Випав сніг, а я відпроваджую дитину до школи. Він виглядає через вікно, він у захваті, що ще кінець осені, а вже є сніг. І нарешті – аж за третім разом – він не топиться відразу долітаючи до землі, а нашаровується хоча би на якийсь час. Сніг оправдовує чекання на нього. Дочекатися снігу – отримати щастя від очікуваного перебігу пір року. Сніг раптово заміняє насолоду від ще недавнього опалого листя. Видно, земля потребує чогось, що би на ній лежало, що би рухалося, волочилося і звучало. Що було б амортизатором для колін, якими на неї радісно кидаєшся.
На шкільному великому подвір'ї вранці шар снігу пухкий і високий. Але вже за кільканадцять хвилин його ущільнюють тіла десятків дітей, які приходять до школи, які вибігають зі школи заради того, щоби до нього потертися.
Я дивлюся, любуюся, захоплююся лагідністю цього видовища. Діти шаліють, як великі пси, які уміють борюкатися, не завдаючи шкоди одне одному.
Дивлюся і згадую кілька зовсім інших панорам.
На тому самому подвір'ї кілька десятиріч тому такий сніг спонукав до яскравого насильства. Вікового, а передовсім статевого. Від самого ранку починала працювати артилерія. Принаймні, гренадери. Хлопці усіх років народження робили сніжки, запасалися кулями і зі всієї сили товкли усіх, хто вважався слабшим. Кидали справді так, що на заліку із метання гранати вийшло би мало не відмінно. Те, що маленькі діти потрапляли під обстріл, можна було списати на таку ж випадковість, як свого часу тисячі діточок в часі бандитських перестрілок у Ріо.
Цікаво, що приблизно рівні за віком чоловічки билися між собою снігом дуже рідко. В кожному разі не тоді, коли до школи ішли потоки мирного жіночого населення.
Щоправда, – і у цьому полягало тогочасне лицарство – старші хлопці не лупили молодших дівчаток. Ними займалися ровесники. Хоча було таке, що особливо нахабні малі катували старших дівчат. Таке допускалося, їх ніхто не спиняв.
А ті снігові напади дійсно були садистичними. Кілька на одну, у лице, за комір, у голову. Чим гарніша була дівчинка, тим більше її переслідували. Дівчата бігли, затуляючись портфелями, перебігали попри старших. Їх заганяли, доганяли, збивали підніжкою на засніжену землю і обстрілювали зблизька, мов у потилицю.
Особливістю цієї школи були два корпуси на одному подвір'ї. Тому під час перерв треба було переходити з кабінетів у кабінети впродовж дня. Вже без верхнього одягу. Дівчата різного віку збиралися перед виходом одного корпусу, щоби разом перебігти у інший. Мисливці різного віку із затуманеними очима вже стояли на подвір'ї коло дверей. Коричневі форми з білими комірцями, які вибігали із вигону, спрацьовували сигналом до залпів. Особливо цінувалося ввалити твердою сніжкою у сформовані груди. Або нижче, десь у центр. Дівчата знали, що то їх планида. Викручувалися, але не протестували. Мусили це перебути. Загони мисливців приходили на урок вже після дзвінка. Розпашілі, задоволені, обговорюючи трофеї. Хто кого куди скільки. Потім всі разом сиділи на уроці. Щойно лунав дзвінок на перерву, мисливці виривалися на волю, готувати набої. Чекати, коли із дверей будуть мусити перебігати їхні дівчатка.
Вчитель, черговий на подвір'ї, не міг ніяк вплинути на глибоко вкорінені інстинкти.
Тепер, бачу, такого нема. Попри війну звичаї стали делікатнішими. Можливо, тільки у певних школах.
30.11.2023