом з тим і небезпекою являтиметься так званий "чорний" або еґалітарний переділ. Він полягає в аритметичнім поділі скількости десятин на скількість населення, бажаючого їх мати, — що вийде, те кождому й дати. Мусимо ближче розглянути ті відносини, які при цьому б повстали. Хоч точної статистики скількости землі та схильного до хліборобства населення в Україні не існує і не існуватиме, поки не будуть усталені границі держави, все ж самі ріжнородні данні сходяться на тому, що на кожде господарство припало б щось коло трьох десятин. Точна цифра не грає тут жадної ролі, бо скількість населення постійно збільшується, і той час, коли на господарство припадатиме лише половина згаданої площі, дуже недалекій.

Отже коли покрити Україну трьохдесятинними господарствами, то кожде з них опиниться в слідуючих умовах. Для повного оброблення десятини поля потрібно щонайбільше 9 днів: два дні оранка, два дні управа та засів, два дні косовиця, два дні возовиця, молотьба та інші роботи з меливом включно, і день на тримання в порядку знарядь. З розвитком техніки ця скількість часу неминуче йтиме до зменшення. Отже трьохдесятинне господарство вимагатиме від господаря 27 днів, кругло один місяць праці на рік. Решту часу господарь і господиня намагатимуться заповнити плеканням худоби, птахівництвом, молочарством та городництвом. Всі ці можливости на трьох десятинах дуже обмежені і навряд чи займуть ще два місяці часу. Питання, що має господар робити решту року, не є виключно питанням його власного господарства, — це є питанням, незалежного існування і розвитку держави. Держава яка більше як три чверти свого населення привяже до трьох десятинних господарств і тим самим примусить кождого животіти, працюючи три місяці, а решту часу заповнюючи постом та відпочинком, не може бути міцною. Така держава не зможе поставити на відповідну висоту ні своєї зовнішньої оборони, ні внутрішньої охорони, ні освіти населення. Всяке намагання зовні завоювати таку державу відчуватиметься населенням в середині, як оправдане, бо воно даватиме надію на впровадження нижчих форм господарства, і ліпших умов праці та заробітку для кождого.

Класократичний світогляд українських гетьманців-державників виплив є з осілого способу думання людей войовничої вдачі з економічно творчими нахилами. Він протиставляє себе охлократії войовників отаманів з їх нехіттю до господарства та кочовничим нахилом до завойовання економічно творчих елементів силою меча і збирання з них податків чи данини без особистої участи в господарчім процесі.

Осілий способ думання являється основною передумовою суто хліборобського характеру українських гетьманців та їх привязаности до землі. Земельна справа в Україні мусить бути упорядкована в той спосіб, щоб повстав міцний і здібний до якнайбільшого розвитку український хліборобський клас. Щоб стати опорою української державної незалежности і джерелом фізичного розвитку та поширення нації, він крім господарности мусить бути лицарським войовничим. Такими хліборобами, про яких співає пісня: "Пальці ріжуть, зуби рвуть, в службу царськую не йдуть, бо бояться", не може триматися ніяка держава.

Першою передумовою того, щоб хліборобський клас став опорою держави є заведення приватної власности на землю і створення політичних умов, сприяючих приватно господарчій ініціятиві. Право на володіння українською землею мало б надаватися не стілько в залежности від мови чи походження, скілько від участи у відвойовання від зовнішнього ворога та усталенню границь Української держави.

Старі дореволюційні права не землю втрачені всіма власниками, не виключаючи і селян, бо вони не потрапили оборонити границь і внутрішнього ладу держави. Так було з усіма завойованими державами, як також зі всіма переможеними в наслідок воєн та революцій станами, класами, кастами і т. д. на протягу цілої історії людства, Україна, розуміється, теж не зможе під цим оглядом бути винятком. Це твердження треба розглядати не стілько, як політичну платформу, а більше як очевидний факт. Наївно булоб думати, що знайдуться якісь внутрішні чи зовнішні сили, що збройно відвоюють державу, а потім відмовляється від стремління зберегти за собою на будучину джерело своєї матеріяльної сили, повернувши землю тим, що її колись втратили. Матеріяльне відшкодовання також навряд чи буде виходити за межі досмертного соціяльного забезпечення, умотивованого не стілько правовими, скілько христіянськими аргументами.

Поcкілько селяне і дотепер не припинили боротьби за свою землю, їхня втрата не може вважатися остаточною. Хоч боротьба їх безуспішна, але вона з одного боку не закінчена, а з другого вина спадає на вижчу верству хліборобського класу, до обовязків якої належало дати цій боротьбі відповідний державницький напрямок та організацію.

Тому право селян на громадську землю буде з певністю без оговорок прийняте всяким українським урядом, з яких би елементів він не складався. Дуже ймовірно, що його рано чи пізно буде примушений визнати навіть сучасний завойовницький уряд.

Що до права на інші землі, то воно лежить перед кождим відкрите, в тому числі і перед бувшими землевласниками. Для них воно являється навіть обовязковим. Оскільки це право буде здійснене чи відновлене та узасаднене мечем і кровю, ніхто не в стані його заперечити.

Ріжниці мови, віри, культури та походження, існуючі в населенню України, являтимуться непереможною перешкодою для його об’єднанням в спільність лише так довго, як довго не розвіється надія, що Українську державу можна вибороти словесними політичними комбінаціями, заявами, протестами та орієнтаціями на зовнішні сили. Тих українців, що з мечем в руці в слушний мент стануть до звільнення та оборони Української землі, ніхто не питатиме, як вони говорять та в якім обряді вірують. Між ними повстане побратимство спільно пролятої крови. А брат зрозуміє брата, навіть не маючи спільної мови.

Земельна політика після відродження Української Держави розуміється мусить бути відправлена на урегульовання розмірів земельної власности окремих господарств. Міцний хліборобський клас і можливість якнайвижчої продуктивности кождого господарства разом з поглядами зовнішньої оборони будуть основами для такого урегульовання.

Центр ваги лежить не в питанню латифундій, бо їх повстання буде соціяльно неможливе. Поважні труднощі зустрінуло б намагання відновити господарства з площею навіть в одну тисячу десятин. Відновлення господарств з площею в кілька тисяч десятин стояло б крім усього іншого в суперечности до вимог утворення сильного хліборобського класу, бо для своєї сили він мусить бути також численним. Найвижчий розмір окремих господарств мусить залежати виключно від розмірів площі, необхідної для урухомлення великої хліборобської промисловости як цукроварство, горільство, расове скотарство і т. д. Про цей розмір можливо докладно говорити лише в конкретних умовах реально існуючої держави. Що ж до господарств, з яких мала б складатися товща хліборобського класу, то ідеальний розмір для них був 6и в 25–50 десятин, як це було свого часу плановано Гетьманським урядом в Київі.

Роздувана соціялістами небезпека скупчення великих просторів землі в одних руках є тим більш нереальною, що вся новонаділена земля мусить бути заплачена. Хоч в умовах сплати мають бути пороблені якнайдальші полекшення, а віднагорода за військову службу, рани і т. д. уможливлюватиме набуття певної невеличкої скількости землі без заплати, — все ж дуже мало знайдеться одиниць, які були б в стані загосподарити великі посілости.

Багато важливішим і складнішим являться натомісць питання найменшої дозволеної площі окремих господарств. Це питання дотепер залишалося без уваги, а тим часом власне в ньому лежить корінь проблеми. Що господарства з одною, двома, трьома і чотирма десятинами в Україні  були численні, і що Україна являється країною хліборобсько перенаселеною, це загально відомо. Що аритметичним поділом всієї земельної площі на скількість хліборобського населення цьому лихові зарадити неможливо — це також відомо, але факт цей не дуже висвітлювався, бо він стояв в суперечности з вимогами "чорного переділу" та з "науковими" доктринами марксізму; що одно, двох і трьох десятинники являються хворим місцем не тільки на хліборобському класовому організмові, але й цілому суспільстві, цього не хотіли признати бувші землевласники. Соціалісти пояснили це тим, що землевласники в безземельних та малоземельних селянах хотіли мати дешеву робочу силу для своїх великих господарств.

Мусимо ствердити, що малоземельне та безземельне селянство було не тільки боляком на суспільному організмові. Воно було також свідоцтвом нездатности старої провідної верстви до призначених їй становищем суспільний функцій, а разом з тим найбільше покривдженою жертвою нездорових політичних та економічних відносин.

В Українській пресі поширене твердження, ще українець має ніким не перевижчені здібности до колонізації найдикіщих околиць. Приводиться як доказ повстання Зеленої України на Далекім Сході та колонізація Тургайського Степу. Приводяться похвали та подив Канадійських достойників та Канадійської преси на адресу українського колоніста, що потрафив вдержатися і знайти під собою грунт в скалистих і холодних околицях Західної Канади. Вже чути похвали для українських піонерів, що сколонізували дикі тропічні ліси, Місіскесу, деякі околиці Південної Бразилії і закріпляються в Чако. Тим часом нігде не чути згадки, що власне господарювання на трьох моргах чи двох десятинах так далеко позаганяло українських хліборобів та змушує їх там триматися, і що триматися їм там не легко і не солодко.

Отже всі хліборобські господарства, в яких не вистарчає землі, щоб зайняти хлібороба на цілий рік, мусіли б бути якнайскорше зліквідовані, як також необхідне поставлення перешкод для безупинного дроблення землі.

Формально це ніби не представляє труднощів. Держава могла б без великого напруження оплатити всі дрібні господарства, менші від трьох і навіть пяти десятин, і повернути свою витрату розпродажем землі шестидесятинникам і вижче. Так само не уявляло б собою труднощів ухвалити закони, обмежуючі дроблення землі. Це зроблено напр. в Німеччині, земельне законодавство якої представляє собою дуже багато поучаючого.

З боку малоземельного селянства не тілько не булоб опору, а навпаки подібні заходи влади булиб зустрінуті з вдячністю, бо життя малоземельного хлібороба в старих умовах не можливо було навіть рівняти до життя робітника на сталій праці.

Але по суті це питання багато складніще, як воно виглядає. Вирвати хлібороба з села же трудно, бо він і сам в ньому слабко держиться, але дати йому сталий заробіток у місті, який поліпшив би його становище в порівнанню з животінням на землі, є завданням значно трудніщим. В цьому власне полягла б вся суть земельної справи, оскілько б держава вже істнувала.

Для її розширення, необхідний широко закроєний план соціяльної розбудови нації з одного боку та індустріялізації держави з другого. В наслідок поневолення Україна дотепер не є гармонічно розвинутою нацією. Це є народня маса. Їй треба витворити в першу чергу свій власний дуже численний середній клас — ремісників, купецтво, дрібних промисловців, інтелігенцію та урядовий апарат. Все це може і мусить вийти тільки з села.

З другого боку в наслідок того ж політичного поневолення Україна дотепер залишилась колонією — себ то країною, що виробляє переважно чи майже виключно сирівці, не зважаючи на наявність всіх данних для розвитку фабричної промисловости. Фабричні вироби при ходять в Україну зовні. Розбудова промисловости є одною з найголовніщих вимог життєздатности Української Держави. Вона також може здійснитись виключно коштом живих сил села.

Коли Німеччина та Франція з менш родючими грунтами мають крім Парижу та Берліну по десятку міст з міліонним населенням, то тим більше могла б їх мати Україна, де земля дає без порівнання вишчі врожаї, де наявність заліза, вугля та маргану в такій близкости одно від другого творить можливости якнайскоршого розвитку промисловости, а морське побережа творить предумови повстання великих портових міст. В самостійній Україні навіть при сучасній стадії економічного розвитку могли б спокійно стояти що найменше десять міст з населенням зверх міліона душ. Дотепер їх немає ні одного.

План соціяльної розбудови та індустріалізації навіть в самих обмежених розмірах не може бути здійснений одним зусиллям. Це є праця десятиліть. Він мусів би зачатися з безземельних селян і потім поступово переходити на одно, двох і трьох десятинні господарства.

Дискутуючи над формою земельного устрою України, ніколи не треба випускати з ока, де лежить її початок, продовження і закінчення.

Початок — це нагромадження Української сили, продовження — це відвоювання держави, а решта являється закінченням. Поки не буде Незалежної Української Держави, доти рішення земельної справи лежатиме в площі колонізації Місіонесу, Чако, Парагваю, Бразилії, Канади і т. д.

Вдаватися тепер в подробиці над способами розподілу землі та розводити дискусії на цю тему, — цеб значило зачинати справу з кінця з явним заміром її заплутати та ускладнити. Натомість питання, яким способом об'єднати українців в силу кермовану одною волею і тим боєздатну, є корінною проблемою української земельної справи.

Спосіб цей знайдений в формі класокритичного устрою Української Держави і класової організації сил. Він є органічний, бо виходить зі співпраці та рівноправности класів і суспільних груп, також має в класократичній державі кермуюче і почесне місце. З одного боку вона має свою класову організацію і представництво в Вищім Державнім Органі і по друге признаний за нею авторитет і незалежність у всіх областях духовної творчости.

Обовязком кожного українця є відчути свою відповідальність і обовязки перед Рідним Краєм та Народом і активно приложити свої зусилля в тім напрямку, який єдиний може привести до нашої Великої Мети.

*) Видрукувавши в попередньому ч. 4. дискусійну статтю В. Войнаровського про земельну справу в світлі ідеології В. Липинського, надіслану нам з Канади (Отава), даємо місце і другій, теж діскусійній статті, знов таки про земельну справу, надісланій також заокеанським автором А. Білопольським (Аргентина). Само собою розуміється, що обидві статі висловлюють лиш особисті думки і погляди їх авторів і не являються якимись офіційно-програмовими. З огляду на вагу земельного питання в житті України Редакція й на далі буде містити статті, щоб всебічно з'ясувати і освітлити це питання. Примітка Редакції.

[Український Літопис, травень, 1946 р.]