Потяг 152

Я подивився на прогноз погоди у Вашинґтоні: передбачалися сонячні дні з відносною прохолодою. Квиток на потяг 152 придбано заздалегідь. До Вашинґтону я вибирався на три дні на читання. Американською залізницею користуюся нечасто, тому вирішив прибути на Penn Station завчасно, щоби не втратити потяг. Розклад відправки й прибуття тут вельми жорсткий, тому випробовувати долю не варто. У Нью-Йорку моросило. О сьомій ранку було ще темно. Поромом дістався до Мангеттена й за пів години до відправки прибув на Penn Station. Ті, хто виїжджав з Нью-Йорка, заглядали на велике табло з розкладом відправлення потягів. Позаглядав і я, а коли побачив, що мій 152 відправляється з 15 колії, з’їхав ескалатором і попрямував до вагона. Запахло специфічним запахом колії. Поруч працівники станції про щось перегукувалися.

Всівшись біля вікна, я витягнув лептоп зі сподівання використати чотиригодинну подорож з користю. Тільки-но ми рушили, подумалося, що потяг, вагон, залізниця давно стали атрибутом літератури й кіно. Звісно, що це не велике моє відкриття, але я так давно не їздив потягами, що перебування у вагоні, перестук коліс та нью-джерзійські пейзажі наче підштовхнули мене пригадати мою особисту залізничну історію. Їх у кожного чимало. Мої розпочиналися з плацкартних та купейних вагонів щорічних подорожей з Кривого Рогу на Тернопільщину з батьками на канікули. Кожного разу це були нові враження, інші люди їхали з нами, інші провідники і провідниці, але запашний чай був завжди смачним, а з туалету завжди несло хлоркою. Якщо це був плацкарт чи, борони Боже, загальний вагон, то ти потрапляв ув театральне дійство, яке закінчувалося лише тоді, коли вагон влягався спати. Типи і типажі, що склали б не одну історію для оповідання чи роману, наче в кіно переходили перед твоїми очима. Найголовніше у тому вагонному житті відчуття, що ти їдеш з цими людьми вперше і востаннє, тому більшість з них готова розповідати свої найпотаємніші родинні історії, а пиворізи – нализатися до чортиків. Вночі, перезнайомившись, усі відчувають себе одним цілим, замкнутими в один тимчасовий простір, але зранку, помивши обличчя й обтерши вафельним рушничком, стають заклопотаними, видивляються у немиті вікна й снідають, неодмінно замовивши у провідниці чай. Я кажу про потяги сімдесятих і вісімдесятих років минулого століття. Наскільки мені відомо, що дещо з цього трапляється в Україні й нині. Це, так би мовити, матеріал для літератури. А що про кіно? Тут, звісно, прикладів чимало, але мені особливо подобається чеський фільм Ostře sledované vlaky режисера Іржі Менцеля за романом Богуміла Грабала. Цей фільм я передивлявся десятки разів – і безумовно чеською мовою, бо саме в мові оригіналу криються усі приховані та явні іронічні нотки. Це особливе грабалівське плетиво підтекстів. Чеська вимова й мелодика звучать особливо, ось чому, окрім візуального компонента, мова така важлива. Які інтонації, які півтони! Який час обрано! Кінець війни. Яке місце? Якусь провінційну станційку. Яких героїв показано? Таких звичних з усіма людськими вадами. Ну, ось вам залізниця зі станцією, з яких можна створити фільм.

Проїхавши Ньюарк, потяг залишив позаду дощові хмари і помчався назустріч сонячним просторам півдня. Невдовзі з’явився кондуктор у круглому кашкеті, схожому на кашкет французького генерала. Він просувавався салоном вагона, перевіряючи у пасажирів квитки. Я втупився у вікно. Мимо пропливали нью-джерзійські станційки, переїзди і лише почасти околиці містечок, переважно промислові зони, занедбані усіляким мотлохом. У потязі, вірніше з вікна потяга, пильному окові вдається помітити покинуті поржавілі авта, будівельні матеріали, громаддя якогось сміття. А ти проминаєш цю дисгармонію, усвідомлюючи, що ніколи більше її не побачиш.

Потяг 152 проминає кілька штатів, перед тим як досягне вашинґтонського двірця, – Нью-Джерзі, Пенсильванія, Делавер та Меріленд. У будь-якому напрямку виїхавши з Нью-Йорка, ти одразу побачиш американську провінцію. Зникнуть гамірні нью-йоркські вулиці, пихатість величних будівель, цей нестримний потік авт та людей, які їдуть, йдуть, пірнають в сабвей, сидять в каварнях, блукають крамницями, відвідують ґалереї. Якщо уявити увесь цей хаотичний рух багатомільйонного міста, то подорож у потязі видаватиметься своєрідною втечею.

Ми проминули ньюаркське летовище, і я витягнув свій лептоп, щоби продовжити редагувати першу частину нового роману. Взагалі станційки на цьому відрізку шляху виглядають як звичайні автобусні, але лише окрім дашка, що продувається усіма вітрами, існує платформа, на якій пасажири очікують своїх потягів. Ці станційки зовсім не подібні до європейських, тобто тих, збудованих принаймні на початку двадцятого століття. Тут усе мінімалістично, з розрахунку, що потяги надходять швидко і пасажири швидко полишають платформи.

Залізниця, двірці, потяги, вагони, перестук коліс, просмолені дерев’яні шпали, високі насипи – усе це пригадалося мені, доїжджаючи до Філадельфії. Протягом усього шляху ми не проминали жодних мостів, і я ще не знав, які краєвиди приготовлено нам у штаті Делавер, коли перетинатимемо широку однойменну річку. Отож я перенісся до Тернополя, де майже у середмісті красується велична будівля двірця і потяги – пасажирські з товарними – цілодобово гуркотять, посигналюючи ще від Нового світу або з боку Великих Бірок. Там немає таких зручних платформ, хоча дещо вже покращено, зате є отой запах залізниці і тремке відчуття очікування потяга. Можливо, я все ідеалізую. Може, відстані – добрий ґрунт для мітологізації, але дивлячись на суцільні уже покриті багрянцем дерева, мені такої ідеалізації чомусь найбільше хочеться. Редагування щось не йшло. Довелося сховати лептоп і втупитися поглядом у вікно. Я люблю потяги. Якийсь час у дитинстві я мешкав кожного літа якихось два тижні, перед поверненням до Кривого Рогу, біля залізничної гілки, що вела з Тернополя до Іване-Пустого. За городами, приблизно на відстані кілометра-півтора, з’являвся дизель-потяг. Зранку потяг трясся у напрямку до обласного центру, а під вечір – до Іване-Пустого. Найбільшим щастям було бігти навипередки із потягом. Тобто якщо хтось здалеку помічав дизель, то давав знати, і ми прожогом бігли у напрямку потяга, аби побачити машиніста. Як правило, дизель швидше за нас міг впоратися зі своєю дистанцією, і ми добігали, захекавшись, щоби побачити хвіст. Потяг мчав у загадкове Іване-Пусте. Інколи було видно товарний, а інколи – ремонтні бригади на своїх спеціальних вагонах. За потягом навіть призвичаїлися орієнтуватися в часі, то, можливо, випадково, а може, й ні машиністи, проминаючи це поселення, сигналили. Мешканці знали, що потяг, який наближається, тягне за собою перші літні сутінки. Мені так кортіло побачити те Іване-Пусте, те селище якогось Івана з якогось запустіння, куди дизель та його щасливі пасажири кожного разу їхали, залишаючи нас на узбіччі залізничного полотна. Багато років по тім я вичитаю, що австрійці планували продовжувати колію, що повинна була зв’язувати нас із Балканами, але станційка так і залишилася тупиковою аж до останнього часу. Кілька років тому залізний рух до Іване-Пустого припинено. Але тоді, коли навіть кущі смородини були вищими за мене, потяги прямували до того тупика. Тепер ні зернові, ні вугільні склади там нікому не потрібні та й час вимірюється за іншими принципами, а не довгоочікуваним гудінням дизеля.

Після Вілмінґтона, тобто уже в штаті Делавер, потяг переїздить широку течію ріки. На обох берегах селища розміщено яхт-клуби. Видно, що щогли яхт нарізають шматки осіннього неба, похитуючись біля пірсів. У цьому місці ріка Делавер широка і переїзд через міст триває п’ять-сім хвилин. Краєвиди пропонують тобі на вибір свої розмазані аквареллю жовті та багряні тони. Увесь цей застиглий живопис відбивається на пласкій поверхні ріки. Потяг коливається, і світ разом з ним коливається.

До Вашинґтона залишається година.

У вагоні пахне терпкою кавою. Хтось із пасажирів повернувся з вагонного кафе.

Я пригадав, що узяв зі собою біографію Реймонда Карвера, щоби скоротити час, якщо мені не захочеться редагувати свій роман або око втомиться споглядати кінострічку пейзажів. Але витягнувши опастистий том, погортав кілька сторінок і відклав. Читання також не бралося.

Оголосили, що невдовзі ми проїдемо якусь станцію, яку – не розчув, і що тільки два перші вагони будуть відчинені для виходу пасажирів. Така незручність склалася, як пояснили, у зв’язку з ремонтними роботами. Справді, ми поволі просунулися вздовж заваленої різним будівельним причандаллям платформи. Навпроти мого вікна стояло троє робітників у повній будівельній екіпіровці й неспішно про щось перемовлялися. Мені пригадалася Індія – тоді в Калікаті я потрапив на залізничний переїзд. Вечоріло, і це був час пік, тобто тисячі поверталися з праці. Люди сунули у бік залізничної станції, а ми з рікшею перечікували на переїзді. Нарешті потяг, набираючи швидкість, посигналюючи, порівнявся з нами. З усіх вагонних дверей звисали люди. Вони присмокталися як равлики до вагонних підніжок і ручок й на повній швидкості мчали до своїх домівок. Дехто, повилазивши на дахи, сиділи там, усміхаючись. Той шалений потяг в зелених індійських сутінках довго стояв перед моїми очима. І довго я чув, як сигналить той зелений потяг в зеленій пітьмі з людьми, що поспішають домів, наражаючи себе на таку небезпеку. А як же не згадати фільм «Нічний потяг до Лісабону», в якому переплетено час диктатури Саласара, рух опору, історію життя доктора Амадеу ду Прадо, кохання і випадкове потрапляння в цю історію швейцарського філософа Раймунда Ґреґоріуса. Питання пам’яті, вибору й сумнівів, усе сходиться в одному – в нічному потязі, в якому мчить Ґреґоріус назустріч відкриттям чужих таємниць.

152 вчасно прибув до Вашинґтона, в якому я пробуду три дні, почитаю вірші, перебуду у двох домах, заскочу за дві години до National Gallery of Art. І цим же потягом повернуся до Нью-Йорка. Знову буду сидіти при вікні, дивитися на пейзажі. Мене не братиметься ні читання, ні редагування. Я охочіше згадуватиму потяги, якими їздив у різних країнах, і фільми, які колись передивився, бо відчувши себе пасажиром, ти знаєш, на якій станції потрібно виходити.

Знимка Анатолія Бабійчука