«У ХХІ сторіччі остаточно визначать, хто був дійсним реалістом у мистецтві сторіччя ХХ» – з цих міркувань Ігоря Костецького про творчість Езри Павнда мені би хотілося повести розмову про одного з найсильніших українських художників-експресіоністів − Володимира Лободу.
Млосний вечір у Гурзуфі
5-го жовтня у Львові, у Національному музеї імені Андрея Шептицького, розпочалася виставка графіка, скульптора, поета Володимира Лободи. Через його візію мистецтва до нас повертається неймовірна сила експресії у малярстві, коли знак окреслює присутність невидимих, але добре відчутих художником глибших структур. Слід сказати, що Володимир Лобода через притаманну йому, дуже особливу оптику на світ, довгий час не був почутий. Його початкові роботи датовані серединою 50-х р.р. минулого століття, а перша виставка відбулася щойно у 1990 році. Лободу не приймали до спілки художників навіть уже в часи української незалежності, пояснюючи це тим, що його роботи малохудожні. Якщо простежити творчий шлях цього митця, то ми побачимо своєрідний прототип класичного образу Річарда Айрона, скульптора з драми Лесі Українки «У пущі». Не зрозумілий у радянському закритому середовищі «своїх» через естетичну розбіжність, він не може вжитися в часі пізнішому, коли культура починає існувати за законами менеджменту. У його картинах опосередковано прозирає цей постійний конфлікт людини, яка говорить не з конкретним, закритим, гомогенним часо-простором, а з глибокими універсальними людськими лініями, що приховані від нас часом, простором та каузальністю.
Якщо говорити про специфіку мімезису у творчості Лободи, то слід сказати, що вона позначена виразно обмеженою референтністю. Довколишній світ, що через мислення художника проступає на його картинах, мало нагадує той, який бачимо ми повсякчас. І річ не у дивних лініях, чи кольорах, які мало відповідають усталеним кольорам зображених предметів чи явищ, а власне у тому, що відмова від прямої імітації світу дає дуже сильний ефект розуміння не реальності, а чуттєвої природи того чи іншого явища, включеності його у тайний зв’язок зі своїм мисленням, своїм почуванням.
Відтак можна вкотре ставити питання: «що є реальність, що є реалізм?». Чи це не та сила, що пронизливо відчуває світ і ставить його перед тобою у кривих лініях експресії, дотикаючи до тебе вічність, відкрите минуле і таке ж прекрасне таємниче майбутнє? Тут, здається, Костецький не помилився, коли підозрював, що ХХІ століття краще зрозуміє природу реалізму як стильову формацію. Споглядаючи картини Лободи, я думаю, що насправді, якщо говорити без наукових упереджень щодо стилю, він – значно проникливіше відчуває реальність, аніж художники-реалісти. Для чого тоді останні, якщо вони не можуть дати можливість глибоко зануритись з їхніми картинами у світ? Творчість цього художника є безпосереднім доказом того, що мистецтво – це не повторення світу в інших формах, це насамперед – акт бачення цього світу.
У картинах Володимира Лободи мало оптимізму; його там практично немає, натомість є життєстверджувальні акценти, прописані насамперед через еротичну тематику. Левова частина цих робіт створена на хуторі Дніпропетровської області. Стихія розчахнутого своїми ворітьми до світу степу помітно присутня в картинній поезії автора. Це особливий тип нестриманого показною пристойністю мазка, відвертого кольору, знаку, що відкриває таємницю, наснажує радістю читача його картин, радістю від переживання мистецтва.
Ось «Млосний вечір у Гурзуфі» – бачимо легкими штрихами створений фон, що випромінює атмосферу тихого напруження, схематичними лініями розляглося вигнуте тіло жінки. Ні тонких обрисів тіла, ні виразу обличчя – глядач усе має дозаповнити самостійно, домалювати в уяві увесь окреслений, але не проговорений художником до деталей, відтворений світ. Червоні мазки стегна, низу живота та грудей – наче скан температурного режиму, коли глядач вже очима обпікається об гарячий їх колір – це я і мав на увазі, коли писав про відвертий колір.
Ще одна з таких істинно степових, вихрастих картин − «Хутірське кохання». Тут на обличчях пари не можна прочитати жодної емоції, та чорний колір нічного, серпневого, наповненого зірками неба, стрибаючі груди жінки, виражають усю пристрасну динаміку сцени. Це мить теплої ночі, падаючих налитих яблук, які відпускає на землю дерево, відчуття миті, яка вже у такій саме формі ніколи не повернеться до цих двох у безкрайому степу.
Цією енергією еротики людського життя повниться образна скарбниця Володимира Лободи. Іноді, оглядаючи його доробок, здається, що він захищає ними себе, а опосередковано і нас від його інших візій світу, від тих темних сцен, що постають на інших його полотнах.
Автор цих рядків не є мистецтвознавцем – це лишень принагідні читання ліній і фарб, кутів, відповідно, йому складно бачити тут впливи традицій. Але що відчувається у Лободи дуже виразно, так це сильний потяг до простоти, до не обвішаних зайвим баластом образів. Це саме той випадок, коли через просте говорять про складне. І тут самі напрошуються на цитату слова Езри Павнда, сказані ще у 1917 році в його порадах молодим поетам «Оглянувшись»: «Не вживай жадного зайвого слова, жадного прикметника, який нічого не відкриває!» І ця простота лінії проступає практично повсюди, лінії, яка для художника є словом.
Важкий настрій картин прикметний для творчості Лободи. Таке враження, наче він свідомо гнітить глядача своєрідним тремендизмом у своїй поезії ліній. Художник прямує до універсальних моделей мислення людини, які приховані від нас побутом-повсякденням, натомість розкриваються вони у спогляданні конфліктів людини зі світом. Лобода опускає больовий поріг сприйняття, загострює погляд на певні соціальні моделі, в широкому їх розумінні.
Насамперед тут присутня тема протиставлення людини та юрби. Символи Ісуса, проповіді в порожнечу натовпу, промовляють в залежності від вміння почути цей голос художника і пережити з ним радість розуміння символу, радість, попри всю тривогу його картин. «Виявляється, можна думати і тоді, коли тобі боляче, та відчувати від цього радість, від того, що проступило при цьому з пронизливою ясністю. Коли ти дивишся, опустивши руки, і попри це ніхто у тебе не може відібрати те, що ти бачиш, якщо, звісно, бачиш» – ці слова Мераба Мамардашвілі сказані в його «Естетиці мислення» дуже точно описують стан споглядання картин Володимира Лободи.
Дуже часто простір картин Лободи розбитий на квадрати; відчувається тяжіння до чіткої форми, до якогось глибокого символічного розподілу світу – на верх-низ, на право-ліво, на світле-темне, на різні форми діагональних прорізей, бінарних опозицій, а хочете – протиставної колючості світу. В цих різких, без попереднього замірювання, наче ножем накреслених схемах світу, проступає глибоке відчуття ситуації, людини, болю, драматургії злочину, усього, що рухає внутрішнім світом людського єства. Ми часто бачимо образ столу, сидячих за ним людей, Тайної вечері, і все це схемою, різкою лінією, наче стилетом, без ліричних сліз, з гострим криком фарби. Мене особисто вражає дивовижна майстерність автора, коли він, малюючи звичайний трикутник (око людини), розташовує точку всередині трикутника так, що ця сама точка в іншого персонажа, але поставлена трохи в іншому місці, виражає абсолютно від’ємну від попередньої емоцію. Для мене це залишається загадкою.
Окремо слід сказати про поетику назв картин Володимира Лободи. Оскільки художник активно працює зі символом, відтак без назви дуже складно вловити смислову енергію полотна. Слід сказати, назва тут завжди промовиста, але її перше завдання – бути рихвою, що утримує мислення глядача, не дає йому розпастись, не дає відійти задалеко від ядра метафори, де заховано основний смисловий посил. Назва тут – невід’ємний і важливий компонент картини.
Темно-червоні, темно-пісочні, криваві кольори тла і заразом проста лінія створюють неймовірні сугестивні настрої у споглядача картин Лободи. Розділена тлом на блакитно-коричневу модель світу картина «Людська комедія. Вічне непорозуміння» показує одвічний конфлікт митця, носія істин, з юрбою. Це конфлікт, в якому завжди (і по-іншому не буває) митець програє сьогодні, але виграє у вічності. Тут Лобода закладає тему парадоксу життя ідей, носії яких є лишень їх носіями. Картина «Дев’ятеро сліпців. Диптих», де вимащені брудом бачаться силуети без облич, прямують нізвідки в нікуди, підпираючись ковіньками, перші нахилені так, що ось-ось впадуть і тільки сліпота ще тримає їх вертикально. Це справді страшна картина про безцільність життя, про його сліпі манівці, що можуть чекати кожного.
До цих картин хочеться повертатися ще і ще, вглядатися в опасисту, розбухлу незугарним одягом постать доярки («Доярка. Жінка з коровою»), в її руки, схожі на дійки корови. Ці картини – їх є кілька варіацій – наче символ насміху над соцреалізмом. Та очі її настільки живі, промовисті; в них грає весь досвід життя цієї жінки. Ці очі, намальовані кількома наче неохайними штрихами, так висловлюють світ за лаштунками картини, що очевидно – автор довго йшов до цих простих ліній.
Не сумніваюся: ім’я Володимира Лободи ще голосно прозвучить на європейських виставках; він, безперечно, вартий уваги. Та сумніваюся, що йому це все потрібно, бо так писати – це постійно опиратися на себе, а не на зовнішні гримаси слави. Якщо його не спіймав радянський час і пострадянське пристосуванство, то тепер не спіймають і поготів. Увага до його творчості важлива насамперед для нас, бо через свою творчість цей художник показав нам світ невидимого.
Виставка в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) триває до 5 листопада 2017 року.
16.10.2017