Тривожна валіза

Це був такий собі жартівливо-серйозний тест, відповідь на який свідчила, до якого покоління ви належите: «Чи знаєте ви, який зв'язок існує між олівцем і магнітофонною касетою?» Так, покоління, яке дивилося на іноземців як на інопланетян, знало відповідь на питання про касети й олівець, знало, що таке пожовані плівки, попиляні диски, магнітофонні бобіни, колонки, підсилювач, еквалайзер, світломузика і так далі. До цього можна додати ще діафільми і діапроектори, чорно-білі телевізори і радіоли, плівкові фотоапарати і фіксаж для проявлених фотографій, вуличні таксофони й автомобілі, які самі ремонтували у своєму гаражі, плюс ще цілий ряд усього того, що було важливою частиною нашого життя-буття і що скасував, відмінив технічний прогрес — от тільки…

От тільки тепер усе це не працює, не працює цей поділ на покоління — жартівливий, іронічний, серйозний, науковий, байдуже який, — усе це не працює. Війна все це перекреслила, змалила, воно стало зовсім неважливим і третьорядним. Тепер є один поділ: на тих, хто пережив цю війну, а хто ні; хто вижив під бомбами, артобстрілами, в окопах, в окупації, на чужині, а хто ні. Між живими і мертвими.

Наші батьки — діти війни, тамтої війни, Другої світової, ті, які залишилися живими на війні. Які вижили — бо це покоління нужди, повоєнного голоду. «Профспілкове масло», так вони називали гірчицю, — єдине, чого тоді було в надлишку, що стояло тоді на столах в їдальнях, і яке міг їсти кожен, хто хотів, і він мастив то на хліб, якого завжди було мало.

Наше покоління не мастило на хліб «профспілкове масло» — у нас були булочки і пиріжки, була мармуляда, деякий час навіть масло було шоколадне, потім зникло навіть звичайне; а ще ми їли дешеві помадки, халву, пастилу; гризли, хто любив, брикети — кисіль, «кава з молоком» — так, як теперішні діти гризуть пакети мівіни.

Для наших батьків війна — це був страх, смерть і спогади, які не говорили при нас. При дітях. Ми кожне літо дивилося кіно про війну «Чотири танкісти і пес», слухали, що розказували обов’язкові ветерани, плюс «дєнь побєди», вічний вогонь, покладання вінків, піонерський салют. Це була абстракція в кіно, чи в книжках, чи в розмовах цих ветеранів.

Ніщо не може підготувати вас до війни. Ні дуже хороша література — той же Ремарк, Барбюс, чи Юнґер, ні фільми, хоч би якими талановитими вони були (а їх було багато), ні навіть усні розповіді очевидців. Треба було бути там, треба було пережити це самому. Цей жах.

На площі Ринок у Львові була інсталяція — одноденна акція "Дипломи, які ніколи не видадуть". Вона була присвячена студентам, які загинули у Маріуполі, Харкові, Бучі, Чорнобаївці, Миколаєві, Чернігові, інших українських містах — тим, хто не встиг закінчити навчання й отримати дипломи. Які так і залишились висіти. По них ніхто не прийшов. Їх не вручили нікому. «Сьогодні в актовому залі відбудеться урочисте вручення дипломів випускникам...» Усього цього ніколи не було й не буде. Порожнеча, де мало бути життя.

Їх убила війна, цих студентів більше ніколи не буде. Цієї України більше не буде. Цих простих роботяг, фермерів, музикантів, акторів, поетів, спортсменів, депутатів — і так, військових, професійних військових. Цього покоління.

Це покоління війни, яке добре знає, що таке укриття, відступ, евакуація, біженці та ВПО.

Наші батьки ще з тамтої війни, ми, наші діти і внуки з цієї чули і ще будемо чути сирени і це моторошне «Увага! Повітряна тривога!» Тільки наші батьки тоді не знали, що таке дрони, крилаті ракети і тривожна валіза. Так, ми, наші батьки, якщо ще живуть, діти (на жаль, наші діти і внуки) добре вивчили, бо складали своїми руками, що то таке — ця тривожна валіза, цей синонім війни у тилу.

Я не хочу, я дуже не хочу, щоб вже діти наших внуків знали, що то таке — ця тривожна валіза. Не знаю, що буде символом миру і перемоги та коли це буде. Можливо, відсутність того, до чого ми звикли за роки війни.