Письменник Костянтин Коверзнєв: «Рашизм має бути переможений ідеологічно й естетично»
Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну вже з’явилися десятки, якщо не сотні, книжок українських письменників, які рефлексують на тему війни та її наслідків, осмислюють причини агресії, засвідчують екзистенційний трагізм існування людини в нелюдських умовах.
Письменник Костянтин Коверзнєв, автор трьох поетичних книжок і двох книжок прози, нещодавно закінчив свій новий роман «Останнє Різдво перед кінцем світу». Про роман і про позицію письменника в сучасному світі ми й вирішили провести розмову.
– Костянтине, в чому Ви бачите місію письменника?
– Головна місія письменника – це передання духовного досвіду. Також письменник має відбивати складність життя й аналізувати нові явища, які виникають. Є життєва потреба, щоб кожен письменник був як охоронцем мови, так і продукував нові сенси, а старим надавав додаткові значення. Як на мене, такий ланцюжок призводитиме, наприклад, до того, що і через триста-чотириста років українці читатимуть роман Свидницького «Люборацькі» в оригіналі з потрібними на той час коментарями, а головне – розумітимуть його мистецьку силу. Так, як ми зараз, через понад двісті двадцять п’ять років, читаємо «Енеїду» Котляревського.
– Чому Ваш новий роман «Останнє Різдво перед кінцем світу» має трагічний фінал для його героїв?
– Не забуваймо, що смерть кожної конкретної людини – це кінець світу. І ми, як також смертні, повинні відчувати емпатію до своїх співгромадян. Утім, тепер десятки тисяч смертей багатьма сприймаються як статистика. Тому таким фіналом я хотів повернути емпатію тим читачам, які її втратили.
У романі не даремно згадується київський викладач Памфіл Юркевич і його «філософія серця». Він вважав, що його земляки пізнають світ не стільки головою, раціонально, скільки серцем, тобто емоціями. І до Бога, якщо спрощувати, вони приходять інтуїтивно, і Він діє у відповідь через їхнє серце. І от 7 січня 2022-го року, тоді, коли православні в Україні святкували Різдво, в США вдало пересаджують модифіковане серце свині Девіду Беннету.
І один з моїх героїв жартує, згадуючи релігійну філософію Юркевича, про наближення апокаліпсиса. Фактично наближається прихід людей із серцями свиней. Цей прихід станеться 24 лютого. Отакий поверховий підтекст. Але мої герої не є релігійними: для них Беннет – це свого роду такий само першопроходець, як Юрій Гагарін.
Щоправда, згодом серце свині в Беннета не прижилося, та контексту роману це вже не стосується.
– Чи можна вважати, що подібний фінал був розплатою за якусь їхню безпорадність в умовах повномасштабного вторгнення, тому що їм не вистачило рішучості виїхати в перші ж дні?
– Ні. Я не думаю, що вони були безпорадними. Просто в них був пріоритет знову запалити кохання, яке вже згасало. І перші дні великої війни мої персонажі сприйняли рішуче й були дієвими. Небезпека згуртувала їх і запустила нову хвилю чуттєвості одне до одного. Пригадуєте фільм Люка Бессона «Сім’я», коли в фіналі, після всіх небезпек, родина, яка мала розпастися, їде в автівці знову згуртована й готова до нових пригод. Звісно, не можна звинувачувати в злочинах рашистів їхні жертви. Проте всі бачили по Ірпеню, Бучі й Бородянці, якою буває розплата за неготовність сприймати попередження авторитетних західних урядів бездіяльною владою.
– Чи є у Вас мета створити своїми романами певну енциклопедію життя сучасних українців?
– Це настільки складне завдання. Ви знаєте, що енциклопедії створюють колективи авторів. Переконаний, що кожен наш письменник сьогодні працює чи працюватиме над такою «енциклопедією». Мені дуже шкода, що Максим Кривцов загинув на фронті. Він залишив по собі недописаний роман. Окупанти відібрали в нас певну частину осмислення реальності й убили не лише автора, а й цілий художній світ. І це стосується також Вікторії Амеліної і багатьох, на жаль, багатьох. Рашизм має бути переможений ідеологічно й естетично. Над цим треба працювати.
– Як ви вважаєте, у вашому романі чоловік зраджує дружину, тому що шукає себе або має намір помститися за якесь незадоволення в подружніх стосунках?
– Не те й не те. Як ви помітили, це тип дуже захопливого чоловіка, який обожує свою дружину протягом багатьох років, любить свою доньку. І коли в нього з’являється гостре розчарування від того, що руйнується його життєва концепція, виникає порожнеча, яку треба заповнити. Також у нього вже існувала певна звичка до отримання насолоди… І все це нашаровується й стає імпульсом до його вчинків. Але тут є інший бік медалі: коли ти випускаєш персонажа на сторінки роману, інколи він починає діяти лише за йому відомою логікою…
«Чоловіки не плачуть, чоловіки засмучуються», – каже головний герой фільму «Міміно». Не дивно, що коли чоловік хоче сексу з жінкою, а вона йому послідовно відмовляє, то він, цілком імовірно, знайде іншу, яка не відмовить.
У геніальному романі Мілана Кундери «Нестерпна легкість буття» ревнива героїня Тереза формує один з основних конфліктів твору. А на цьому тлі відбуваються події Празької весни, вторгнення совєцьких окупантів, трагедії людей, конформізм і тому подібне. З побутової точки зору поведінка Терези має бути тривіальна: або змирися зі зрадами чоловіка, або йди геть. Але ж роман – це не життя, у нього свої закони.
– Ваш майбутній роман буде більш оптимістичним?
– Він буде більш особистісним. І там не має ніхто помирати з головних героїв.
– Які жанри, як на Ваш погляд, недостатньо розвинені в сучасній українській літературі?
– Як прозаїк, попри те, що в поезії є сюрреалістом, розвиваю жанр еротичного роману. Не плутати з любовним романом, який раніше по-сексистські називали жіночим романом. Яскраві зразки еротичного роману – це «Норвезький ліс» Харукі Муракамі, «Кохання живе три роки» Фр. Беґбедера, «Подружні пари» Дж. Апдайка. А от романи Генрі Міллера стоять десь на межі між еротичним романом і філософською прозою.
Упевнений, що в нас література переживає піднесення й усі лакуни незабаром будуть заповнені.
Окремо зазначу, що український ліричний вірш – це світове потужне мистецьке явище, про яке просто треба розповісти світу.
– Ваші улюблені письменники?
– Із прозаїків Джек Лондон, Кнут Гамсун, Сомерсет Моем, Олдос Гакслі, Гайнріх Белль, Генрі Міллер, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Харукі Муракамі. Колись дуже подобалися Е.-М. Ремарк, Е. Гемінґвей і Дж.Селінджер. Я назвав тільки тих, твори яких час від часу перечитую. А з поетів – там надзвичайно довжелезний список.
Костянтин Коверзнєв з перекладачем і поетом Олегом Жупанським у Станіслава Вишенського.
– Костянтине, свій шлях у літературі Ви починали як молодший представник Київської школи поезії, як учень поета Станіслава Вишенського. Яким Вам згадується пан Станіслав? З ким із поетів цього кола сьогодні підтримуєте стосунки?
– Ви не зовсім правильно це собі уявляєте. Я не був учнем Вишенського в тому розумінні, скажімо, як Гварнері був учнем Аматі. Він не передавав мені ремесло, свої уміння, свій стиль чи ідеологію. І я не був епігоном Станіслава Вишенського, який, на словах, часто відмовлявся від «членства» у Київській школі. Поетично й естетично я від нього дуже відрізняюсь, бо фактично є анархістом, а він – поет-богоборець. До слова, я також не сидів ніколи за партою в Київській школі. Я належу зовсім до іншого покоління.
Але кожна зустріч із Вишенським перетворювалася для мене на літературне свято. Його розмови про мистецтво завжди були концептуальні. Він мені, тодішньому студентові, відкрив чимало імен з поезії, прози, живопису та музики. Починаючи з Новаліса, закінчуючи, скажімо, Емілі Дікінсон і Сереном Кіркегором. Сам він легко жонглював образами й метафорами Райнера Рільке, Оскара Вальда, «проклятих поетів» тощо для створення своїх концепцій.
Вишенський з натхненням розповідав про мистецьке життя Києва 60-70-х років, про художника Бориса Плаксія та екстравагантну Гаїну Коваленко. Якось я забрів до нього в редакцію і він познайомив мене з відомим композитором Валентином Сильвестровим.
Він відкрив мені нашого загадкового поета Григорія Тименка. Я 1996-го року зустрічався спеціально з Іваном Дзюбою, щоб той дав мені почитати рукописну збірку «Голос невидного», інша її назва «На вулиці мертвого сонця».
Навіть після смерті Станіслав Вишенський продовжував розширювати мої горизонти: на його похоронах я познайомився з перекладачем із японської мови Геннадієм Турковим, уже дорогою до Києва він розповідав про своє життя на Далекому Сході. Турков, на жаль, теж помер.
24 серпня 2024 року Станіславу Олександровичу могло б виповнитися 80 років.
Щодо інших представників Київської школи, то я з теплотою згадую Віктора Кордуна та Михайла Григоріва. Кордун товаришував із перекладачем Михайлом Москаленком і охоче розповідав про Сен-Жон Перса. Москаленко, до речі, перекладав моїх улюблених поетів Блеза Сандрара та Рене Шара. Одну зі своїх розмов із Віктором Кордуном я записав і видав у газеті «Молодь України». Григорів до мене був привітним і щирим, але не пам’ятаю, щоб ми колись з ним говорили про літературу.
Костянтин Коверзнєв з поетом Василем Рубаном в легендарному кафе "Еней", 2006 р.
Василь Рубан – вражав своєю потужною поетичною силою, яка йшла від землі. Він подарував мені свою чудову збірку «Химера» зі словами, що вона в нього передостання. Тобто я мав перейнятися цим фактом як виявом поваги від нього. З ним приємно було, як казав, по-моєму, сам Рубан, коли характеризував стосунки між київськими поетами, випити й закусити, а потім ще раз випити й закусити. Здається, за нульових років рідні не зовсім сприймали його як видатного письменника. Втім, до цього вже зараз байдуже, вони ж не відмовилися від нього під час кількарічного ув’язнення в совєцькій психотюрмі. А нині вони ним пишаються й у Лісниках центральна вулиця має назву Родини Рубанів. Рубан помер перед повномасштабним вторгненням, а його син, Віктор, загинув влітку 2022 року, захищаючи Україну. Рубан-поет міг би пишатися своїм сином.
Валерія Іллю я не знав. Він для мене, певною мірою, загадка. Його поезії хвалив поет-віртуоз і функціонер Микола Бажан. Натомість дисидент Василь Стус відзначав вірші Віктора Кордуна.
Серед живих залишилися Іван Семененко, Василь Голобородько та Микола Воробйов.
Семененко – чудовий верлібрист, я ним захоплювався, але при особистому спілкуванні на межі століть він справив на мене гнітюче враження, торочачи з якогось дива про масонську змову та потребу позбавити суспільство сороміцького потягу до сексу й припинити розмножуватися. Я вирішив, що краще насолоджуватимусь його поезією на відстані.
Костянтин Коверзнєв з сином Богданом у поета Василя Голобородька в Ірпені.
З Голобородьком, який був лідером свого покоління, ми мали довгу розмову, коли він тільки-но перебрався до Ірпеня. Це дозволило мені краще його зрозуміти як людину, бажаю йому добра. Погоджуюсь із Оксаною Забужко, що він гідний Нобелівської премії з літератури. До речі, він єдиний з усієї Київської школи, вірші якого широко перекладалися за кордоном.
Про Миколу Воробйова скажу лише, що його відданість поезії надихає.
– Чи можна назвати Ваші романи психологічними, романами про розвиток людських стосунків?
– Певно, що так. Рушійна сила сучасного роману – це діалоги. Якщо мої читачі протягом усього твору так і не довідаються про те, як виглядав головний герой, думаю, вони не будуть дуже розчаровані, бо ж головне, як на персонажа реагують інші, які він несе смисли.
Один із принципів абсурдизму: спроби людини зрозуміти світ приречені на невдачу, бо людські знання принципово обмежені. Якщо змінити слово «світ» на слово «Бог», то ця сентенція стає постулатом агностиків. Я намагаюся писати про пошуки людиною задоволення в житті, розчарування на цьому шляху і так далі. Очевидно, в цьому є певний психологізм.
Розмовляла Анна Лобановська
06.09.2024