На Межу року

«Люди продовжують просторікувати про те, що світ доживає свої останні дні, і тому вважають, що можна просто байдикувати. Це гідне найбільшого осуду. Поганих часів не буває».

Ямамото Цунетомо, (山本常朝, 1659–1719) «Бусідо» (Шлях воїна)

Кожного року перед тим, як ми зберемося у цій залі Палацу Потоцьких, переді мною як промовцем постає питання – що маю посутнього сказати достойному грону людей, які вшановують нас своєю згодою взяти участь у нашому щорічному заході.

І щоразу важливо сказати справді щось істотного. Не те, що «потрафлятиме» широкому загалу. Інколи доводиться говорити щось доволі жорстке. Минулого року я відважився нагадати всім нам, що те, що сьогодні відбувається з Україною, є результатом не стільки аморальної агресивності наших недругів, усяких там путіних, скільки результатом нашої безпечності, безвідповідальності, дітвакуватості як суспільства.

Однак що є посутнім цього року? Одна розумна, і навіть більше – мудра людина якось майже одним словом окреслила те, що як на її думку, так і на мою саме сьогодні є найістотнішим.

Попередньо, ще років за двадцять до наших нинішніх розумників-аналітиків, які просторікуючи сьогодні окупували всі інформаційні канали, ми криком кричали, де могли, про геополітичну загрозу зі Сходу, про нову геополітичну констеляцію світу, про небезпеку агонізуючої росії, про невідворотне зростання Китаю і т. д. Не достукались… Напевно, занадто низьким був горбочок, з якого ми пробували докричатися до широкого загалу. Тепер, правда, дійшло… Але через кров і сльози… Якби не Майдани, то тридцять років було б майже втрачено…

Напевно, складні міркування до народу не доходять. І, можливо, про складні речі з народом і говорити не варто… мистецтво – у простоті…

Сьогодні одне з основних запитань, яке на другому році війни з усією драстичністю постало перед багатьма з нас, – а де твоє місце у ці часи? Бо ж кожен розуміє, що Буча – це не метафора. Росіяни з усією відвертістю показали свій рішучий намір просто повбивати тих, хто вважає (і, можливо, небезпідставно) себе інтелектуалом. Якщо хтось із вас має щодо цього ілюзії і гадає, що якось пересидить, то подумайте над тим… І згадайте долю української еліти у ХХ сторіччі…

Цього разу вони не хочуть зробити з нас «правильних русскіх», як дехто гадає. Цього разу вони хочуть нас просто вбити. І якщо зможуть, то точно це зроблять.

Ну і яке місце перед лицем цієї загрози має зайняти кожен із нас? Піти до війська? Так. Але ж не кожен там потрібен. Дехто радше буде там непотрібним неліквідом – точніше, ліквідом, бо і ста метрів не пробіжить, якщо що…

Донатити? Але ж не кожен з нас має таку змогу. Хоча якщо є змога, то підтримуймо військо – бо ж хто, як не ти…

А чи є ще щось, що ми можемо зробити?

Отже цитата з порад мудрої людини: «Роби все, що можеш, якнайкраще – на своєму робочому місці, в родині, в громаді, для друзів, сусідів, колег. Не думай про глобальне, про путіна, Зеленського, Байдена, Китай, Велику Британію, Японію… Зосередься на своєму, найближчому. Виконуй свою роботу добре або дуже добре, запропонуй допомогу колезі. Завітай до літньої сусідки. Напиши щиру есемеску людині, яка воює. Приклади зусилля до попередження чи вирішення родинних конфліктів, якщо такі є. Подумай, що можеш іще зробити, щоби стати більш зарадним…

Немає економічного, культурного, залізничного та інших фронтів. Фронт один. Тилів багато. Або один тил, який складається з багатьох частин. Тил повинен бути міцний, як криця. Ідеально функціонуючий, економічно життєздатний, інноваційний, надійний, комфортний, приязний до тих, хто в ньому живе і хто туди повертається – чи то вимушені мігранти, які виїхали за кордон, чи ті чоловіки і жінки, які повертаються з фронту. Для тих, хто повертається з фронту, важливо повертатися в країну, де інші, ті, хто знаходився в тилу – ми з вами, створили чи утримали можливості для комфортного, достойного життя… Ми зараз створюємо, будуємо нову мирну Україну. Вона повинна бути надійною і, знову ж таки, життєздатною…

Військовозобов’язані чоловіки і жінки – повирішуйте всі справи негайно. Якщо це можливо – юридичні (спадки, генеральні доручення, судові справи і т. д.), родинні (продаж нерухомого/рухомого майна, сварки, відносини і т. д.), робочі (тримайте всі процеси на контролі, щоб їх можна було передати комусь іншому швидко і безболісно у разі, коли країна матиме у вас нагальну потребу). Проводьте час з близькими, створюйте моменти, які, на жаль, можуть стати спогадами для ваших близьких. Навчіться, як мінімум, стріляти…

Старші чоловіки та чоловіки умовно післяпризовного віку, ви – справжній тил своїх рідних і близьких. Ви у разі загибелі синів, братів, товаришів, племінників, похресників маєте постаратися замінити всіх вище перерахованих, стати для родини і друзів опорою та підтримкою. Будьте у всіх сенсах до того готовими. Якщо ви суперфахівець у певній справі – навчіть інших, передайте свої знання, долучіться до створення майбутньої життєздатної й успішної України. Якщо ви можете когось кудись підвезти, скопати комусь грядку, побілити стіну, побути з внуками, поволонтерити у своїй громаді – робіть це…»

А тепер від себе повторення того самого: отож, чи є ще щось, що ми можемо зробити?

Так, є. Це країна, яка є за плечима нашого війська. Так, країна добре понівечена. І буде понівечена ще – ворог затявся. Однак саме ця країна є тим, що захищають наші жінки і чоловіки на фронті. Бо якщо її не буде, то навіщо тоді ця кров і сльози?

І тут перед кожним з нас, як було сказано розумною людиною, постає запитання – а чи все ти зробив для того, щоб ця країна була? Ба, більше – щоб ця країна була успішною і міцною.

І йдеться не лише про те, що кожен із нас зробив, виконуючи свої службові обов’язки. Бо багато хто з нас є самозайнятим – робить те, що вважає за необхідне. Але чи все ви зробили на своєму підприємстві, щоб воно не лише вижило у це лихоліття, але й стало ще міцнішим? Чи не впали ви у відчай, все покинули, розпустили людей, і своє ж підприємство в тому числі, – і не втекли до якогось закордонного містечка? Йдеться про те, чи тримаємо ми удар…

Чи ти все зробив у себе вдома, якщо не маєш підприємства. Чи твій дім з теплом. Чи твої рідні у безпеці… Чи ти не закинув своїх творчих планів і не запив, якщо ти мистець – бо ж, мовляв, «світ погибає»…

І не маємо права списувати свій сплін, свої лінощі, свою безвідповідальність на путіна чи його війну. Маємо робити те, що належиться. А там – нехай буде те, що буде.

Це стара максима – «роби, що належиться, і буде те, що буде». Це поширений у стародавньому лицарстві девіз.

«Роби, що повинен, і будь що буде!» Першим цю максиму сформулював давньоримський імператор філософ-стоїк Марк Аврелій (Marcus Aurelius Antoninus Augustus, 121–180) – буквально: «Роби, що повинен, станеться, що судилося».

А уточнив двадцять шостий президент США Теодор Рузвельт (Theodore Roosevelt Jr., 1858–1919): «Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є».

Приймай свою долю. Дій у цій ситуації відповідно до свого розуміння. Не чекай на нагороду чи відповідь від людей чи суспільства. Не йди за натовпом і його розумінням ситуації. Живи своїм життям і вір собі. Виходь з того, що життя – це не забавка, і Буча цьому є підтвердженням. Ну, і не бійся виділитися з юрми.

Так, ми маємо борг перед суспільством. Але і маємо своє сумління та свою свободу волі. Тримаймо небо над нашою країною кожен на своєму місці.

А якщо треба буде піти у пекло війни, то нікуди від долі не втечеш, скільки б тобі років не було, – «будь що буде…». І знову – Буча цьому є свідченням – «станеться, що судилося»…

І знову ж на закінчення Марк Аврелій – «кожну справу виконуй як останню в житті»…