Погляд, крок назад (retro), у минуле, – завжди дотик до серця. Найкраще про це – Вергілій своїм знаменитим рядком з «Енеїди»: «Є-таки сльози речей, і що смертне – торкається серця». «Краплиною вічності» назвав цю віршову сентенцію Віктор Гюґо («краплина», gutta, – це також «сльоза»), а «речі» латиною (res) – це також події, дії людини, її думки, почуття, вся життєва реальність.
На жаль, не були частими мої зустрічі з Дмитром Васильовичем Павличком. Озираючись на ті моменти, тобто порухи життя, відчуваю майже невловну бистрину, в якій перебував поет і громадський діяч. Відчуваю – і дивуюсь: як можна було узгодити два протилежні способи життя – споглядальне («поетичне») й активне, дійове (в юнацтві – навіть бойове), як це можна було, надто при такому розмахові одного й другого?..
Зустрічі з Павличком – це зустрічі і з його творчістю. У спогади про нього неминуче вплітається прочитане. Сказав же Овідій: «Образ правдивий мій – в пісні моїй». Тому й спробую якомога стисліше поєднати вихоплені з життєвого потоку хвилини – з прочитаним, відчутим, побаченим уже внутрішнім зором. Озирнути ж Павличкову творчість неможливо, не сягаючи найвіддаленіших обріїв світової літератури, античної – зокрема, радше передусім.
Як із зауваженого в реальному житті, так і з прочитаного, уявного, щось одне запам’ятовується в особливому світлі, щось інше відступає наче в тінь... Серед поетичних образів, з яких зіткано живий, хочеться сказати гуцульський килим Павличкової лірики, ще й досі яскравіє в пам’яті – саме цей: «Стою, мов явір в огняній одежі, / Снігам навстріч несе мене земля» («Бажання»). Ще й досі, хоч написана була ця поезія на початку сімдесятих, темних років. З того тла й проривається цей огненний образ. А далі, знову ж на контрасті, – білість: «...снігам навстріч несе мене земля». І ще один контраст: «Стою...» – «несе»...
Подібне в античній поезії: прочитавши рядок – зупиняємось, хочемо з ним побути, піти стежками, на які цей вірш спрямовує, як і тими, що їх самі для себе знаходимо. Бо це – класичний твір, який кличе кожним своїм образом, кожним словом (поезія, яка «більше дзвенить, аніж важить», – нікуди не кличе)...
Отож стоїки, на чиїх позиціях до кінця стояв наш Каменяр... «Вогонь в одежі слова»... Космічні виміри творчих обріїв: «Мов планета блудна, я лечу / В таємничу безодню...» – у «Мойсеї»; «Твоїх долонь сяйлива лодь / Несе мене в космічному просторі...» – у «Гранослові». Явір, улюблений поетичний образ, що одразу ж стає піснею («Явір і яворина» – одна з найзворушливіших пісень на слова Дмитра Павличка)... «Горіла сосна і явíр...» – у народній пісні... «Стоїть явір над водою...» Семена Гулака-Артемовського: «Не рад явір хилитися – / Вода корінь миє...»
Стрімкий життєвий потік не аж так підмивав корінь, щоб автор «Гранослова» хилився («Стою, мов явір...»): поет у своїх засадах, які цементувала любов до України («...все життя віддав я Україні»), не хилився – був перейнятий духом античного стоїцизму... Земля («...несе мене земля»); мене, можемо продовжити, – живу часточку Матері-землі: «Так я відкрив, що полум’я любові, / Плачі і радощі в моїй душі – / Все з одності землі моєї й крові» («Земля»)... «Земле, моя всеплодющая мати...» – знову голос Франка...
Можна йти далі стежками слів, з яких постав цей образ, а ось – кінцівка сонета: «Я хочу жити раз, але в огні, / Що палить душі плісняві й зів’ялі, / Вистрілює крильми з плечей мені!» Прислухаймось до неї – і вона знову поведе нас, якщо словами Франка, – «стежками всесвітньої історії та літератури». Поведе до Шевченка («А дай жити, серцем жити...»), бо саме в серці, а не в плоті, той вогонь, що з людини робить людину... Знову ж – до Франка: «А що кров не зможе змить, / Спалимо огнем то!» До Горація, який прагне слави живої, що у слові, тому й бачить свій пам’ятник не у бронзі чи в камені пірамід, що беруться віковою пліснявою (situ), а в образі могутнього дерева, що з кожною весною зодягається у свіже листя, «мову дерев»; дерева, що під вітром наче й собі поривається в лет. Так і чільний римський лірик чує крила, які в нього вже «за плечима плещуть»...
Гниль, пліснява, цвіль – усе те, що проростає в «найганебнішому з усіх рабств – добровільному» (Сенека), про що так точно Дмитро Васильович – у своїх «Спогадах»: «Хто потрапив у духовне рабство, – матиме цвіль на своїй душі, з кайданів духові неможливо видобутися без поранень, а цвіль завжди активно росте під кайданами». І ця ж думка – поетичним словом: «О батьку, смерть – це не найгірше в світі. / На скелі краще падати, ніж гнить / В ярмі, при царському кориті!» («Дедал та Ікар»).
Тим-то, щойно згадаю Дмитра Васильовича, – одразу й постає цей огненний образ із «Сонетів подільської осені»: тут особливо виразно проступає полум’яність Павличкового слова, в якому думка й образ – органічна цілість, одність. Та якщо в образі з «крильми» у Горація, як і в Овідієвих «Метаморфозах», – поступове перевтілення людини в лебедя, то в Павличка – блискавичність: огонь, яким він живе, «невблаганний вогонь боротьби», – «вистрілює крильми з плечей».
Як тут не згадати й Франкову метафору: боротися, «у світлу ціль зостріливши весь ум»?.. Весь ум і всю, що йде від серця, високу, вибухову енергію творчості. Ця «ясна ціль» – будити до життя свій народ... Про цей блискавичний, громовий імпульс – античні поети, наприклад перший європейський лірик, воїн і поет Архілох: «Наче громом вдарив Бромій – дух у грудях запалив» (Бромій – Діоніс, бог вина)... «Грім», «блискавиця», «вогонь» – із ключових слів у Павличка; в них – Франковий порив, Франкова тяглість у пориві, порив – у тяглості. Поряд із цими грімкими, вогненними словами – найніжніші, найделікатніші тони в любовній ліриці Дмитра Павличка (бо ж на світі «Все не те, коли нема любові»). Сказав же Геракліт: «Якою б дорогою не йшов, не знайдеш меж душі: така глибока її міра», – такий, додаймо, широкий діапазон вияву цієї глибини у поетичній творчості.
Постає в пам’яті й та пора, коли було написане «Бажання» (1972). Саме тоді Дмитро Васильович уже працював на посаді головного редактора «Всесвіту» – журналу, що за ті роки (1971–1978) став широким вікном у духовні простори європейського й світового письменства. Наслідки цієї просвітницької в роки обскурантизму, творчої праці головного редактора – відомі: «Я заяву подав 22 червня 1978 р.; подав і поїхав забирати свої книжки з журналу, плакав на самоті у своєму кабінеті, бо не було в моєму житті дорожчої для мене роботи, як робота у "Всесвіті"» (зі «Спогадів»)... Не було дорожчої роботи, адже це була робота для розбудови обріїв української культури, для світла, що розвіює темряву тоталітарного мракобісся.
Тоді-то доля й подарувала мені хай не часті, але такі дорогі для мене зустрічі з Дмитром Васильовичем, Михайлом Москаленком, Володимиром Забаштанським, Борисом Тимошенком, Анатолієм Чердаклі, Віктором Грабовським, Дмитром Білоусом, Дмитром Онковичем, Дмитром Чередниченком, багатьма іншими київськими друзями, письменниками, перекладачами... Тоді читач і зміг почути українською голоси античних: Горація з його закликом «Sápere aude» (зважся на свій розум), що став гаслом Просвітницької доби; римських елегійних поетів, передусім вигнанця Овідія, яким захоплювався Шевченко; чільного римського стоїка Сенеки, чиї вислови стали провідними у Франка («Лиш боротись – значить жить...», «...в праці сконать» та інші); неповторного Арістофана, що й можновладців підіймав на сміх; тут же – й голоси з Середньовіччя: Арнольда з Вілланови з його концепцією духом і тілом здорової людини – як мікрокосму («Салернський кодекс здоров’я» Арнольда з Вілланови), Вільгельма де Рубрука, який у своїх реляціях («Подорож у Східні краї...») наводить важливі відомості з середньовічної історії України... І все це – попри заборони й «чорні списки» (латиною – «проскрипції»). До речі, твори античних авторів, теж не зважаючи на ті списки, популяризував тоді й львівський «Жовтень» (тепер – «Дзвін»); письменник Юрій Коваль, нинішній головний редактор часопису, найактивніше підтримував публікації творів античності.
Відтоді (понад пів століття спливло!) багато що стерлося з пам’яті. Залишились, як не дивно, настрої від моїх поїздок до Києва: атмосфера нічних потягів, вокзалів... Якась мовби тривога чи напруженість із прибуттям до київського вокзалу... Замрячені осінні ранки (чомусь саме осінні), вокзальна тиснява, тодішній здебільшого російськомовний Київ... Задуманий Шевченко... Свята Софія... «Золотом цвяхована блакить» (день непомітно випірнав із мряки) – такими, в національних барвах, бачив обрії нашої столиці Микола Зеров... Редакторські кімнати, що були тоді фронтом боротьби за українську мову; для мене на той час – редакторська «Всесвіту». Дмитро Павличко, згодом очільник редакції «Слова», органу Товариства української мови імені Тараса Шевченка, – у перших лавах захисників нашої мови («За рідне слово й пісню / Твій син піде на скін!»)...
Не можу пригадати, про що конкретно ми розмовляли з Дмитром Васильовичем, але запам’яталось найважливіше – атмосфера нашого спілкування: енергійне, що одразу ж ставало ділом, слово головного редактора («Ділом підтверджуй слова» – Сенека), його глибоке розуміння ваги голосів волелюбних еллінів і несхитних у своєму гуманізмі – римських письменників. Щира підтримка Дмитра Васильовича вмить розвіювала мою нерішучість і сумніви, зміцнювала віру в те, що своїми перекладами долучаюсь і я до потрібної, великої справи – відродження українства. Тож із Києва я повертався вже в іншому, мовби перед черговим «стартом», збудженому настрої.
Таку ж підтримку в тодішньому «Всесвіті» відчував я від Михайла Москаленка, чию постать (як і всіх інших, що у «Спогадах») так точно окреслив Дмитро Васильович: «З мовчазної поведінки Москаленка, перериваної лише короткими та надзвичайно влучними реченнями, необхідними для вирішення конкретної справи, я відчув, що він людина не емоційна, не балаклива, тиха, але сповнена напругою глибокого мислення». Справді: тиха вода – глибинна, глибокодумність – тиха...
У праці над перекладами та викладами латини у Львівському медичному тоді ще інституті, стрімко збігали роки, і добірки з творів античних письменників, що звучали на сторінках київського «Всесвіту» і львівського «Жовтня», почали виливатись у книги. Започаткувало цей книжковий ряд видавництво «Дніпро» повним виданням поезій Горація (1982), що вже довгенько чекав на вихід у світ. «Чекав товариш Горацій дві тисячі років, почекає іще трохи», – запам’ятався чийсь голос. Та не такої думки були Дмитро Павличко, Володимир Забаштанський, Світлана Жолоб (редагувала переклад; згодом, уже як головна редакторка, всіляко підтримуючи мою перекладацьку працю, вела й далі книжковий ряд античних авторів; опісля, у видавництві «Основи», з таким же пієтетом до античних, – Соломія Павличко)...
А тим часом життя вирувало, кипіла політична боротьба. У тому вирі, в кипінні, в незліченних обов’язках – Дмитро Павличко... Не можу не зацитувати Плінія Молодшого: «Невже ж то ніколи я не обрубаю, якщо вже розв’язати їх годі, ті пута, що так мене туго опутали? Гадаю, що ніколи. Бо до старих обов’язків додаються нові, хоча й з давнішими я ще не впорався. Так ото з дня на день, пов’язуючи мене вузлами й кільцями, видовжується той ланцюг нескінченних моїх занять та обов’язків»... Дмитро Павличко, й на мить не перестаючи бути поетом, не думав тих «пут» обрубувати. Як і Франко: «Не покидай мене, пекучий болю... / Над людським горем, людською журбою!»
Горя і журби не бракувало. Найчорніша журба в ті часи – Чорнобиль, «шрам на нашому національному обличчі» (Дмитро Павличко). Ту журбу наче пророкував Іван Франко у своїй апострофі до калини: «Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?» Грім таки вдарив; нечутний – тим і страшніший. Була й буря, але та, що після важкого застою змітає все нечисте: заснування Руху, боротьба за українську мову: «Вертайтесь до своєї мови, / Мої засліплені братове!» – відновлення історичної пам’яті, без якої людина не може бути громадянином, а населення – народом... Усюди – Дмитро Павличко, всюди – його слово. Не тільки поетичне, писане й мовлене, а й трибунне («Я любив трибуни, і ця любов шкодила мені. Але й допомагала мимоволі відкрити душу, бути собою»)...
Моменти, зблиски життя, в яких Дмитро Павличко був присутній своїм словом і своїм поглядом, – це, власне, й були важливі кроки на тернистій дорозі до нашого національного пробудження, до становлення нашої державності. Небагато з цих моментів залишилось у пам’яті. Це, знову ж таки, були хвилинні враження: зустрічі на літературних вечорах та зібраннях, на книжкових форумах у Києві, Львові, у рідному для Дмитра Павличка Франковому університеті; цілком випадкові – наприклад, у «Вареничній», що у Львові на Личаківській (український інтер’єр і лише українська музика). А що випадкове, те й запам’ятовується краще: мов нині бачу (завітали ми туди з Михайлом Зарічним), як у «Вареничну» одразу після нас увійшли Дмитро Васильович із Романом Лубківським; зайняли місця за сусіднім столиком. Побачивши нас, підсіли на хвилинку... Декілька слів... усмішки... привітний, водночас і проникливий Павличків погляд...
Запам’ятовування, як і читання, – теж вибіркове. Та якщо вибірковість у читанні залежить від наших зацікавлень і знань, то запам’ятовуванням, ще Платон зауважив, керує якийсь загадковий «писар» (scriba) у духовному нашому єстві. Той писар і взяв на перо один момент, який тримається моєї пам’яті так цупко, як і сонетний початок «Бажання»...
Було це в Києві, в чорнобильські дні, коли мені вручали літературну премію імені Максима Рильського. Згадую лиш атмосферу заповненої зали, своє хвилювання, місце, де сидів я, а декількома рядами переді мною, справа, – Дмитро Павличко. В якийсь момент, перед моїм виходом, Дмитро Васильович повернувся й глянув на мене. Було щось у тому погляді таке, що зігріло й підтримало мене тоді, гріє і підтримує досі. Була не лише властива авторові «Рубаїв» вдумлива проникливість і миттєвість погляду (лат. «ictus oculorum», постріл очей, – наче про Павличків погляд) – була, я відчув це, якась дуже зворушлива прихильність до мене, радість від того, що моя праця відзначена такою високою нагородою, було теплó великої поетової душі. Той момент – наче спалах, що зафіксував у пам’яті мою першу перекладацьку премію...
Потрібно набратись духу, щоби ступити бодай крок в обшири Павличкового перекладання: сотні інтерпретованих авторів, десятки й десятки мов, до яких дослухáвся перекладач. Найчастіше я гортав «Світовий сонет» (1983), що рясніє ремінісценціями з античних авторів. Погляд зупинився на сонеті Едмунда Спенсера (Amoretti, 75), в якому автор сягає думкою ген до Овідія: Одіссей (Улісс) на прохання чарівної Кірки (оповідає їй про свої подвиги під Троєю) накреслює на піску контури Трої, розташування ворожих таборів, але тут «...хвиля на берег набігла – / Й Трої, і Реза-вождя, й табору – мов не було»...
Підхоплюючи цей мотив, Спенсер творить свій образ: «One day I wrote her name upon the strand, / But came the waves and washed it away: / Again I wrote it with a second hand, / But came the tide, and made my pains his prey» – «Я написав над морем на піску / Її ім’я, але надбігли хвилі / І змили ту роботу нетривку»...
Читаючи переклад далі, я звернув увагу на серединні рядки сонета, що вирізняються (як у Горацієвих одах) своєю акцентованою афористичністю, виразністю образу: «Все – прах на світі. Навіть на могилі / Моє ім’я зітреться від сльоти!» Одразу згадався Шевченко: «Хрести дубові посхилялись, / Слова дощем позамивались... / І не дощем, і не слова / Гладесенько Сатурн стирає...» Приглянувся до оригіналу (дослівно): «Так і я сама буду подібна до цього розпаду, / І так само буде зітерте й моє ім’я».
Вловлюємо момент творчості: певно, й у перекладача, тільки-но він прочитав ці рядки, висвітливсь у пам’яті процитований образ із Шевченкової поезії («Ми вкупочці колись росли...»), прозвучали заключні слова: «Гладесенько Сатурн стирає». Звідси – «могила», «сльота», яких немає у першотворі... Розуміємо важливість адресованої перекладачам Горацієвої застороги: «Не варто слово передавати цим же словом».
Творчість поета... Творчість перекладача (тут і перекладач – поет). У перекладах Дмитра Павличка – широта його духовних обріїв, творча трансформація образу, Павличкові акценти, його, Павличкове, серцебиття: «О ні, – промовив я, – не згинеш ти! / Мій вірш здолає всіх віків припливи, / Залишиться, як світло чистоти, / На небесах твоє ім’я сяйливе. / Щó смерть, як наша ніжність і любов / Життя наступне виплекають знов!»... Припливи моря, віків припливи (в оригіналі немає цього образу)... Зате, як і в Миколи Лукаша, є у перекладах Дмитра Павличка таке потрібне для повнокровного життя перекладу, дуже коректне, виважене впровадження давнього мотиву чи образу в сучасний контекст. Академічний, «правильний» переклад – і живий, емоційний, вписаний у реалії нового життя («Переклади мають бути і такі, й такі – і для науковців, і для широкого читача...» – згадую думку Михайла Гаспарова).
Шість об’ємних книг «Спогадів», десять томів поетичних творів (шість із них – переклади)... Гортаю – і чую голос Дмитра Васильовича: «Як дивно бачити своє життя / В малій і супокійній брилі книжки!» Як багато тих книжок! Як багато сторінок у кожній книжці! Думок, емоцій, знаменитих портретних штрихів – у кожному рядку й кожному слові!..
Перечитую дарчі написи... Подумки озираю і свій доробок: чи достатньо зробив я для того, щоб заслужити аж такої високої оцінки своєї праці, аж такої, що зворушує до сліз, сердечної прихильності?.. І здається мені, що то не моє перекладне слово провадить Дмитра Васильовича духовними теренами античності (в одній з дедикацій – слово «вчитель»), а його, поетичне й прозове, – мене провадить: допомагає по-новому глянути на сконденсовану в афоризмах мудрість стародавніх, глибше зрозуміти, що античність і справді – жива, що вони писали для нас, що у творчості глибоко освіченого поета (музи – «вчені сестриці») вчуваються загальнолюдські думки й почування, адже й у літературі з нічого ніщо не виникає ...
«Мій Господи, дожити дай до смерті / Життям, а не покійництвом. Амінь!» Хтось, зауважив Сенека, є покійником ще за життя, а хтось живе й після смерті... «Живу, як той гірський потік, / На спокій – ні хвилини»... Яке ж бо, справді, життя потоку – без його бурхливого руху? Як у тому потоці може перепочити хвиля?.. «Все життя Борис Тен сперечався зі смертю і переміг» (зі спогадів про Бориса Тена: «Людина з іменем Дніпра»). Отож «Memento mori» і «Vivere memento», я ще раз пересвідчився – єдине: «Пригадуй смерть, допоки ти здоров, / допоки, мов лошиця, грає кров» («Рубаї»).
Соковите, свіже порівняння (їх так багато в Дмитра Васильовича!) знову ж, гадаю, веде до античних: «Кобилице (а можна: "Гей, лошице..." – А. С.) фракіянко, чом од мене ти втікаєш...» І далі: «Нині ти лише по луках вільно скачеш і пасешся, / Досі, мабуть, не траплявся вершник сміливий тобі» (Анакреонт – про норовисту дівчину, в перекладі Григорія Кочура); «вільно скачеш» – бо «грає кров»). До речі, в інтимній ліриці Дмитра Павличка, окрім Овідієвих чи Катуллових, нове своє життя знайшли й анакреонтичні мотиви й образи (скажімо, у збірці «Золоте ябко», де й сама назва «пахне» античністю, а водночас – і словом нашого дитинства – ябко).
«Жити – не вельми делікатна річ» (Сенека). Чільний римський стоїк, що жив у часи Нерона, знав це добре... «Вклоняюся Тобі... Ти ніде, ні в чому не помилявся!» – з дарчого напису в книжці «Грім у січні»... Це я Вам, Дмитре Васильовичу, вклоняюся – Ви були в цьому бурхливому, з його підводним камінням, із гостряками, що зранюють не лише тіло, а й душу, небезпечному потоці, який наближав нас до Незалежності. Я лиш торкавсь його, був «одним із багатьох» (перші віча, синьо-жовта сув’язь, що єднала Україну, помаранчевий Майдан...). А втім, «Errare humanum est» (помилятися – в людській природі). А от «уперто триматися своїх помилок» (Горацій) чи приховувати їх – це вже інша річ; упертість і стійкість – різні речі.
Одне слово, життя – то життя: «Моє життя – то не порожні соти, / Там є гіркий полин розчарувань, / Низини темні й світляні висоти»... Слова, які одразу ж нагадали мені перший рядок сатири Персія: «О турботи людські! О скільки в житті порожнечі!» Не було в житті Дмитра Васильовича порожнечі, що в безглуздій, про яку римський сатирик, щоденній метушні («колесом темних турбот» називає її Микола Зеров), – була гідна подиву наповненість цього життя – піснею (творчістю) і працею, обов’язками. Була єдина, що ніколи не покидала поета, висока турбота – про долю України, її Воскресіння: «Хай не залишиться від мене / Ні слова, ніби я й не жив, / Щоб тільки ти, безсмертна нене, / За ким я все життя тужив, / З могили встала!» (наче антитеза до Горацієвого «Non omnis moriar...» – Ні, не весь я умру).
Є поети від народження. Народжується в них і поезія, що «від народження» є піснею – чекає лиш на доторк чутливої до музики душі. Так до Франкової «Червоної калини...» торкнувся Богдан Янівський, до Павличкової «Яворини...», до інших його поезій – Олександр Білаш. Звідки ця пісенність і в автора, і в композитора – про це Дмитро Васильович: «Найкраща поезія, яка існує українською мовою, – це наша народна пісня […] мова, яка прагне бути поезією». Як тут не згадати давньої єдності поезії і музики, слова й струни, людини і природи?.. А ще – поезії і живопису («Поезія – як картина» – Горацій). Чи не найкращою ілюстрацією Горацієвого вислову могла б бути Павличкова поезія «Літо» (з «Білих сонетів»): читаючи – бачимо в чітких класичних обрисах чудову, сповнену жагою життя, наче справді пензлем Рубенса виспівану картину:
Кружальцем ядровитої цитрини
З блакиті сонце скочується вниз
І на вечірнім обрїї горить,
Мов на корі вишневій крапля клею.
Жінки грудасті й голі, як богині
З полотен Рубенса, до річки йдуть;
Просвітлюється плесо в комишах,
Мов абажур зелений, сяйвом плоті.
Втім надбігає молодий кентавр –
Кінь і юнак, одне єство безумне, –
Врізається у воду, в крик і сміх.
Від наляку дебелі молодиці
На здутих сорочках у небеса
Возносяться, як янголи русяві.
Озираючи ці образи, їхню витончену колористику, подивляючи знову ж таки вражаючі своєю свіжістю порівняння й контрасти, психологічно точну, в дусі Овідієвих «Метаморфоз», кінцівку твору, навіть не зауважуємо, що сонет – «білий», неримований. Тим самим – такий близький до античної поезії: наскрізна звукова гармонія, багатство образів, глибина думок – усе це наче й місця не залишало для рими; радше так: рима було б чимось зайвим, навіть «несмачним» – уявімо собі тонкої, мистецької різьби гуцульський таріль... з позолоченим обідком.
Повертаючись до народної пісні, «найкращої поезії, яка існує українською мовою», пригадую один із заходів львівського книжкового форуму: презентували прекрасно ілюстрований, з текстами й нотами пісенник «Ой у гаю, при Дунаю». Була музика, були співи. Тоді й мав я нагоду відчути, що таке для Дмитра Васильовича українська пісня. Глибше зрозумів його поетичні слова: «Я хочу в пісню колискову / Вернутися бодай на мить»... Поет залишається поетом, поки в душі живе його дитинство, материнська пісня... «Моя мати була неграмотна, але вона знала напам’ять мало не половину "Кобзаря"» (зі «Спогадів»)... Відчув я вагу і зворушливість подальшої фрази: «Пізніше я зрозумів, як багато завдячую традиції сімейного читання в нашій хаті»... Зимові вечорі при лямпі... живий голос... уява (що чули – те й бачили)... Хай яких див сягне техніка – ніщо не може зрівнятися з тією атмосферою творчої насолоди, яку так цінували античні!..
Але вернімось до природи. Вона для античних – співавторка їхнього письма, душа їхньої мови. Вона їм «диктувала» найзворушливіші рядки їхньої поезії і прози. Про вагу цього єднання – Дмитро Павличко (зі спогадів про Максима Рильського): «І чи не вперше в українській літературі 20-х років ХХ ст. з’явилася тема залежності людини від природи, причому людини з високим інтелектом, яка любов’ю до природи розвиває свої розумові здібності, бачить у пошані до землі, до води, до беззахисного звіра і до співучого птаха своє не лише біологічне, але й духовне покликання» (які глибокі й актуальні слова!); додамо хіба що: з людини розумної – стає людиною мудрою, яка ніколи не скривдить природи (вона ж, природа, для стоїків – бог)...
Цією, скажемо, античною єдністю людини з природою дихає, пульсує лірика Дмитра Павличка; з цієї єдності – багатство зображальних засобів, єдність мікро- й макрокосму: «Знов зірка кличе, мов суниця» (що може бути солодшим і ближчим до землі, аніж суниця, а що дальшим – аніж зірка?..); «З неба голубої миски / Ллється спека...» З цієї єдності – тонкі психологічні заглиблення поета: «Вітаюся з черешнею, з вербою – / Не дивляться. Вина моя тяжка, / Бо в світі я замало був собою».
У цій єдності – щирість (як же не бути щирим у діалозі з Божою красою?), у ній – чистота серця, його, за Сковородою, «веселіє», сказав же наш мандрівний філософ: «В серці нечистім ніяк мудрість гнізда не зів’є»... У цій єдності – любов у всіх її вимірах («все не те, коли нема любові...»); саме вона дає людині змогу дивлячись – бачити, слухаючи – чути. Любов, пристрасна любов, і її протилежність, так стисло поєднані у Катулла (Odi et amo): «Любове моя вогнекрила, / Ти линеш в осінню даль, / Та краще б тебе згасила / Ненависть, а не печаль». Ненависть, радше вогненний гнів до всього, що споконвіків хоче згасити світло, зруйнувати гармонію, довести людину до бездушної, страшної істоти.
Саме мова, за античними, з людини робить людину. Мова не знаряддя, мова – інструмент, яким прагнемо передати гармонію Божої краси. Інструмент, який постійно вдосконалюємо («не вистачає слів») – творимо нові, виходячи з закладених у мові потенцій. Не берусь і перераховувати Павличкових новотворів – їх сотні (як і порівнянь, метафор, образів): усі вони свіжі, не надумані, суголосні духові нашої мови. Творячи нові слова, поет рятував від забуття й рідковживані, наприклад «умлівіч» – прислівник, який так знадобився мені, коли ще в далекі сімдесяті я перекладав Горацієву лірику: «Вепра дикого, що вибіг / з гущини він може списом / умлівіч перехопити»...
Серед усіх відчуттів, «розвідників», яким завдячуємо образом довколишнього світу (Ян Амос Коменський), відчуття запаху – особливе («Пахне хлібом трава...»). У цій поезії – згусток Павличкового світовідчування; остання строфа – підсумкова: «Пахне хлібом маля, / Що любов його народила. / Пахне хлібом земля, / Що дала мені сонце й крила»... Справжній поет, яким його бачить Ґете, повинен пахнути землею. Поет – і його поетичне слово, як це у Франка: «Для голодних пік сквапливо / Разовий, не панський хліб»... Павличкове «пісня і хліб» – це Франкове «пісня і праця». Бо хліб – це праця («Праця – не сором, цуратися праці – сором людині» – Гесіод)...
Отож «якою б дорогою не йшов, не знайдеш меж душі...». У ній – «вічність носимо». В ній – навколишній світ з його барвами, запахами, звуками... У Павличка бачимо цей діапазон також у звуках: «Тихо. Тихо. Тихіші від моху / Височезних смерек стовбури» (кажемо: «глибока» тиша, тут вона – «висока») – і «Гуркочуть брили грому в скалах...» (яка потужність контрасту!)... «Душа радіє, зберігаючи пам’ять про прекрасне», – писав Платон, роздумуючи над поезією Сапфо. Радіє – і шириться: «...весь ростеш у безмір...» (Франко). Таке зростання, ширення – у поезіях Дмитра Павличка: думка й почуття, або, як у Франка, «празничні, врочистії чуття», тут, зауважмо ще раз, – одність... Урбанізований, квапливий, далекий від природи віртуальний світ... Як нам у ньому бракує такого зростання, такого ширення, такого діалогу з усім живим, що в природі!..
Так, сторінка за сторінкою, можна роздумувати чи не над кожним рядком, словом чи образом Павличкової лірики, можна й варто брати їх за предмет філологічних досліджень: заглиблені у ґрунт європейської і світової культури, вони спонукають до зростання, кличуть у дорогу, до нових обріїв...
Був 2017-й рік. Видавництво «Апріорі» (керівником – письменник Юрій Николишин) готувало до друку виданий у двох числах «Всесвіту» (1976–1977) згаданий вище опис подорожі фламандського монаха Вільгельма де Рубрука до столиці Монгольської імперії Каракорума (1253–1255). Усі ми знали, як багато важить для Дмитра Васильовича книжкове видання цього твору, адже автор – «чи не перший європеєць, який описує хліборобську працю та одяг русинів (українців) ХІІІ століття» (з передмови Дмитра Павличка); знали й докладали всіх зусиль, щоб книжка вийшла цікавою, ошатною, теплою: над виглядом книжки (обкладинка, добір ілюстрацій) з душею працювала Віра Гринець; Дмитро Васильович похвалив «професійну, глибоку передмову історика Андрія Козицького», наукового редактора, автора приміток та словника... Книга побачила світ наприкінці 2018 року.
За два роки до того при зустрічі у Львові Дмитро Васильович подарував мені другий том «Спогадів» зі зворушливою віршованою дедикацією, яку писав експромтом, таки при мені (спочатку – «Слава Україні!», нижче – текст): «Дорогий мій брате, / Брате Содоморо, / Я тебе зустріну, / Мабуть, дуже скоро, / А як не зустріну, / Буде прикро дуже, / Не забудь про мене, / Дорогий мій друже! 24 Х 2016». «Зустріну», бо через рік планував черговий приїзд до Львова, щоб серед інших справ ще раз вивірити текст майбутньої книжки... Зустрілися... То була середина вересня 2017 року...
Пам’ятаю, я дуже просив Дмитра Васильовича, щоб у своїй передмові не аж так високо оцінював мої перекладацькі здібності. Просив, поки не стало соромно за свою настирливість, та все-таки у якійсь фразі крадькома (mea culpa) я замінив дратливе, коли його стосують до мене, слово «геніальний» на скромніше – «талановитий»... «Нарешті – ця книга є!» – таким радісним окликом Дмитро Павличко й завершив своє переднє слово...
Наспіла ще одна львівська осінь 2018 року... Книжковий форум у Львові... Презентації... Дмитро Васильович з дружиною, Богданою Павлівною, – у Франковому університеті... Був (згадує Андрій Козицький) у доброму гуморі; обличчя, голос, рухи – в усьому пізнавалась молодеча енергія, Павличковий запал. Наголошував на тому, що читання Рубрукової «Подорожі» – неоціненне, передусім для студентів, джерело пізнання нашої давньої історії. Зворушливо декламував свою поезію «Каракорум» (пізніше доповнену й названу «Рубрук»), яку написав під враженням свого перебування в Монголії (1988).
Запам’яталися з особливою емоцією виголошені строфи, в яких пізнаються настрої і думи самого автора вірша:
Він молиться. Благає скрушно Бога
Прийняти людський світ під свій покров.
А сили зла загнати до острога,
Створити храм новий з усіх церков.
«О, Господи, мої мольби простерті
Перед Тобою, вислухай, зроби,
Щоб не боялись вільні люди смерті,
Щоб рабство зненавиділи раби!»
У цих словах – відлуння ще однієї молитви, «Молитви за Україну», що повниться таким глибоким чуттям у часи нинішньої страшної війни, в якій вирішується доля нашої Вітчизни:
Владико світових безодень,
Що бачиш вічне і земне,
Прийми під Свій покров Господень
Мою державу і мене.
Чую ці рядки – голосом автора. Слова, мовлені з глибин душі, запам’ятовуються в голосі того, хто їх мовить, бо не лише очі, погляд, а й голос є дзеркалом душі... Була це моя остання земна зустріч з Дмитром Васильовичем Павличком...
Сніги, які зігрівають землю, з кожним роком наче відступають перед її летом. Торік не вибілили полів навіть наприкінці січня... Та не пригасає в пам’яті поетичний образ із «Бажання». Так уже біліють ті січневі сніги, так уже багряніє той вересневий огонь оспіваного Поетом дерева...
