Своїми руками

Вони не їдуть, навіть коли прилітає в сусідній будинок, навіть якщо мають куди власне виїхати – випадок у родині, а скільки ще знайомих... Завжди якась причина є, вони постійно її знаходять, щоразу іншу, чому вони не можуть «от все залишити і…» Ні, вони не «ждуни» – якщо прийдуть окупанти (розглядаються всі варіанти), вони підуть у партизани. Таке покоління – точніше ті, хто ще залишився, бо це люди переважно сильно в літах.

Покоління, яке половину життя чекало на власне житло, працюючи і мріючи, як заживуть у власній квартирі, інвестуючи в цю нерухомість не тільки рублі – інвестуючи бажання і плани. Інвестуючи емоційний капітал. Плануючи прожити ще половину життя – життя, в якому вони роститимуть дітей в окремому помешканні. Так, їхні діти житимуть в окремій квартирі, можливо, у них буде своя кімната, й вони не знатимуть, що таке спільні кухня, коридор і умивальник (не душ і не ванна, ні – один на весь поверх ряд умивальників). Потім буде ремонт цього житла своїми руками, потім буде епопея з купівлею «стінки» і збиранням бібліотеки, з придбанням кольорового телевізора, холодильника, пралки і посуду – а точніше кришталю, від люстри до розмаїтих ваз. Про одяг і продукти можна не згадувати: один магазин-«універмаг», один «овочі-фрукти», один «м'ясо-молоко», один «продукти» на весь райцентр.

Проживши тут майже половину життя, вони зливалися з цими квартирами так, що не уявляли якогось іншого місця для проживання, десь в іншому місті, країні. В іншому місті – крім міста, в якому пройшло все їхнє доросле життя, де вони пропрацювали від розподілу аж до виходу на пенсію, все на одному підприємстві, установі чи навчальному закладі, в місті, де вони створили сім’ю і де виросли їхні діти. Вони зжилися з цими квартирами, зжилися з цими містами так, що навіть смерть уже їх не лякає – вони залишаться тут назавжди. Питання, коли настане це назавжди, їх усе ще хвилює, але не всіх, не всі фаталісти.

Вони любили свої шість «соток», які комуна їм дала на початку 1980-х. Дала те, що не підійшло колгоспу: заболочений пустир, пасовище на схилі гори, взагалі ліс, а частіше – чагарник. Не чорнозем, а каміння, глина, пісок. Вони стільки труда вложили в цей ґрунт, скільки винесли каменю, щоби все це почало цвісти і плодоносити – їхні сади, їхні городи. Вони збудували свої дачні будиночки – дехто навіть зміг звести справжні будинки, в яких було забагато поверхів (і, звичайно, кімнат), навіть встиг пожити в них. Сам, бо діти тут селитися не захотіли. Вони вростали в цю землю так, що важкохворі, знаючи, що залишилося зовсім мало, просили відвести їх у сад попрощатися з деревами.  

Це було покоління, яке своїми руками ремонтувало все – від автомобілів, сантехніки, електрики до побутової техніки: телевізори, радіоли, порохотяги, холодильники, пральні машини й дитячі візочки, ровери і санки. Це покоління на свої «жигулі», «москвичі» і «запорожці» чекало роками в черзі. Вони отримували їх, працюючи на підприємстві, за рознарядкою. Вони ремонтували свої автомобілі у власних гаражах, які побудували самі з часом краденої, а частково купленої наліво цегли і будівельних матеріалів. Ні, ауді в гаражі не відремонтуєш. Про сучасну побутову техніку краще помовчати – ти просто йдеш і купуєш нове. Так, тепер усе можна купити – все впирається в гроші. Ніяких складних комбінацій з калимом, жодних обмінів. Ідеш і купуєш автомобіль, телевізор, холодильник, ноутбук, порохотяг, пралку – і, звичайно, квартиру, часто продаючи стару. Міняючи місце роботи, проживання – мова не тільки про місто, а навіть про країну. Не раз і не два, і не протягом життя, а впродовж року.

– Вони її приватизували.

– А нащо їм та земля – будуть щось садити, господарку заведуть?

– Що? Та яке, то не то покоління. Бруківка, травичка – вони то «газон» називають.

Я почув цю розмову на зупинці громадського транспорту. Так, це інші люди – часи, коли на одному цвинтарі лежало три-чотири покоління твоєї сім’ї, не вернуться ніколи. Люди шукають, знаходять і їдуть туди, де є кращі: робота, житло, освіта, медицина та все, навіть клімат. Так буде завжди.

Все змінилося. Час змінив усе, а війна прискорила встократ. Тільки от якщо ти не вклав у це життя нічого, крім своїх грошей, то якось важко повірити, що будеш триматися цієї землі, цього міста, села до останнього і що підеш у партизани, якщо прийде ворог.