Є серед нас такі дрімучі люди, у яких саме лише поняття «українська шляхта» викликає гикавку, бо для них вона чомусь польська. Тому й не дивно, що коли я написав на фейсбуку про те, що Червонограду та Івано-Франківську треба повернути історичні назви, один такий закинув мені: «Хто хоче Станиславова – чемодан, вокзал, Варшава».
Я його послав у дещо іншому напрямку, але чи це щось змінить?
Селянська ідеологія, яку нам втовкмачили історики типу соціаліста Грушевського, а потім совєти, дала свої плоди. Вся шляхетська історія України опинилася на задвірках, бо праці В'ячеслава (Вацлава!) Липинського, українського шляхтича, були заборонені, а саме він підняв питання про участь шляхти у козацькому війську. Продовжила його справу історичка Наталя Яковенко, дослідивши ще ґрунтовніше українську шляхту, за що її тихо ненавидять історики-соціалісти.
Недавній фільм про Довбуша – це теж мужицька версія з оббріхуванням княгині Теофілії Яблоновської, яка вчинила надто багато добра для місцевого люду, аби робити з неї якесь чудисько. Але так звані краєзнавці зі своєю куцою освітою і соціалістичними поглядами нікуди не ділися. Вони й вигадують небилиці, які їм підказує їхня соціалістична фантазія. У 1740 році княгиня Теофілія Яблоновська перейменувала містечко Чолган на Теофіополь. Далі цитую: «З цього приводу місцеві жителі розповідають бувальщину, як слуги княгині за допомогою батога привчали мешканців до нової назви містечка».
Жодних історичних даних про цю небуденну подію, звісно, нема, але ті таємничі «місцеві жителі» – не хто інший, як ті ж краєзнавці. Мабуть, і Санін з ними консультувався, коли ґрунтував фільм на протистоянні поляків і українців. Насправді все було не так. Опришків переслідували і навіть убивали не лише пани, а й наші селяни, і в панському війську були українці, а не які-небудь мазури. Так само, як драгунами і частково гусарами були українці. Недарма львівський писар Самійло Кушевич нарікав, на «зраду драгунів, які, будучи за родом роксоланами (!!!), за вірою – греками (!!!), за одягом німцями, перекинулись до ворога».
Українські магнати в епоху Хмельницького були найбагатшими і найшановнішими, бо мали велетенські земельні угіддя. Польський король їх так і називав – «короликами», і під’юджував гетьмана: «Всип тим крулєв’ятам». Король, виявляється, був глибоко зацікавлений в перемозі Хмельницького, бо українські магнати вже створили державу в державі, й поволі йшло до того, що Україна могла перетворитися на окреме королівство. А на короля пасував Ярема Вишневецький, який доволі підозріло поводився і якого інші магнати звинувачували у зраді й таємних стосунках з Хмельницьким.
По обидва боки тієї громадянської війни, яку розв’язав Хмельницький, були українці й була українська шляхта. Ця шляхта і підбурила Хмельницького на війну. В різний час на чолі козацького війська були шляхтичі Дмитро Байда-Вишневецький, Предслав Лянцкоронський, Станіслав Мрозовицький (той самий Морозенко, за яким «вся Вкраїна плаче»), Остафій Ружинський, Богдан Ружинський, Криштоф Косинський та багато інших.
Хмельницькому присягала шляхта Пинщини, Мозирщини і Туровщини (територія, яку Сталін віддав Білорусі): «Обіцюєм, що ніколи не будемо думати ані про зраду, ані про розірвання злуки нашої з Військом Запорожським... Віри як Православної Грецької, так і Римської Католицької (!!!), свобод і границь наших обопільних – коли б хто з ворогів на них наступати мав – одностайно з Військом нашим Запорожським ми й нащадки наші боронити будемо».
Водночас окремі православні шляхтичі були на боці короля. Дуже цікаві записи залишив православний шляхтич Яким Єрлич. Він називав повстанців «розбишаками, негідними псами, гіршими за яких немає під сонцем». Захопивши Олесько, вони «помордували панянок, слуг і жидів», а «вступивши до маєтків, козаки старших пань і панночок ґвалтували, а потім жорстоко мордували». Усю війну Єрлич змушений був переховуватися в Печерській лаврі разом з іншими православними шляхтичами. А свою хроніку писав... польською мовою.
Без аристократії культурне відродження в Україні у XIX ст. було б неможливе. «Всі ті панські резиденції, – пише Омелян Пріцак, – як-от: Обухівка – Капністів, Кибинці – Трощинських, Яготин – Рєпніних, Сокиринці – Галаганів, Седнів – Лизогубів, Качанівка – Тарнавських, пізніше, у 40-х роках XIX ст., даватимуть можливість творчого виступу й забезпечать інтелігентну аудиторію Шевченкові і появу нової генерації українських митців».
Так збіглося, що і Христинопіль, і Станиславів засновані Потоцькими – батьком і сином. Чи були вони аж такими експлуататорами? Так, воювали з козаками, – але козаки не були державниками. Державниками були шляхтичі з обох ворогуючих боків. Але ж воювали вони також із турками й громили татар, які нападали на українські села.
Щодо експлуатації, то пише Наталя Полонська-Василенко: «спочатку Хмельницький не дбав про селян: у договорах під Зборовом та Білою Церквою він боронив інтереси тільки козацтва, а селян залишав під владою панів, які мали право повернутися до своїх маєтків». Згадав про них лише згодом, коли порвав із Польщею на користь Московії. Однак навіть Хмельницький ніколи не скасовував панщини. Повернувши маєтки вірній йому шляхті, гетьман закріпив за нею «маєтності з селянами з їх "звиклим послушенством"».
Козацька старшина здобула такі привілеї, яких не мала так звана «польська» шляхта. Навіть Мазепа у 1701 р. видав універсал про дводенну панщину. Крім того, селяни «мусили давати землевласнику частину своєї худоби, птиці, мед, гриби, ягоди, прядиво, платити податки державі та виконувати різні повинності, від яких старшина та монастирі були звільнені... Використовуючи тяжкі умови, старшина скуповувала селянські ґрунти, забирала їх за борги або захоплювала силою... Погіршення становища селян в кінці XVII ст. викликало з боку запорозьких козаків негативне ставлення до Гетьманщини, особливо до політики Мазепи. Кошовий Гусак писав до Мазепи: «За ляхів були великі утиски військовим вольностям, тому Богдан Хмельницький підняв війну проти них, щоб від підданства висвободитись... А тепер бачимо, що бідним людям гірше, ніж було за ляхів...» 1706 р. Мазепа наказував старшині Полтавського полку затримувати селян, які покидали старшинські володіння, відбирати їхнє майно, арештувати їх, «а тих, хто переселився без дозволу землевласників, завертати силоміць на старі місця...»
Виходить, що визволивши народ від шляхетської неволі, Хмельницький загнав цей самий народ у ще гіршу неволю. І якби на цьому всі наші нещастя завершилися – пів біди. А то ж, показавши свою любов до посполитого люду, старшина вже не могла на той люд опертися. Саме тому й програв Мазепа, що на його бік стала тільки частина козаків, а селяни, вислухавши в церкві анафему «Івашкє-ізмєнніку», брали в руки ціпи і з ентузіазмом молотили шведа. Москва взяла нас голими руками.
Не воювали козаки і за віру, хоча й виголошували такі заклики. Наша шляхта переходила в католицизм, але зовсім не була зацікавлена тягнути туди ще й мужика. Адже польський мужик мав значно більше прав, ніж українець. Поляк міг скласти скаргу ксьондзові на пана, а той міг ту скаргу й до кардинала відіслати. Не дуже це пана перелякало, але він таки ксьондза шанував, бо і дітей у нього хрестив і сам сповідався. А попа міг нагайкою відлупцювати. Тому всі ці вишневецькі, конецьпольські, засновуючи нові села, будували не костели, а церкви.
Як у нас історія забрехалась, свідчить ще один цікавий факт. Усі свято переконані, що унію – себто греко-католицький обряд – насадили нам поляки. Але все було навпаки. Якраз поляки виступили дуже гостро проти унії. Унія рятувала українську аристократію, а католицизм її полонізував. Зрозуміло, що унія для поляків була дуже невигідна. На Соймі 1621 року весь польський клір з примасом Гембіцьким та польська влада взялися обороняти православну Церкву. Волинський посол Древінський просто вимагав від уряду звільнити край від цього «нещастя» – унії.
Відкидаючи українську шляхту з нашої історії лише тому, що вона була покатоличена і спілкувалася польською мовою (часто не чистою, а з багатьма українізмами), мусимо бути послідовними і відкинути також Андрея і Климента Шептицьких. А разом з ним і українського письменника Людвіґа Ґжималу Сідлецького (він же Сава Крилач), який був старшиною армії УНР, його син загинув під Крутами, а він сам застрелився разом з дружиною 1944 року в криївці УПА. Додаймо сюди ще й Антона Шашкевича, автора пісні «Там, де Ятрань круто в'ється», українського поета графа Адама Монтрезора, письменницю Станіславу Корвін-Павловську, яких замордували москалі, графа і мецената Михайла Тишкевича та багатьох інших.
06.12.2023