Язя

Наближення латинського Різдва віщувала поява Язі. І то була, властиво, єдина явна прикмета його наближення, бо поза тим воно для нас, наївно-підпільних уніатів, не мало якогось помітного виразу. Так само, як Язя з’являлася у нас чомусь тільки раз на рік, у цей власне час, а поза тим жодних ознак її присутності ніколи не бувало. Не була вона і предметом розмов чи згадок упродовж решти року. Являлася нам так, наче єдиним призначенням її існування й була ця коротка, чорна передсвяточна поява. Ява Язі живила уяву.

Зате приносила і лишала вона по собі щось, що далі залишалося на цілий рік, до наступного її пришестя, коли те з попереднього року замінялося таким самим із прийдешнього. Воно просто ставало на місце попереднього, а попереднє осідало в якихось настояних стільниках світляного календаря.

Язя щоразу приносила однакову однорічну різдвяну шопку. Невеличка, зроблена з доладно позшиваних між собою гарними грубими нитками маленьких чорно-білих перезнимкованих на тривкому фотографічному папері образочків з найважливішими мікросюжетами і мізансценами Різдва, вона виглядала мені цілковито нетутешньою. Різка в контрастах безмежно білого снігу і чорної, змерзлої в грудневі грудки зимової землі. А ближче до білості проступало скрите срібло незримих фотографічних формул. Відразу відчутно було в ній з необхідності спрощену, але усталену, міцну, місцеву, але не цілком нашу традицію. Втім, як і наша, вона теж променіла високою аурою позазаконності.

Але найвищою принадою і заразом чеснотою тих шопок від Язі був для мене їх запах. То був запах – мені тут бракує іншого й кращого вислову – власне фотографічний. І однак навіть таке окреслення нічого не скаже про його істоту. Бо він був одночасно і вкрай абстрактним, й цілковито апостольським. Інженерним й інжирним, технічним і теплим, цупким і цукатним, він пахнув поцупленим раєм. Вирішальним було теж те, що з року в рік цей запах не мінявся, був досконало тотожний самому собі. Зате впродовж довгого плину року помітно слабшав, вивітрювався, тому його щорічне оновлення було чи не найважливішим складником в акті оновлення цілої шопки, в оновленні стійкості цього першого, але іншого Різдва.

Відтінок фотографізму цього запаху виразно різнився від тих ефектів, коли так близько піднести лискучу чорно-білу знимку до лиця, що вона тепліє і вільгне від дихання, або коли ледь лизнути кінчиком язика по пересохлій желатиновій слизовій фотоплівки і тим пробудити до нового, іншого життя її скритний запах, її потаємний секрет.

Водночас ці тотожні шопки нагадували мені і своєю конструкцією, і несумісністю зі звичайністю щось інше: кам’яну Люрдську ґроту з колишнього монастиря оо. Редемптористів при одній з більших і довгих, обставлених стількома ставними віллами вилітових вулиць нашого міста. Далеко не відразу я довідався, що колись то був монастир. Бо в часи раннього мого дитинства ця будівля була вже дитячою поліклінікою, яка тоді ще стояла, випорожнена від первинного вмісту, відчужена, з внесеним новим змістом, але ще нескрушеною оболонкою. Пізніше її взагалі знесли.

Щойно багато років потім я довідався, що початково то була власне Люрдська ґрота. Отож перша велика містерія полягала в цілковитому нерозумінні, що то взагалі за скеляста споруда стоїть перед поліклінікою, трохи лівоцентрично щодо фасаду. Бо вона з двома своїми ярусами, двома сходами і трьома нішами була така неподібна на все інше бачене досі, що для неї наразі не було взагалі жодного окреслення, жодної здогадки, жодної ідеї, тільки чиста дивовижа, суцільне передчуття походженням з минулого, давно минулого і, найімовірніше, остаточно доконаного часу. І заразом загадкове явище, чиє значення могло би відкритися колись в неокресленому докладно майбутньому.

Незбагненність цієї ґроти лише посилювала її чар: окрім понурої краси і масивної зґрабності ґроти, він, мабуть, головно з незбагненності й брався. З тієї обставини, що це диво якраз ніяк нікуди не укладалося. Інший складник нез’ясовності походив з разючої невідповідності, цілком очевидної навіть малій дитині неприпорядкованості цього скелястого здвигу до призначення і покликання поліклініки. Чейже не для забави маленьких пацієнтів він тут стоїть, навіть не задля гри в хованки. Зате зі самою спорудою поліклініки ґрота лучилася без зусиль. То виходить, не ґрота відчужена від споруди, а споруда і ґрота відчужені від своїх первинних призначень. Тільки ж яких? Наразі не було єднального пояснення, і ґрота стояла відчужено, чудно, але не чужо. Притрушене білим снігом чорне камінне громаддя серед срібного грудневого світла. Дивовижна дитяча здатність сприймати найдивніші навіть явища на віру, як завдаток зрозумілості.

Та прикметна річ: попри масивність її каміння, я якось відразу відчув воднораз, що вона вже приречена. Що в цьому світі їй уже немає місця, а того світу, з якого вона взялася і який вилонив її зі своїх взаємозв’язків і спричиненостей, теж вже нема. Що він розсипався з колишніх пов'язаностей.  Терен тепер обсаджений уривками і уламками, що втратили зв’язність. Зате вони, ці розрізнені уламки, є найкоштовнішим і єдино вартим уваги на цьому терені. І можливо, пов’язання ще колись оживуть у відповідностях, відповідях, в оповідях, у стлумлюваних так довго тлумаченнях. Але ще не тепер. Наразі були загадки й дива. Навіть ще не питання.

Довгий час потім, дорослим, я сумнівався, чи не була Язя взагалі породженням моєї уяви. Але ні: зовсім недавно вдалося пересвідчитися, що вона існувала насправді, і що була то добра знайома однієї вже вигаслої незадовго до мого народження лінії нашої родини, латинниця, siostra Jadwiga. Я назвав її Язя. І живила вона своїми появами тодішні мої етеричні інтуїції щодо неминучості прийдешності минущого. Невідомо, куди поділися всі ті шопки. Варто би відшукати вдома бодай одну, аби пересвідчитися, що вони взагалі були насправді.