Художник Микола Шемет: « Тепер є потреба більше уваги приділити справжнім видатним харків'янам, а не тим, кого рекламувала комуністична влада».
Повернення імен видатних українців – це важливий вклад до культурного розвитку країни. Тому пропонуємо увазі читачів розмову з художником Миколою Шеметом, який багато зробив, щоб сучасні українці дізналися про дуже цікаву й талановиту особистість художниці костюмів Варвари Каринської (1886-1983), котра народилася у Харкові в родині підприємця Андрія Яковича Жмудського, а 1925 року вимушена була емігрувати за кордон.
Портрет голлівудської художниці костюмів Варвари Каринської із «Оскаром».
Із статті 2009 року Миколи Шемета «Barbara Karinska — « Жанна Д'Арк» із Харкова»:
«Якщо зі світової історії викреслити імена воєвод, полководців, царів-тиранів, то складається враження, що людство нічим, крім самознищення не займалося. Може вже настав час, щоб навчитись цінувати та поважати тих людей, які нічого не руйнували, а навпаки —творили на цій землі. До 350-річчя Харкова згадували багатьох більш-менш відомих харків'ян, та ніхто не згадав Варвари Каринської. А даремно».
У цій статті пан Микола, який збирав архівні матеріали для книжки про Варвару Каринську (побачила світ 2015 року), згадує про «дуже популярний за радянських часів серіал «Ад'ютант його превосходительства». Події, відображені у фільмі, справді відбувались у Харкові. Головнокомандувач білогвардійців Май-Маєвський (у фільмі Володимир Зенонович Ковалевський) був бажаним гостем в сім'ї Жмудських. Про це у своїх мемуарах згадує червоний розвідник (або шпигун чи авантюрист?) — «ад'ютант його превосходительства», цілком реальний персонаж — капітан Павло Макаров. Він залицявся до молодшої сестри Варвари Каринської — Катрусі, у той час як генерал Май-Маєвський полюбляв товариство красуні Ганни – гувернантки Жмудських. Книга Макарова вийшла у світ після закінчення громадянської війни та завдала чимало шкоди та хвилювань родині Каринської. У своїх спогадах Макаров не згадує про пущені під «дубки» ешелони (це вигадка кіношників), та він залюбки розповідає про посиденьки у домі мільйонера Жмудського, які влаштовував головнокомандувачу, тим самим відволікаючи того від негайних військових справ. У той час за посібництво білогвардійцям можна було швидко отримати «квиток на той світ». Страх в очікуванні кроків на сходах, грюкання удвері: «Відчиняйте, ЧК!» були добре відомі Варварі Андріївні.
Проте подальша доля Варвари Каринської склалася дуже цікаво. Вона виконує костюми для трупи «Баллє рюс де Монте-Карло» та інших балетних труп. Вона працює із Сальвадором Далі, Марком Шагалом та іншими талановитими художниками. У 1932 році Варвара познайомилась із Джорджем Баланчиним (Баланчівадзе). Це знайомство стало доленосним для Каринської. Майже півсторіччя тривала їхня співпраця. 1938 рокуі Каринська переїхала до Нью-Йорка і до 1970-х років виконувала костюми для усіх постанов Баланчина, спершу за ескізами художників, а пізніше і самостійно.
В Америці її запросили до Голлівуду, коли палала Друга світова війна. Спершу Каринська створила костюми для Інгрид Бергман у фільмі «Gaslight» («Газове світло»). Вона зробила свій дизайн і цими костюмами справила справжній фурор, який ще ніколи не бачила кінокомпанія «Metro-Goldwyn-Mayer». Якщо її репутація у балеті та театральних колах була бездоганною, то тепер і в Голлівуді вона була визнана як неперевершений фахівець.
У 1947 В. Каринська допомогала одягати зірок Голлівуду Гері Купера та Полет Годар у фільмі «Unconquered». Згодом вона зізналась, що із усіх зірок, яких вона одягала (від Марлен Дітріх до Маколея Калкіна), Купер таки був її улюбленцем.
Коли до нової стрічки «Pirate» за участю Джуді Гарленд та Джин Келі знову залучили Каринську, наприкінці фільму глядачі аплодували не драматичному сюжету кіно, а його «кольорам» — кольору Карибів, кольору костюмів Каринської...
Наступний фільм Каринської «Жанна Д'Арк» із відомою акторкою Інгрид Бергман у головній ролі, безсумнівно був найбільш важливим для неї з різних причин. За костюми до фільму вона була нагорождена загальновідомим «Оскаром»(1948)».
Харківський художник Микола Шемет.
– Хочу привітати вас, пане Миколо, зі вступом до лав Національної спілки художників України і побажати подальших успіхів. Цікаво, що спочатку ви закінчили Харківський інженерно-будівельний інститут, працювали інженером, а в 1994-му році закінчили факультет підвищення кваліфікації Харківського художньо-промислового інституту за спеціалізацією «графічний дизайн». Ви з самого початку хотіли стати художником?
— Малював я з дитинства (в школі оформлював якісь плакати, шкільний музей). Під впливом прочитаних книг створював власні книжечки, які також ілюстрував. Батьки добре малювали. Бабуся ж в молодості навчалася в художньому інституті, але її мама вважала, що художник — то не професія. Бабуся не довчилась, пішла працювати. Але все життя вона малювала олійними фарбами (їх запах люблю з дитинства) копії картин відомих художників, які дарувала друзям.
Мій дядько – Володимир Федорович Геращенко, народний художник України, був головним художником Полтавського театру ім.Гоголя. Було на кого рівнятися. Серед улюблених художників були досить різнопланові – Ганс Гольбейн Молодший, Анатолій Базилевич, карикатурист Анатолій Василенко.
Після першого курсу будівельного інституту я думав перевестись до Харківського художньо-промислового інституту, але тут мене забрали до армії (де фактично я був художником). Після армії вже довчився в ХІБІ. Малював карикатури до газет, комікси, пробував ілюструвати книжки. Згодом не втримався і пішов до Худпрому. Потім працював у газеті художнім редактором і створював ілюстрації до літературної частини газети. Оформлював тоді обкладинки та проілюстрував дві збірки фантастики.
Обкладинка книжки видавництва "Каяла": малюнок художниці Катерини Лисовенко, дизайн М. Шемета.
– Проте ви стали не лише художником, а й и багато працюєте в журналістиці, заснували Фонд імені Варвари Каринської, видатної художниці костюмів, володарки «Оскара» (1948), емігрантки з Харкова. Ви є директором КЗК «Музей видатних харків’ян» ім. К.І. Шульженко, також керуєте медіа-проектом «Інфо-преса». Розкажіть, будь ласка, про постать Варвари Каринської, ім’я якої вам вдалося повернути Харкову. Як ви відкрили для себе її творчість? Ви написали книжку про неї? Коли ви заснували Фестиваль моди і театрального костюму імені Варвари Каринської? Чи вдасться відновити проведення цього фестивалю за складних умов війни?
– Робота з пресою затягнула мене з головою до журналістики. Коли вже був видавцем та редактором журналу про моду, кіно, шоу-бізнес (співпрацював з кіностудією ім.Довженка), познайомився з істориком моди Олександром Васильєвим, від якого отримав інформацію про нашу «оскароносну» землячку – емігрантку Варвару Каринську. На той момент (початок 2000-х) в Україні про неї ніхто нічого не знав, і в інтернеті її ім'я було тільки на одному сайті (перелік володарів голлівудських Оскарів). Персона В. Каринської (зовсім забутої на Батьківщині) та дослідження її біографії мене захопили. Я поставив за мету повернути її ім'я в Україну. Заснував в 2003-му році громадську організацію «Фонд імені Варвари Каринської», власне цей Фонд і влаштував два Фестивалі моди та театрального костюму імені В.Каринської, провів чимало виставок та різних заходів, які відвідали і нащадки славнозвісної харків'янки. На будинку, в якому жила Варвара, було встановлено меморіальну дошку, в Харкові з'явилась вулиця Каринської. Матеріал, який в мене назбирався за десяток років досліджень перетворився на книжку «Варвара. Каrinsка. Інтерпретації», яка побачила світ у харківському видавництві «Факт» 2015 року. В наслідку – в інтернеті сотні посилань на Каринську. Її ім'я тепер живе в медіа-просторі.
Оскільки тепер мені доводиться виконувати обов'язки директора Музею видатних харків'ян, в планах є створити зал імені Варвари Каринської в нашому музеї. Хоча під час війни більше доводиться займатись розірваними через відсутність опалення трубами та батареями, заміною вибитих вікон, пакуванням експонатів і т.д.
– Розкажіть, будь ласка, про медіа-проєкт «Пам'ять, яка об’єднує».
– Проєкт був присвячений персонам та історичним подіям, які могли б об'єднати людей навколо справжніх людських цінностей. Я знімав матеріал для фільму «Моє Соколове». Село Соколове в Харківській області (колишня козацька слобода Соколів) стало місцем, де в 1943 році до війни проти німецьких окупантів долучились і чехословацькі вояки. В селі існує велика діорама, присвячена подіям бою в березні 1943 року. Посередині полотна зображені три ялини, які слугували орієнтиром. Ці ялини ростуть на подвір'ї Марії Шемет, батько якої привіз їх з Далекого Сходу і посадив десь приблизно в 1914 році. (Було чотири, але одну під час боїв в 43-му зрізало снарядом). Мої пращури – Шемети жили в цій слободі мабуть від самого заснування – з часів Богдана Хмельницького. Пережили Голодомор...
Проект тоді підтримали представники Чехії, Словаччини, Казахстану, Польщі. Не вдалося знайти спільної мови тільки з північними сусідами. І не дивно.
Ця робота перетворилася більше на генеалогічне дослідження власного родоводу.
Обкладинка книжки, яку М. Шемет оформив для видавництва "Каяла".
– Ви багато працюєте в галузі книжкової графіки відтоді, як дебютували в 1994-му році, створивши обкладинку до збірки фантастики «Казки дідуся-вампіра». Мені відомо, що ви плідно співпрацюєте з київським видавництвом «Каяла». Розкажіть, будь ласка, які книжки цього видавництва вам було найбільш цікаво оформляти?
– Мабуть, важливо, щоб сам автор був зацікавлений в оригінальному оформленні книги. Щоб був час у художника для ідей.
М. Шемет. Ілюстрація до повісті Олени Мордовіної "Привід з Лук'янівки" (К.: Каяла, 2019 р.)
Мені все ж найбільше подобається фантазійна, гумористична ілюстрація. (Колись хотів бути мультиплікатором). Не дивно, що я з великим задоволенням попрацював над оформленням видання в «Каялі» чудової книги Олени Мордовіної «Привід з Лук’янівки». Це — міське фентезі для дітей. Цікава історія, гарно написана, характерні персонажі.
Свою наступну книгу хотів би створити в подібному стилі.
М. Шемет. Ілюстрації до повісті Олени Мордовіної "Привід з Лук'янівки" (К.: Каяла, 2019 р.)
– Я також побачила серед ваших робіт картину «Олдсмобіль і пальма», створену в ретро-стилістиці 1950-х років: це є ілюстрацією до якогось твору чи авторською фантазією?
– Свої дослідження біографії Варвари Каринської я теж ілюструю. Для виступів-презентацій — в цифрі. А деякі з них написані олійними фарбами, акрилом, аквареллю, розміром 50х70, як от «Олдсмобіль», їх можна використовувати і для виставки. «Олдсмобіль», — це ілюстрація курйозної пригоди з Варварою Каринською, коли вона паркувала свій автомобіль на дачі в Малібу і збила сусідську пальму. На думку Варвари, сусід посадив пальму в зовсім неналежному місці.
Микола Шемет. "Олдсмобіль і пальма".
– Розкажіть, будь ласка, про діяльність «Музею видатних харків’ян» ім. К.І. Шульженко. Як був створений цей музей? Як існуєте під час воєнних дій? Які виставкові плани?
– «Музей видатних харків’ян» було створено в 1995-му році, як музей співачки Клавдії Шульженко. Потім тематика почала розширюватись. Я від самого початку допомагав засновнику музею як журналіст. З ним ми їздили до музею Едіт Піаф, також я видавав журнал музею, і багато чого ще було.
Тепер є потреба більше уваги приділити справжнім видатним харків'янам, а не тим, кого рекламувала комуністична влада. Раніше видатними вважались ті, хто зробив кар'єру в Москві. А таких, як, наприклад, Варвара Каринська, взагалі не згадували. Не кажу вже про тих, хто був проти більшовиків.
Робота музею, я вважаю, потрібна, щоб людям підняти настрій, показати, що життя, у тому числі і культурне, триває. Звісно, нелегко – вибиті вікна, відсутній персонал, постійні повітряні тривоги. Тепер актуально: як будемо зимувати? Якщо з теплом, зі світлом, то будуть і нові заходи.
– Ваше життєве і творче кредо?
– "Неможливе робимо відразу, дива – поступово", – таким гаслом керувався у житті організатор та генеральний директор балетної трупи в Монте-Карло Василь Воскресенський, відомий як полковник де Базіль (Colonel W. de Basil). Це він довірив Варварі Каринській самостійно виконати костюми для трьох постановок Баланчина, з чого почалась її дивовижна кар’єра художника балетного костюму.
Я впевнений, що дива можливі. Головне — вірити в успіх і не здаватись.
Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця