Від «бастіону застою» до гаранта незалежності

Структурно Збройні Сили СРСР складалась із п’яти родів військ. Це сухопутні війська, повітряні війська, війська протиповітряної оборони, ракетні війська стратегічного призначення та військово-морський флот. Командування ними здійснювало Міністерство оборони СРСР та Генеральний штаб. Окрім цих структур, діяли збройні формування, які підпорядковувались Міністерству внутрішніх справ та Комітету державної безпеки.

 

Олександра НЕСП’ЯК

кандидатка історичних наук,

наукова співробітниця

 національного музею-меморіалу

«Тюрма на Лонцького»

Територія СРСР у 1960–1990 рр. була поділена на п'ятнадцять військових округів, три з яких – на території України. Типовий на той час склад військового округу нараховував, окрім загальновійськових і танкових армій, артилерійські дивізії, ракетні, зенітно-ракетні, десантно-штурмові, радіотехнічні, інженерно-саперні та зв’язкові бригади, а також бригади хімічного захисту та матеріального забезпечення й автомобільні бригади. До складу округу входили вертолітний полк, понтонно-мостовий полк і полк радіоелектронної боротьби. Отже, на території України було одне з найпотужніших військових угруповань в СРСР. За підрахунками істориків, воно нараховувало 780–900 тисяч осіб. Важливо зазначити, що після Другої світової війни військові контингенти СРСР брали участь у 24 локальних війнах і збройних конфліктах на території 16 іноземних держав.  

Потреби армії забезпечував високий рівень мілітаризації господарського комплексу країни. В рамках вкрай екстенсивної планової економіки 12–13% ВВП Радянського Союзу використовувались на оборону. Частка оборонного бюджету в державному бюджеті СРСР могла становити від 45% до 50%. На території УРСР знаходилось 30% усіх потужностей військово-промислового комплексу СРСР. Це більш ніж 3,5 тис. організацій, на яких працювало наближено 3 млн осіб. Серед них були підприємства, що спеціалізувалися на випуску різноманітної військової техніки, особливо ракетних комплексів. На цивільних заводах і фабриках працювали закриті цехи, так звані «поштові ящики». Їхня діяльність фінансувалась першочергово. Для потреб цих об’єктів виділяли найкращу сировину, направляли передові кадри. При цьому кількість підприємств із закритим циклом виробництва на території УРСР становила всього від 3% до 4%, а більшість готової продукції випускали у РРФСР.

На зламі 80-х рр. ХХ ст. у Радянському Союзі склалися передумови стрімко наростаючої кризи, спричиненої плановою економікою та неефективним комуністичним управлінням країною. Незважаючи на те, що на кожному партійному форумі лунала теза про розширення повноважень рад усіх рівнів і покращення матеріального становища суспільства, підміна радянських інституцій владою партійних чиновників та величезні видатки у військовій сфері закономірно призвели до кризи у соціально-економічному та політичному житті країни. Згортання народногосподарського потенціалу СРСР винесло на поверхню безліч задавнених суспільних проблем і почало загрожувати існуванню держави як такої.

Тому, намагаючись зберегти політичну монополію на владу, комуністичне керівництво наважується на дозовані зміни в контексті синтезу ринкових та планових методів господарювання і демократичного та автократичного політичного інструментарію. Однак незважаючи на проголошену «перебудову», «прискорення», «демократизацію», «плюралізм» та «гласність», проросійська КПРС, за підтримки силових структур, і надалі зберігала контролюючий вплив на всі сфери життя радянського суспільства.

Особовий склад 55-го полку зв’язку в розташуванні частини у Рівному, 1991 рік. Фото з архіву підполковника В. Катеринчука / “Історична правда”

Реалізація воєнної доктрини «нового мислення» генерального секретаря ЦК КПРС Міхаіла Горбачова передбачала визнання виснажливості гонки озброєнь та уповільненої дії радянської економіки, ліквідацію ракет середньої та малої дальності в рамках радянсько-американського договору 1987 р. та кадрової оптимізації складу армії. Гарантувалось надання надійних соціальних гарантій військовослужбовцям та оновлення партійної роботи в напрямку розмежування взаємовпливу радянських і партійних органів.

У той час орієнтовно 160 тис. військових українців брали участь у складі радянських військ, задіяних у Афганістані. Довготривала війна не тільки виснажувала бюджет УРСР, а й завдавала значних людських втрат. У 1989 р. стало відомо, що понад 3 тис. українців загинули, тисячі отримали поранення внаслідок бойових дій. Закритість списків загиблих, викривлення інформації про справжній перебіг війни та замовчування її наслідків посилило негативне ставлення до союзної комуністичної влади та сприяло поширенню невдоволення серед військових і цивільних жителів республіки. Згідно з офіційною статистикою, у 1989 році в СРСР від військового призову відмовилося 6,5 тис. осіб, тобто у 6,3 раза більше, ніж у 1988 р. Серед «неблагополучних» регіонів виокремлювався Прикарпатський військовий округ, що діяв у західних областях УРСР, де кількість так званих «уклоністів» збільшилася впродовж року майже в 10 разів.

Отож 21  березня 1989 р. президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про скорочення Збройних Сил СРСР і видатків на оборону протягом 1989–1990 років». Відповідно до нього в зазначений період скороченню підлягали 500 тис. військовослужбовців. Від 10 квітня 1989 р. Верховна Рада СРСР надала право відтермінування призову студентам, які навчалися на денному стаціонарі вищих навчальних закладів. Зі складу збройних сил СРСР були виведені прикордонні, внутрішні та залізничні війська. За ними було збережено  обов’язок військового призову для громадян відповідного віку, умови та терміни проходження служби, комплектування на зразок інших частин Радянської армії та флоту.

"Вільне слово" – газета Народного руху України №11.

У часі неуспішної реалізації військової реформи та інших нововведень «перебудови» в УРСР значно активізувалась діяльність національних об’єднань, рад трудових колективів, неформальних спілок, а згодом і політичних партій. Вони ставили перед собою завдання боротьби проти панування російського політичного режиму на українських землях. Спочатку ці формування були центрами політичних дискусій. З них виросли осередки розгортання загальнодемократичного руху, який трансформувався у національно-визвольний. Патріотично налаштована громадськість УРСР виразно усвідомлювала, що відновлення політичної незалежності України неможливе без надійної підтримки військових українців. Діяльність національних товариств скерованих на створення української армії значно активізували успіхи опозиційних сил у Литві, Латвії, Естонії, Вірменії та Грузії. Наприклад, всупереч законодавству СРСР у Литві було створено Міністерство охорони краю.

Під час велелюдних мітингів лідери Народного руху України, Української гельсінської спілки, Союзу незалежної української молоді, поряд із висуненням національних гасел на кшталт «Геть – СРСР! Україні – волю!», вимагали проходження військової служби українців в Україні та створення місцевих силових структур, підпорядкованих майбутнім новообраним радам. 7 лютого 1990 р. у Львові за підтримки товариства «Спадщина» було створено Український військовий комітет. Він був організатором масових протестів, акцій «естафетного голодування» на території всієї України. Згодом комітети щодо створення українських національних збройних сил були утворені у Львові, Тернополі, Харкові та інших містах УРСР. Їхнім завданням було проведення агітаційної роботи серед резервістів і військовослужбовців, учасників молодіжних організацій із закликом ставати частиною українського війська.

Після проведення виборів до Верховної Ради УРСР та місцевих рад у березні 1990 р. демократичний депутатський склад ініціював зміни у військовій сфері, зокрема затвердив можливість проходження військової служби на території України. З огляду на весняний призов, патріотично налаштовані депутати обласних рад намагалися започаткувати формування національної армії, вимагаючи ввести до призовних та медичних комісій представників облвиконкомів і громадських організацій. Ця ініціатива наштовхнулась на шалений опір генерального штабу в Москві.

Згодом, 28 березня 1990 р., Верховна Рада Союзу РСР прийняла Закон «Про внесення змін до Закону СРСР "Про загальний військовий обов’язок"», у якому змінила порядок призову та звільнення від служби в армії в напрямку його централізації. Якщо у 1967 році призовна кампанія та звільнення у запас розпочинались на основі указу Міністерства оборони  СРСР, то в редакції 1990 р. це питання вирішувалось тільки Радою міністрів СРСР.

Фото із газети "Голос відродження". ч. 6 (15). Травень 1990.

Однак 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила «Декларацію про державний суверенітет України», у якій визначення порядку проходження військової служби визнала лише за собою. 30 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла постанову «Про проходження строкової військової служби громадянами Української РСР та використання працівників правоохоронних органів республіки», відповідно до якої Раді міністрів було доручено протягом місяця забезпечити повернення до постійного місця служби працівників правоохоронних органів республіки, які  беруть участь в охороні громадського порядку та локалізації міжнаціональних конфліктів в інших регіонах країни. Крайньою датою повернення українських військовослужбовців було визначено 1 грудня 1990 р. Окремо зазначалось про порядок переведення громадян, які проходили строкову військову службу, з районів, де відбувалися міжнаціональні конфлікти, на територію України та встановлено новий порядок призову на військову службу. Починаючи з 15 вересня 1990 р., слід було здійснювати призов до військових частин, розташованих на території України.

Утім, детальний механізм реалізації постанови налагодженим не був. Верховна Рада апелювала до уряду про незадовільне виконання її постанов. Своєю чергою уряд вказував на суперечливість нових законів, які не відповідали загальносоюзному законодавству. З метою реалізувати концепцію побудови української армії було утворення постійну комісію при Верховній Раді з питань зовнішньої та внутрішньої безпеки. Її очолив Василь Дурдинець.

Для координації роботи з Міністерством оборони СРСР та його органами управління на місцях з питань призову громадян на дійсну військову службу, забезпечення взаємодії з військовими комісаріатами, місцевими радами народних депутатів і відповідними громадськими об'єднаннями при Раді міністрів УРСР 13 вересня 1990 р. був створений Комітет по зв’язках з міністерством оборони СРСР. Центральний апарат складався із відділу з питань збройних сил та відділу зв’язків із військовими комісаріатами. Основним його завданням було виконання постанови Верховної Ради Української РСР від 30 липня 1990 р. «Про проходження строкової військової служби громадянами Української РСР та використання працівників правоохоронних органів республіки за її межами».

Вже 27 листопада 1990 р. Верховну Раду СРСР відвідав начальник Генштабу Збройних сил СРСР Міхаіл Моісєєв. Під час виступу російський генерал розкритикував українські закони стосовно проходження військової служби громадянами СРСР. Антиукраїнські плани Москви стали явними 1 грудня 1990 р., коли було опубліковано указ президента СРСР Михайла Горбачова «Про деякі акти з питань оборони, прийняті в союзних республіках». У ньому зауважувалось, що ухвали Верховної Ради УРСР ставлять під загрозу обороноздатність СРСР.

Вісті інформаційного відділу Української міжпартійної асамблеї. 27 вересня 1990 р. №3.

Для порозуміння із союзним керівництвом 10 жовтня 1990 р. Верховна Рада України скерувала у Москву делегацію на чолі з Володимиром Гриньовим. Але союзний центр не сприймав вимог українських депутатів. Верховна рада СРСР визнала рішення республіканських парламентів такими, що мають негативний вплив на соціально-політичне становище в країні. У якості вирішення протистояння пропонувалось укладання двосторонніх угод, які будуть базуватись на чинному законодавстві СРСР.

Попри проголошену «Декларацію про суверенітет України», процеси формування її військових структур відбувалися повільно. Тому преса тих часів називала армію «бастіоном застою». Через бойкот весняного призову керівництво Збройних сил СРСР було змушене закликати на військову службу осіб, які мали судимість, що становило близько 3% від загальної кількості військовослужбовців. Тоді деякі обласні ради України ухвалили не вважати дезертирами військовослужбовців, які зазнали моральних і фізичних ушкоджень, спричинених позастатутними відносинами, й самовільно залишили місце служби.

Відтак 8 вересня 1990 року Організація солдатських матерів України у резолюції першого з’їзду звернулась до президента СРСР, голови Ради міністрів СРСР, міністра оборони, голови Верховної Ради УРСР із вимогами реформування збройних сил на основі запровадження принципу добровільного призову. Учасниці вимагали створити комісію Верховної Ради з розслідування фактів загибелі громадян України під час проходження строкової служби. Організація опублікувала заклик до суверенних республік з проханням відкликати військовослужбовців із місць проходження служби на свою територію. Під час Революції на граніті у жовтні 1990 р. студенти вимагали реформ в армії та забезпечення проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки тільки за добровільною згодою.

Вже у листопаді 1990 р. у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській, Донецькій, Дніпропетровській, Полтавській, Херсонській та Чернігівській областях функціонували численні дружини громадської самооборони, служби безпеки, відділи правопорядку. До їхніх функцій входили охорона учасників мітингів і спротив правоохоронним органам у разі агресії. До найбільш мобільних та дієздатних належали «Варта», яка була створена Львівською філією НРУ, івано-франківська «Служба безпеки» СНУМ, «Група охорони знамена» Української міжпартійної асамблеї в Києві, «Карпатське братство УПА» тощо.

Практичні кроки в напрямку розбудови українських збройних сил були зроблені 28 квітня 1991 р., коли Верховна Рада створила Комісію з питань оборони і державної безпеки, до складу якої входило 27 народних депутатів на чолі з Василем Дурдинцем. 5 червня 1991 р. в уряді з’явилася посада державного міністра з питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій УРСР. Її зайняв Євген Марчук.

Незалежність №7. Видання Української народно-демократичної ліги. Липень 1991.

Проте російська комуністична верхівка не збиралася втрачати монопольний вплив на армію. 22 червня 1991 р. було ухвалено «Указ президента СРСР про затвердження положення про воєнні ради в Збройних силах СРСР, військах Комітету державної безпеки СРСР, внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ СРСР і залізничних військах». Згідно з його положеннями, воєнні ради у складі від 5 до 13 осіб ставали постійно діючими колегіальними органами військово-політичного керівництва, що репрезентували президента СРСР у кожній групі військ. Вони несли відповідальність за функціонування всіх військових структур у регіонах країни та взаємодію з державними й місцевими органами влади.

Слід зауважити, що московський проєкт нового союзного договору формально передавав здійснення заходів щодо організації і забезпечення охорони громадян та встановлення призову й проходження військової служби, а також вирішення питань, пов’язаних із військом, до сфери спільного відання союзу і республік. Але прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України «Акту проголошення незалежності України» та закону «Про військові формування в Україні» підпорядковувало всі військові підрозділи, дислоковані на території країни, Верховній Раді України.  

Навіть і тоді союзне керівництво неіснуючої держави продовжувало протистояти розбудові національних збройних сил України. Верховна рада російської федерації 4 і 14 листопада 1991 р. ухвалила рішення про збереження Міністерства оборони як міждержавного органу управління всіма військами колишнього Радянського Союзу. Однак 6 грудня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила введення в дію закону «Про Збройні Сили України», який став основою для створення армії незалежної держави.

Заступник командира однієї з частин Національної гвардії України розмовляє з призовниками, Львівська область, 1991 рік.

Отже, становлення Збройних Сил України на зламі 80–90-х рр. ХХ ст. пройшло складний шлях від «бастіону застою» до гаранта її незалежності. Етапами цього процесу було формування загонів оборони національних антикомуністичних товариств і партій, утворення дружин охорони правопорядку, підпорядкованих новообраним демократичним радам, тощо. Вказаний перебіг подій завершився українізацією радянських військ, дислокованих на українських землях після відновлення державної самостійності України.