Страх

Страх стукає до вас в двері у вигляді жінки, яка пропонує вам укласти фіктивний шлюб, тобто одружити свого сина з вашою сестрою. Син на фронті, сестра – інвалід дитинства. На «щастя», їй у цій схемі з інвалідністю потрібно, щоб у гіпотетичної нареченої була друга група, а в сестри перша. Це рятує вас від нестерпного бажання послати її й викинути за двері на сходову клітку. Потім бажання послати не покидає вас, коли розмовляєте з людиною, яку вважали притомною, розумною і навіть однодумцем, і вона вам каже цілком очевидне «вона хотіла забрати з війни, врятувати свого сина» – і ніби само собою для чогось додає «це коштує три тисячі доларів, ти міг заробити три тисячі». І все, бажання говорити, аргументувати, щось там доводити: наприклад, от давайте повернемо всіх синів, чоловіків, батьків, матерів, сестер і так, дружин, бо жінки також воюють і також гинуть на війні, додому – що буде? Хто має зупинити орду, бо ви думаєте, що вони сюди чомусь не дійдуть чи що нас захистять американські морські піхотинці, іноземний легіон, добровольці, контрактники, професійні військові – чи ви вже підсвідомо погодилися жити в райху путіна? Але ми для них бандеровци, вони нас усіх повбивають. Хоча колаборанти були і будуть, вони ж нікуди не зникли, далеко не всі підуть в партизани. Ми жили при совєтах – скільки народу боролося з режимом?

Не знаю, чи думали про це автори ідеї з алеєю героїв, але коли ти бачиш, як безконечно зростає кількість портретів тих, хто загинув на цій війні, це породжує не тільки повагу і розуміння, якою ціною дається мир, – це породжує страх. Цього не уникнути. Не потрібно відкривати статистику наших втрат на війні. Що всі ці цифри – сто тисяч чи двісті – у порівнянні з портретом того, кого ти знав особисто? з портретами – так буде правильніше? з урочистими похованнями, коли їде кортеж? з цвинтарним полем, яке вже засіяне могилами тих, з ким до школи ходив, ріс в одному дворі, працював, знав батьків, ми дружили, ми в гості ходили, ми хрестили їхніх дітей, ми далека рідня?

Так, я розумію, що якщо з одного боку ми маємо цілком реальний страх смерті, а з іншого якась там мало не абстрактна загроза – бо війна ніби не тут, не на заході України, її немає в Галичині, вона відступила, сирени вже не лякають… У нас футбол, чемпіонат, у нас там естрадні зірочки з кліпами в церкві й на весіллях у жирних котів заробляють на відпочинок від відпочинку. Навіть наші ЗМІ дозволяють собі знову бавитися в політику, поливаючи брудом одних і відбілюючи інших, знову намагаються нас ділити, розганяти зраду, роздувати срачі, особливо цим страждають дописувачі і коментатори всіх мастей – ми це все вже бачили і все це пережили, коли мали АТО в 2014-му. Тож нічого дивного в тому ніби й немає – зрозуміло, хто ж хоче йти і помирати. Смерть і словесна еквілібристика – так це виглядає. Страх смерті – найсильніший мотиватор. Закладений у нас еволюцією інстинкт виживання змушує одних кидатись у бій, а інших утікати за кордон, ховатися по селах, взагалі не виходити на вулицю вдень. Або доходить до смішного: змушувати жінку «здавати на права», щоб возити на роботу – її на блокпості не зупиняють. Страх змушує перепливати ріки і переходити гори, щоби перетнути кордон. Страх змушує видумувати і реалізовувати всі ці схеми (воєнкоми, лікарі – не всі, звичайно, і це питання ціни – тепер бояться так тупо вас відмазувати від армії) – від штабістів, рот охорони, псевдостудентів і волонтерів, до псевдоопікунів і, як тепер виявляється, укладення таких шизоїдних шлюбів з інвалідами і ще багато чого. Попит, як відомо, породжує пропозицію, а попит шалений.

Війна надовго, і мобілізацію ніхто відміняти не буде. Той факт, що вас беруть туди, де люди гинуть, ніякими рекламними ходами не змінити, критикуй не критикуй воєнкомів – à la guerre comme à la guerre. Так, рекрутинг замість або разом із мобілізацією дасть певний ефект, але кардинально нічого не змінить. Там страшно, там вбивають, там ллється кров, усім страшно.

Страх смерті, страх загинути в бою можна подолати тільки ще більшим страхом – загинути ганебно, без бою, в окупації, в полоні. Це коли лінія оборони буде не там десь у районі далекої для галичан Авдіївки та Мар'їнки, і навіть не по Збручу, а по лінії Брюховичі–Винники. Коли ворожі танки будуть у Стрию. Тоді відбудеться новий відбір – з тих, що зараз тут у тилу, одні кинуться в бій, інші відразу рвонуть у бік Польщі, ну а більшість буде чекати, тобто зависне. Класична реакція на стрес. Так, як це було на початку війни, особливо чітко в столиці, коли черги стояли у військкомати. Коли одні чекали, заціпеніли, затаїлись, а інші (і їх було немало – чоловіки, жінки, старі люди і навіть діти) брали зброю до рук, майстрували коктейлі молотова, копали окопи і ставили протитанкові їжаки. І так, були такі, і їх було багато, які тікали, в тім числі й лікарі та професійні військові. І так, усім страшно – але краще бути готовим, ментально це найважче. Знати, що це станеться, що ми нікуди від цього не дінемось. Або ми, або вони.