Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
V. «Хрущі над вишнями гудуть...»
Після картини, яка мовчить, – та, що промовляє, звучить. Те звучання – на тлі вечорової тиші, в переддвер’ї ночі... Поетика шиплячих у поєднанні з низьким і темним, бо ж вечоріє, «у»: тихо, тиша, вишні, хрущі... Мимоволі згадуємо Зерова: «В погожі ночі, в запахущім травні, як цвіт буяє і ростуть жита...» А далі – й Антонича: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, / На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко»...
І починається те звучання із найнижчого звуку (далі – вже, мабуть, не вловлюватиме вухо): хрущі гудуть, мовби вторуючи поважній, натомленій ході плугатарів, що з плугами йдуть. Важке гупання об землю (алітерація проривного «п») – і поважне, низьке гудіння хрущів у повітрі. Де ті хрущі нині, де ті «баси» у маєвих симфоніях?..
І такий густий, такий насичений звукопис вірша, таке виразне те гудіння, що не лише на слух, а й на дотик чуємо самого хруща. Бо й назва – звуконаслідувальна: весь він якийсь наче хрусткий, та й летить той доволі громіздкий і неповороткий, ще не вдосконалений «літальний апарат» наче із хрускотом, погано маневруючи. Час од часу й обривається те гудіння: вдарившись об вибілену стіну хати, хрущ падає, а злетіти вже йому не так легко. Можна перефразувати Франка: «Хрущі гудуть, до білих стін летять...»
Отож, «Антонич був хрущем...» І знову – античні (згадаймо ще раз): «Був я каменем, був птахом, був рибою в солоній воді»... Перевтілення... Відчуття єдності всього, що лиш є на світі... А й справді: як то – побувати хрущем?.. Якими для нього, травневого хруща, видаються ті заквітлі білим цвітом вишні, якою – вибілена хата, люди з їхніми турботами, соловейко з його тьохканням, дівчата з піснею?.. Паралельні світи...
Але й у тих різних світах, у тому нескінченному у своїх виявах, оспіваному Антоничем біосі, від найдрібнішої комашки й до людини, є спільність у чомусь найважливішому: є одвічна жага життя (amor vitae), жага тривання, надто – у пречудовий місяць май... От людина й прагне відчути ту жагу не тільки своєю душею, а й душею всього живого, що дихає, що наділене душею («воодушевленное» – калька з лат. animal: anima – душа), навіть каменя, бо й він колись – співав...
«Хрущі над вишнями гудуть...» Тут і знову задумуємось над можливостями різних видів мистецтва: музика, живопис, поезія... У першому рядку – картина, акварель. Та хоч як була б вона вимальована, озвученою – не була б. Одне й друге поєднує поезія. У Шевченковому слові – і те, й те. Кожен чує цю музику по-своєму; по-своєму – й картину бачить. Головне ж – і бачити, й чути...
20.11.2023