Антропологічні секрети українців

Хочу поділитися влучним спостереженням Джорджа Вайґеля, давнього друга України, у якому дуже вдало схоплено антропологічний сенс того, що українці переживають сьогодні. Автор пригадує нам формулу Перікла, яку полководець виголосив в одній зі своїх промов, вшановуючи полеглих афінських воїнів. Перікл проголосив, що секрет щастя – у свободі, а секрет свободи – у мужності. Але ми з вами, українці, як вважає Джордж Вайґель, відкрили ще один елемент цієї формули, продемонструвавши на весь світ, у чому ж секрет мужності. Секрет мужності – у вірі.

Вірі, яка говорить мені про те, що є щось більше, ніж моє життя; віри у те, що у нас є шляхетна спільна справа; віри у вірність, незламність і справедливість; віри у те, що ми прокладаємо дорогу в майбутнє нашим дітям; віри у власне покликання; віри у силу нашої армії, віри у молитву та віри у Бога. 

 

 

Володимир ТУРЧИНОВСЬКИЙ,

доктор філософії, декан факультету суспільних наук УКУ, директор Міжнародного інституту етики і проблем сучасності УКУ.

 

І.

 

Антропологічна формула «щастя-свобода-мужність-віра» у концентрованій формі відображає духовну динаміку протистояння злу та відстоювання гідності кожного й усіх нас. Ця формула, я переконаний, стане також формулою перемоги. Вона мала би задати і динаміку повоєнної відбудови, розвитку та становлення справедливого миру включно із його безпековим аспектом.

 

Під час недавнього вересневого візиту до Києва Тімоті Снайдер, розмовляючи із журналістами, пропонує поєднати політичне, геополітичне та безпекове думання Заходу з увагою до моральної дійсності, яка розгортається в Україні та поза нею. Снайдер запитує нас, що означає для сучасного світового політичного естеблішменту назвати агресію росії проти України геноцидом? Якщо маємо відвагу сказати, що це геноцид, то повинні також поставити собі запитання, як могло так статися, що це страхіття розгортається на наших очах та чи можна було цьому лихові запобігти? 

 

Ми зараз добре розуміємо, що сплеск геноцидального зла, якому протистоїть Україна сьогодні, інкубувався, плекався та виношувався довгими роками та десятиліттями.

 

Корені сьогоднішньої війни тягнуться ще з часів II Світової. Людиноненависницька ідеологія комунізму та радянська система не просто уникли трибуналу, а блискучим вивертом логіки зла поглумилися над нюрнберзькою справедливістю, перетворивши її на ключовий міф і сакральний наратив радянського тоталітаризму. Наратив, який легітимізував продовження протистояння із Заходом у форматі холодної війни.

 

Перемога Заходу в холодній війні та розпад Союзу з погляду сьогоднішнього дня не принесли сталого миру. Прикинувшись «кінцем історії», ця перемога принесла лише тимчасове перемир’я і тим самим подарувала імперії час, щоб підготуватися до чергової хвилі експансії.

 

Розпад Союзу, проголошений відомо ким найбільшою геополітичною катастрофою XX століття, підкинув свіжих дровець до наративу про героїчних визволителів і рятівників від фашизму. Почалася підготовка. Спершу потрібно було виплекати культуру війни, ненависті та геноцидальності. Часу не було аж так багато. Слід було встигнути замість комуністичної ідеології прищепити ідеологію «рускава міра». Щоб гинути самим і вбивати інших, потрібно було мати квазірелігійну місію, яка б своєю вселенською амбіцією одночасно благословляла, виправдовувала та звільняла від відповідальності своїх адептів. «Рускій мір» або «рускій lebensraum» комфортно зайшов у культурні форми, наративи та носії яких виплекані й випробувані десятиліттями тоталітаризму, настояного на комуністичній ідеології. Геноцидальна свідомість почала відроджуватися культурою смерті в росії.

 

Ретроспективно у цьому можна легко пересвідчитись, якщо ознайомитися з розвідками, яка художня література та які фільми заповнювали культурний і медійний простір росії впродовж минулих двох десятиліть. Війна, яка давно вже вирувала у хворій російській суспільній свідомості, вивергнулася жорстокістю, насильством, ґвалтом та вбивствами у простір України. Культура смерті не збавляє обертів, і з кожним роком війни в Україні стає токсичнішою. До фільмів та фентезі додалися мілітаризація державних шкіл в росії, військова підготовка 7–8 річних та понад 10 000 військово-патріотичних клубів для шкільної й університетської молоді. Для наймолодших поколінь цієї імперії війна та культура смерті повинна і стає щоденним praxis. Виглядає, що медійне око світу вже починає зауважувати цю динаміку.


 

IІ.

 

Антропологічно кажучи, безпека є «продуктом», якість якого визначається якістю міжособового простору та міжособових стосунків. Безпека є похідною від довіри, солідарності, любові та справедливості. Демократія, яка у суті своїй є мовою та практикою взаємодії вільних людей вільного суспільства, також тримається на якості й автентичності міжособового простору. У цьому сенсі здорова і життєстійка демократія є критичною інфраструктурою також і в безпековому сенсі.

 

Чи є альтернативний підхід до цього розуміння? Чи можна безпеку розуміти по-іншому? Чи можна безпеку вважати небезпечною, а небезпеку – безпечною? Шанувальники Орвелла та його «1984» не мали б мати жодних сумнівів, що таке можливе.

 

Безпекова архітектура російської імперії тримається на ідеї постійної війни. З точки зору російської імперії вона є найбільш успішним, комплексним і безпрограшним у тривалій перспективі безпековим ходом. Опинитися «поза війною» є більшим безпековим ризиком для імперії, ніж «жити війною». Одне слово, імперська архітектура безпеки тримається на мистецтві «управління конфліктами». Такий собі conflict management, але навпаки. Управління конфліктами не заради долання конфліктних ситуацій та зцілення ран і стосунків. А управління конфліктами як ключовий елемент гібридної війни. Як інструмент розпалювання та культивування культурних, етнічних, національних, релігійних, поколіннєвих, класових і регіональних конфліктів. 

 

Технологічне, медійне і глобалізоване XXI століття подарувало російській імперії інструменти для зміцнення її тоталітарного, терористичного і гібридного характеру. Управління конфліктами перейшло на якісно новий рівень. Дегуманізаційні стратегії та практики імперії як всередині росії, так і поза нею багаторазово помножили свої впливи.

 

Після завершення холодної війни тема справедливості та ширший моральний контекст (без якого вона перестає «звучати») відступили у тінь ринку та його невидимої руки, яка мала б переобразити  суспільний, культурний, економічний і політичний ландшафт, засіяний комуністичною ідеологією та вирощений радянською системою. Вважалося, що моральні цінності й етичні принципи мали б переможно заїхати у пострадянські землі на плечах ринку. Насправді ж усе відбулося з точністю до навпаки: ринкові коні міцно осідлала корупція пострадянського зразка.

 

Посткомуністична і пострадянська дійсність не збиралися капітулювати після завершення холодної війни. Префікс «пост» виявився зручним камуфляжем на час «постхолодного перемир’я». А ринкові канали виявилися дуже зручними для експорту корупції, яка міцно обплутала газові та нафтові труби. Росія системно ставала основним світовим експортером корупції. Історія із колишнім федеральним канцлером ФРН Герхардом Шредером, розказана у дослідженні журналістів The New York Times, служить нам чудовою ілюстрацією. 

 

Корупційна індустрія швидко розвивалася і прогресувала. Вона стала ключовим елементом й інструментом «національної безпеки». Клептократична свідомість розуміла, що над нею повинна бути розкрита імперська російська парасоля, лише у тіні якої вона могла «процвітати». Тому реінвестиція нафтодоларів у підтримку та розвиток «індустрії корупції» для забезпечення національної безпеки та інтересів імперії виглядала абсолютно виправданою та критично важливою справою.

 

Корупція повинна була стати вірусом, який, залишаючи нам наші фасади, поступово розкладав би нашу людську серцевину, руйнуючи простір міжособової довіри, блокуючи здатність до автентичного сприйняття дійсності, викликаючи сліпоту до цінностей та атрофуючи імунітет до облуди. Тому корупційна стратегія росії методично просочувалася поза світ економіки, бізнесу та політики.

 

Імперія працювала і працює методично, системно, розумно, шукаючи канали, формати та контексти для поширення вірусу. Російські студії (russian studies) у провідних університетах світу працювали довгими роками, щоб інтелектуально знечулити західний академічний світ до геноцидної війни в Україні, переконуючи, що поза оптикою російських студій немає іншої дійсності. Цьогорічна аналітична стаття українських дослідників переконливого це ілюструє. Скажімо, у тринадцятьох провідних американських університетах 82% всіх курсів, присвячених «слов'янській» літературі, є фактично курсами з російської літератури. Таке ж домінування російського наративу залишається і в курсах, сфокусованих на культурі, історії, мові та політиці.

 

Сьогодні ми бачимо ціну, яку доводиться платити за «кінець історії». Ми розуміємо, що «кінець історії» насправді став кодовою назвою нової гібридної хвилі, націленої на відновлення та розширення «російського lebensraum» або «рускава міра».

 

Холодна війна мала завершитися не «кінцем історії», а встановленням справедливості: капітуляцією злочинної системи та судом над людиноненависницькою ідеологією комуністичного тоталітаризму.


 

IІІ.

 

Очевидно, що безпекові сюжети у 20-х та 30-х роках XXI століття можуть розгорнутися за логікою realpolitik, яка задовольниться спокусою перемир’я коштом тліючих суспільних конфліктів і болем незагоєних ран. Чому б не захотіти втомленому війною Західному світові повірити у те, що як тільки притихнуть гармати з російського боку, це й буде достатнім знаком доброї волі з боку агресора, щоб повірити знову у свою перемогу та ще один «кінець історії». 

 

10 жовтня 2022 року Жозеп Боррель, високий представних Європейського Союзу із закордонних справ та безпекової політики, відкриваючи щорічну конференцію послів Євросоюзу, наголошує у своєму виступі на тому, що світу, в якому до недавнього часу жила Європа, більше немає після війни, розпочатої росією. Світ, у якому вигідно та комфортно почувала себе Європа впродовж десятиліть, був світом, у якому Сполучені Штати дбали про європейську безпеку, а Китай та росія робили свої внески в економічне процвітання Європи.

 

Наприкінці того ж місяця жовтня федеральний президент Німеччини Штайнмаєр у своїй промові «Зміцнюючи все, що об’єднує нас» (28 жовтня 2022) говорить, що брутальна російська агресія щодо України перетворила європейський безпековий порядок на попіл. Путін не просто спробував змінити правила гри у світові шахи чи припинити гру – він скинув зі столу саму шахівницю. Ресурс і дивіденди мирного часу та розвитку після Другої світової війни вичерпані. Появляється розуміння того, що без солідарного з Україною протистояння російському злу Європа не зможе відновити суспільний і моральний капітал для суспільного розвитку наступних поколінь. 

 

Геноцид в Україні, виплеканий культурою смерті, мав стати подвійним ударом. Задум полягав у тому, щоб, вирішуючи «українське питання», одночасно стерти на порох і систему європейської безпеки. Російський ідеологічно-пропагандистський мем про «моральний занепад Європи» слід сприймати не як оціночне судження, а як формулювання ключового завдання, яке ставить перед собою російський тоталітаризм. Деморалізація Європи є ключовою передумовою демонтажу європейської системи безпеки, в основі якої лежить демократія. 

 

Демократія з притаманною їй ціннісною матрицею і справді є «критичною інфраструктурою» Європи, а отже й основою європейської безпеки. Словом, європейська безпекова архітектура може функціонувати лише у відповідному «моральному кліматі». Якщо виникають проблеми з «екологією моралі», то стає вразливою і безпекова архітектура. Деконструювання, розбалансування та розклад європейської екосистеми цінностей та чеснот були і залишаються донині ключовими інструментами гібридної війни росії.

 

Геноцид українського народу у XXI столітті повинен був стати відлунням Голодомору XX століття і знову розчистити решту століття для життєвого простору (lebensraum) імперії. «Радіація» від геноцидального вибуху ще страшніша та підступніша, ніж ядерна, бо випалює моральний імунітет далеко і надовго поза епіцентром вибуху. Якщо скористатися термінологією ядерної війни, то для України готувався «стратегічний геноцидальний удар». Не вийшло, як планувалося: імперія спромоглася лише на удар «тактичний». Але стратегічне завдання щодо остаточного вирішення «українського питання» та перетворення на попіл ціннісної архітектури Заходу залишається пріоритетним на порядку денному росії.

 

IV.

 

Візити в Бучу й Ірпінь змінили риторику та публічну поставу федерального президента Штайнмаєра і, мабуть, внутрішньо трансформували його. І не тільки його. Хоча моральна сліпота в колах європейських політичних еліт, зокрема німецької, ще до початку повномасштабного вторгнення не могла не вражати, як переконливо зауважує Сергій Сумленний у своєму матеріалі. Чи слід нам розуміти, що тепер, після 24 лютого 2022 року, Західний світ має достатній запас української вакцини від вбивчого російського вірусу та що вакцинація відбувається успішно?

 

13 вересня 2023 року, майже через рік після виступів Борреля та Штайнмаєра, Урсула фон дер Ляєн, президент Європейської комісії, виголошуючи «State of the European Union 2023», наголошує, що сьогодні Європа передусім повинна відповісти на поклик історії.

 

Європейський Союз, яким ми знаємо його, постав як візія та відповідь європейців на виклики після Другої світової війни. Сьогодні Європа знову повинна почути голос історії й відповісти на нього. Ця відповідь повинна визначити долю Європи й континенту на наступні десятиліття. 

 

Ключем і вирішальним елементом цієї відповіді є Україна. Це розуміє і на цьому ставить стратегічний наголос у своєму виступі Урсула фон дер Ляєн, говорячи про те, що історичне завдання Європи сьогодні полягає у довершенні об’єднавчого процесу Європейського Союзу. У цьому процесі, говорить вона, «ми черпатимемо наснагу у переконанні, що довершення Союзу є найкращою інвестицією у мир, безпеку та процвітання на нашому континенті». А вже 2 жовтня в Києві відбувається зустріч міністрів закордонних справ ЄС. Самі учасники зустрічі одразу ж називають її історичною, бо вона вперше відбулася поза межами ЄС. Глава МЗС Німеччини Анналена Бербок влучним образом «від Лісабона до Луганська» визначає майбутнє Євросоюзу.

 

Стратегічна ясність щодо необхідності довершеності Європи, сформульована у час невизначеностей, оповитих туманом війни, та підсилена антропологічними практиками і цінностями людяності («щастя-свобода-мужність-віра») щоденної боротьби українців, повинна тепер визначати долю та майбутнє нашого континенту.

 

19.10.2023