Цікаво читати архівні матеріали НКВД і КҐБ, а також доноси численних сексотів, що сховалися за псевдами. Окремі псевдо вдалося розкрити: Чернець – Іван Коханський, Даніна – Марія Сосюра, Вершинин – Гліб Лазаревський, Лохвицький, Медвєдєв – Кость Штепа, Футурист – Ярослав Цурковський, Агент 018 – Остап Вишня з 1943 р., Уманський – Микола Бажан, Кобелянський – Дмитерко, кілька псевдонімів мав Володимир Юринець: Зірка, Федорів, Федя, Іванов. Шахматист – Леонід Новиченко, Обновленная – Олена Журлива, хоча була підозра на Агату Турчинську, однак серед доносів Обновленной є згадки і про Турчинську, і то навіть інтимного характеру.
Усім відома історія про те, як чекісти переплутали помешкання Василя Минка і Василя Мисика й помилково арештували Мисика. Насправді ніхто нічого не переплутав. Але тут цікавіша річ: Мисика посадили за доносом Минка.
Пам’ятаєте зміст записки Миколи Хвильового, яку він написав перед тим як застрелитися? Її безліч разів цитували автори спогадів. Однією з причин, що викликала бажання покінчити з життям, був арешт близького товариша Хвильового Михайла Ялового. Ех, якби знав Хвильовий, яких нісенітниць наплів Яловий на допитах: «Контрреволюционная организация, к которой я принадлежал, представляет собой блок контрреволюционно-националистических украинских организаций… Цель его была – борьба против Советской власти и диктатуры пролетариата путем восстаний, диверсий, терроризма и вообще подрывной работы».
Найсмішніше, що список контрреволюціонерів складали лише письменники та вчені, а базою організаційної роботи називалося Державне видавництво України. Майже всі вони були арештовані і знищені. І хтозна, чи саме не від Ялового почала розкручуватися ниточка репресій, бо вже надто докладно він розповідав про діяльність «контрреволюціонерів», сиплючи щедро прізвищами. Як тоді, так і в наші часи одні піддавалися на провокацію чекістів і приписували собі та своїм знайомим безліч фантазійних злочинів, а інші нізащо не бажали визнавати брехливі звинувачення і не давали жодних свідчень. І треба сказати, що якоїсь закономірності у діях чекістів годі було чекати. Розстрілювали і тих, що не зламалися, і тих, що зламалися, – та й виживали, бувало, одні й інші. Але більшість, звісно, була замордована. А це кілька тисяч українських культурних та наукових діячів.
Щойно в 1960-х рр. почала відроджуватися українська культура, з'явилася дуже цікава плеяда письменників, але тривало це маленьке відродження недовго – тільки до 1970-х, відколи починається новий виток репресій. Звичайно, за масштабністю порівнювати їх зі сталінськими неможливо, але на чергове десятиліття наша література поринула у летаргію. Перестали видавати Валерія Шевчука, Романа Андріяшика (через його роман «Полтва»), Івана Білика (роман «Меч Арея» викликав лютий гнів Щербицького і Маланчука), Бориса Антоненка-Давидовича, поетів Ліну Костенко, Миколу Воробйова, Василя Голобородька і багатьох інших. Зникли, звичайно, з літератури й ті письменники, які потрапили у тюрми.
Сьогоднішнє покоління навіть не уявляє собі, в якій страшній і гидкій атмосфері жили і творили письменники того часу. Коли починаєш розповідати десь за кордоном про те, як переслідували письменників не за вчинки, а за тексти віршів, то сприймається це з недовірою.
Зараз опубліковано протоколи допитів свідків. Скажімо, у кримінальній справі, присвяченій Ігореві та Ірині Калинцям, фігурує чимало культурних діячів. Це і покійний Григорій Чубай, і поет Олег Лишега, й етнограф Роман Кісь, і співак Віктор Морозов, і Микола Рябчук, і брати Горині, і Василь Стус, і В’ячеслав Чорновіл. Опубліковано й закриті рецензії на поезії, для яких вербували викладачів університетів.
Поруч із людьми, які розповідали на слідстві геть усе, що знали, даючи ще й відповідні оцінки творам Калинців, траплялися й такі, які нізащо не кололися. Звичайно, від участі у слідстві чи свідченні на суді відмовитися було неможливо – але можна було нарікати на погану пам'ять і не говорити про те, що відбувалося без свідків. Зразковими щодо цього були свідчення відомої художниці Ярослави Музики. На час допиту їй виповнилося 74 роки. А зацікавився КҐБ нею тому, що репродукції її малюнків виявили у саморобній збірці віршів І. Калинця. Проте художниця сказала слідчому лише те, що мусила сказати, і нічого зайвого: «Калинця Ігоря я знала мало, один раз він був в мене вдома, я в нього не бувала. На вміщення моїх малюнків Калинець в мене дозволу не брав». А далі найголовніше: слідчий конче хоче, аби з вуст художниці прозвучали ще якісь імена. Але старша пані, яка мала вже досвід допитів польською поліцією, не піддається і дає відповіді на межі абсурду: «Від кого мені стало відомо про його арешт, я не знаю». І хоча поет подарував їй збірку своїх віршів, але вона її... не читала. І цим, до речі, теж зуміла викрутитися від іншої пастки – бо якби визнала, що читала, то наступне питання було б: а яка ваша думка про прочитані вірші? Але оскільки не читала, то й про ідею твору нічого сказати не може. «Не знала» художниця і те, звідки І. Калинець взяв її малюнки. І це теж на межі абсурду. Виходить, що поет потаємно ці малюнки викрав, зробив репродукції, а потім так само потаємно повернув назад так, що художниця нічого не помітила.
Після цього слідчий заходить з іншого боку: хто художницю познайомив з поетом? Цілком природно, що хтось таки мусив це зробити, бо важко уявити, аби молодий поет наважився сам прийти до відомої художниці. А однак саме на цьому й наполягає Я. Музика: «З Калинцем мене ніхто не знайомив, він сам прийшов до мене додому і представився». Хоч і якими невірогідними були пояснення Я. Музики, однак слідчий мусив з ними змиритися. І це приклад того, як можна було протистояти системі, не наражаючи ні себе, ні своїх знайомих.
На жаль, чимало відомих нині людей повелися інакше, даючи вичерпні відповіді на всі запитання. Ба більше, один зі свідків твердить, що хоч він і не був присутнім під час зустрічі Калинців із гостями з закордону, але ЗНАЄ, що там велися націоналістичні розмови. Зовсім іншу позицію зайняли В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус. Вони просто відмовлялися відповідати на запитання. Їхні протоколи рясніють фразами «на це питання відповідати не буду».
Не менш цікаво за слідчі документи читати закриті рецензії, писані викладачами університету на замовлення КҐБ. Дивовижно, до яких викрутасів вдавалися чекістські літературознавці, аби якнайбільше навішати собак на того чи іншого поета. Оскільки поезія І. Калинця насичена складними метафорами, народною символікою, то її фактично доводилося розшифровувати. «Твір цей алегоричний, і справжній його смисл прихований у глибокому підтексті, – розмірковує доцент П. Малий над віршем "Криниця" і, озброївшись лупою, намагається проникнути у той "справжній смисл", хоч і як це безглуздо у стосунку до мистецького твору. – Його можна сприймати і як реквієм забутій, занехаяній криниці, і як сумні роздуми над "криницею"-країною, що колись, мовляв, була могутньою і привабливою, а тепер ось звелася на ніщо. То якщо навіть повіримо в запевнення Калинця, що він справді уболіває за криницею – "богинею у правітчизні", до непороччя якої "молилися предки", а тепер вона оточила себе "свитою кропиви ницої" та "ще й хизується мереживом жабуриння", – то й тоді порочність ідеї твору, більше того – його наклепницький характер очевидний».
Не можу не навести іншої не менш безглуздої цитати того ж авторства: «вірш "Червень" алегоричний. І, говорячи про червень, автор має на увазі не пору року, а політичні події...»
Можна собі лише уявити, яких мозольних труднощів зазнавали рецензенти-найманці, аби вичавити з алегорій, алюзій і метафор націоналізм, антирадянську пропаганду і наклепи на чудову радянську дійсність. Ось приклад. Спочатку цитується вірш «Кам'яні баби»:
«Впаде смерк смерті на зелені оселі,
Коли сонце вибухне на мертві відламки.
Скинемо каменю чари, які нас тиснуть,
Зненавистю все просмалять наші вічі.
А до слушного менту ми затаїлися у тирсі
З правом раз на рік на відьомські віча».
Кожна нормальна людина бачить тут лише монолог кам'яної баби, але допитливі очі доцентів і професорів, окремі з яких і досі продовжують навчати студентів розумного і вічного, прозирають куди глибше: «Алегорія, якщо взяти до уваги весь напрямок писанини І. Калинця, не така вже й ускладнена, вона розшифровується легко, особливо в тому середовищі, для якого написано вірш. Сонце – радянський устрій, кам'яні баби – ті, що виступили проти радянської влади. Сонце розпадеться на мертві уламки, і ми візьмемо страшний реванш. А поки що "до слушного менту ми затаїлися в тирсі"». І дарма, що рядок перед вибухом «сонця-рядянського устрою» до цієї версії зовсім не надається:
«Впаде смерк смерті на зелені оселі,
Коли сонце вибухне на мертві відламки».
Тобто ідучи за логікою рецензентів, коли радянський устрій розлетиться на мертві відламки, станеться катастрофа: смерть впаде на зелені оселі? О, тоді це навпаки глибоко совєтський вірш.
До ще цікавіших висновків доходять рецензенти, вгризаючись у вірш «Червень»:
«А літо йде по літі, поліття, повноліття –
та три шляхи надії заблисли в мому оці:
отой червневий червень, що черешнево світить,
осе червове серце, осе черлене сонце».
Професор І. Дорошенко нарікає, що ці рядки «неможливо розшифрувати – напевне, з червнем у автора пов’язані якісь особливо особисті символи». Але чи є щось неможливе, якщо КҐБ сказав: надо, Федя, надо? І народжується така глибока мисль: «Можливо, ці надії пов’язані і з червнем як початком війни – така думка напрошується, коли поставити поруч вірш "Кам'яні баби", в якому висловлені сподівання на війну. Але це тільки припущення».
Припущення? Навіщо КҐБ якісь припущення? Потрібні конкретні звинувачення. І вони з'являються в іншій рецензії: «Якщо це не натяк на початок війни гітлерівців з СРСР, то розшифрувати цей набір слів важко». Важко, але не неможливо. Глибокодумні висновки літературознавців від КҐБ роблять свою справу: вірші Ірини й Ігоря Калинців отримують тавро антирадянських, а їхні автори на довгі роки зникають у снігових заметах.
08.11.2023