Польські повстання проти австрійців та московитів у ХІХ ст. були не зовсім польськими, бо підтримувала їх і руська шляхта, а після поразки вона розлетілася по світах. І таким чином значна група галичан опинилася в Австралії. Проводирем цієї групи став Северин Кожелинський, який за одними відомостями народився у 1804 р. в родинному маєтку в Бережниці біля Жидачева, за іншими – 5 квітня 1805 р. у Львові, де й закінчив гімназію і мав стати адвокатом, але натомість у 1824 р. записався до 2-го австрійського уланського полку, в якому прослужив до початку Листопадового повстання 1830–31 рр., отримавши звання унтер-офіцера.
У 1848 р. Кожелинський приєднався до Галицької національної гвардії, яка мала сутички з австрійською армією і була розформована після боїв у Кракові та Львові, а також після обстрілу цих міст австріяками. Під загрозою арешту він не здав зброї і в квітні 1849 р. разом із кількома товаришами попрямував до Угорщини, де спалахнуло антиавстрійське повстання, там у чині капітана, а потім майора воював у Польському легіоні. Генерали хвалили його за мужність і спритність.
Після поразки повстання у битві під Темешваром, під час якої він був поранений, залишки Польського легіону та частина угорських військ перетнули кордон Туреччини, яка дотримувалася нейтралітету, й опинилися в Болгарії.
У березні 1850 р. він разом із кількома офіцерами-галичанами переїхав до Стамбула. В Туреччині вони були ненадовго інтерновані, відтак відпливли на Мальту, а звідти до Англії. Северин у своїх спогадах описав великі труднощі, які їм довелося подолати у пошуках роботи. В першу чергу – це незнання мови. Та була ще одна проблема – козацькі вуса: «Неабияку перешкоду в пошуках роботи становили наші вуса. Безглузде упередження англійців щодо цієї прикраси на обличчі було настільки сильним, що жодні інші якості не бралися до уваги, якщо хтось із нас не бажав їх зголити. Коли я подавався на посаду вчителя німецької мови, відповідь була: "Зголіть свої жахливі вуса, і будете мати роботу". Вуса, звісно, не настільки важливі, але улягати чиємусь дивацтву, відрікатися давнього звичаю було б ще більшим дивацтвом».
Він переселився на острів Джерсі, де йому довелося жити на емігрантську допомогу, яку щомісяця виплачував англійський уряд. У червні 1852 р. повстанець довідався про золоту лихоманку в Австралії, зібрав ще п’ятьох галичан – і 21 серпня вони вирушили третім класом із Ліверпуля на трансокеанському судні «Great Britain». Їх супроводжувала інша група з шести колишніх повстанців, які прямували до Австралії з тією ж метою, тож загалом їх було дванадцять. Всі вони були офіцерами.
Після понад 80-ти днів морської подорожі 13 листопада пароплав досяг Мельбурна. А там повстанців чекало ще двоє галичан: Владислав Коссак (1828–1918), брат відомого художника Юліуша, та Леопольд Кабат (1830–1884), обидва до 1848 р. були офіцерами гусарського полку, обоє воювали з австріякам та були інтерновані в Туреччині. Звідти вони також вирушили до Англії, а відтак до Мельбурна.
Брати Коссаки гербу Кос мали руське походження і хрещені в греко-католицькій вірі. Їхній батько мав маєток в Княгинині під Станіславовом, обоє володіли українською мовою.
Якийсь час Коссак і Кабат марно шукали золото, врешті приєдналися до кінної поліції і займалися ескортуванням золота з копальні до Мельбурна. Вони розповіли новоприбулим, що життя тут далеко не рожеве, всі продукти і послуги набагато дорожчі, ніж в Англії, бо австралійці хочуть заробити якомога більше на шукачах багатства. Подекуди навіть доводилося платити за питну воду. Безцінним скарбом вважалися собаки, які вже врятували багато золотошукацьких життів і їхнього майна та запобігли багатьом лихам.
26 листопада 1852 р. галичани вирушили з Мельбурна до Форест-Кріку за 100 км від столиці. Саме там містилися золоті копальні. Отримавши ліцензію на видобуток золота, вони взялися за розкопки. Але така невелика група могла досягти максимальної глибини лише близько трьох метрів. Глибші копальні шахти вимагали більше людей і кращого обладнання.
Кларк Меннінг у книзі «Історія Австралії» (Варшава, 2004) писав, що група з кількох золотошукачів того часу могла розраховувати на видобуток однієї унції золота на день, за що вони отримували приблизно 3 фунти. Та марно думати, що хтось там дуже збагатився, бо більшість розтринькували зароблене в містах на різні види задоволення, в першу чергу на алкоголь, азартні ігри та повій. Копачі також часто були легкою мішенню для бандитів, злодіїв і шахраїв.
Кожелинський був здивований умовами в копальнях і методами добування золота. Та, незважаючи на відсутність досвіду і знань у цій галузі, він не втрачав надії:
«Дорога тяглася вздовж яру, обабіч виднілося безліч наметів без жодного порядку та симетрії, зведених згідно з уявою, смаком чи потребами власників. Перед наметами то тут, то там горіли багаття, а біля них сиділи люди однаково вбрані: круглі капелюхи з широкими крисами, блакитні смугасті сорочки, шкіряні штани, підковані чоботи. Довгі бороди свідчили, що у них нема часу чепуритися або це нікого не хвилює. На обвітрених обличчях важко прочитати їхні почуття, душевні настрої чи нахили. Всі вони здаються байдужими, похмурими, задумливими… Потік води струменить серединою яру. Навколо нього щось копають, щось розмішують у шафликах або ж гойдають на якихось колисках. Ось один сидить навкарачки просто біля води і вигойдує широкою круглою мискою з білої бляхи. Що він вигойдує? Що тамті розмішують? Вочевидь, то має бути золото, але навіщо його в колисці няньчити та на руках гойдати? Адже читали ми в Європі, що його з ям витягають кавалками. Скрізь видно ями, круглі й чотирикутні, ширші й вужчі, журавлі біля ям, як у наших колодязів, витяги з корбами над самими ямами витягають відра із землею. Хтось сипле землю на купи, хтось у довгі мішки, а є й такі, що несуть її до шафликів. Що все це означає? Звичайно, доведеться цьому навчитися. Здається, це так просто!»
Серед золотошукачів він бачив представників величезної кількості народів з різних куточків світу. Сама робота, незважаючи на присутність поліції, не була безпечною. Небезпека чигала і від bushrangers – австралійських бандитів, які грабували копачів і нападали на транспорти золота.
Виявилося, що, всупереч писанині європейських газет, небагатьом пощастило тут заробити статок, більшості ледве вдавалося заробити на життя. Згодом товариство Кожелинського розпалося. Перед Великоднем 1853 р. помер галичанин Максиміліян Бомбай, студент львівського університету, теж колишній повстанець у ранзі підпоручника.
У червні 1853 р. Кожелинський став свідком заворушень на копальнях. Золотошукачі, обурені корупцією і хабарництвом влади, перестали платити англійцям високий податок за видобуток золота, а також вимагали політичного представництва в Мельбурні. Усі, хто приєднався до протесту, носили червоні стрічки навколо капелюхів як знак розпізнавання.
У кількох місцях вони побили поліцію, а одного дня зібралося кілька тисяч золотоловів з револьверами за поясами. Кожна нація виступала зі своїм прапором. На прапорі галичан вибита була чорна галка на білому тлі. Всі вони рушили до головного комісара і вибрали двадцять делегатів для перемовин. Комісар прийняв їх, озброєних револьверами, з веселим настроєм і ввічливим запитанням: «Чим можу служити, панове?»
Делегати передали петицію зі своїми вимогами, яку підписали понад 23 тисячі золотошукачів. Однак влада не пішла на поступки.
Тим часом ситуація розпалилася не на жарт. 7 жовтня 1854 р. було вбито золотошукача Джеймса Скобі. Підозрюваних у вбивстві, в тому числі Джеймса Бентлі, власника готелю «Еврика», мировий суддя виправдав. У відповідь на це розлючений кількатисячний натовп копачів спалив готель. Почалося багатотисячне повстання з набагато радикальнішими вимогами, ніж досі. У відповідь на ці події влада колонії відправила на копальні більше солдатів і почала частіше перевіряти ліцензії. Тоді копачі спалили всі дозволи на видобуток золота, а найбільш революційно настроєні почали зводити на пагорбі частокіл.
Однак Северин у повстанні участі не брав, він навіть відхилив пропозицію копачів організувати їхній військовий вишкіл. У своїх мемуарах він обґрунтовував це рішення вдячністю британському уряду за надання йому та його співвітчизникам притулку, а також відсутністю шансів на успіх повстання. Щоправда, як і переважна більшість копачів, він не платив податку, але це було лише через страх, що сусіди спалять його намет.
Врешті уряд вислав з Мельбурна загони кінної поліції проти повсталих. Битва біля Бейкері-Гілл відбулася 3 грудня 1854 р. і тривала п'ятнадцять хвилин. Урядовими військами командував знаєте хто? Та наш галичанин: Владислав Коссак! Під час сутички загинуло 6 британських солдатів і 27 повстанців. Зі 125 спійманих бунтівників 13 постали перед судом у Мельбурні.
Однак зрештою під тиском громадської думки влада стала на бік повстанців, їх помилували, а ліцензія на видобуток уже коштувала тільки 1 фунт на рік. Копачі також здобули право брати участь у виборах до законодавчих зборів колонії.
Кожелинський продовжував шукати свого щастя в різних копальнях, працюючи у дуже важких умовах, сидячи або стоячи по коліна у воді, що дуже негативно позначилося на його здоров'ї. Нарешті після кількох тижнів мук йому вдалося знайти руду, яку він шукав:
«Я спустився в яму щоб уважно її оглянути, підніс ближче свічку – і раптовий блиск вдарив у очі. Я не можу в це повірити, бо ніколи не знаходив стільки золота в одному місці і не вірив, що мені колись так пощастить. Марно я кілька місяців ганявся за ним, марно вже стільки ям викопав. Тож перше відчуття надії на звільнення від убивчої праці глибоко мене зворушило. Я нахиляюся, придивляюся і бачу купку, що складається мовби з великих пшеничних зерен, вона мерехтить і блищить у підземній темряві. Тремтячою рукою беру її в жменю, зав’язую в хустку і ховаю за пазуху, упевнений, що завтра знайду ще не одну таку. Промита жменя дала 3¼ унції золота вартістю 26 дукатів (він фунти конвертував в австрійську валюту). Якби здійснилася надія знайти більше таких купок, я б покинув копання. На жаль, я знайшов лише одну».
На копачів чигали різні небезпеки, особливо дошкуляли бушрейнджери, з якими слабкі британські сили не могли впоратися. Одну з банд очолював Чорний Дуглас, бандит, депортований до Австралії за скоєні раніше злочини. Ця банда вдень грабувала намети копачів, а вночі – склади. Тут уже Северин згадав свій військовий досвід, об'єднав довкола себе загін озброєних копачів, вони оточили намети банди Чорного Дугласа, спалили їх і поранили ватажка. Опісля його відвезли до Мельбурна, де судили і стратили.
Цікаві описи аборигенів. Білі прибульці з Британських островів дуже негативно вплинули на них, привчаючи до алкоголю та тютюну, тубільці навіть позичали європейцям своїх жінок в обмін на горілку. Северин також описав жорстокі ритуали, які практикували аборигени. Так, у майбутньої дружини виривали певну кількість волосся або вибивали передні зуби, щоб вона не подобалася іншим чоловікам.
У 1856 р. Северин, не розбагатівши в Австралії, нарешті вирішив повернутися до Європи. Дорогою до Мельбурна він минав ціле місто Кастелмейн, раніше відоме як Форест-Крік, де нещодавно працював у копальні: «Будинки міста, що розросталося, зайняли місця, де колись стояли лише намети, там, де був цвинтар, тепер широка вулиця з будинками і садками обабіч. Я вже навіть не міг упізнати, де ми жили».
Після кількох тижнів, проведених у столиці колонії, 26 березня 1856 р. Кожелинський вирушив до Англії на трищогловому кліпері «Марко Поло». Завдяки тому, що не брав участі в Кримській війні 1853–1856 рр., він легко домігся амністії від австрійського уряду. Кілька днів провів у Кракові та Львові й 16 жовтня 1856 р. повернувся до родинного маєтку в Бережниці. Краківське сільськогосподарське товариство призначило його першим директором сільськогосподарської школи, якою він керував до 1868 р. Помер 1876 р. у тій же Бережниці.
У 1858 р. у Кракові вийшов двотомник Кожелинського «Опис подорожі до Австралії та мого перебування там з 1852 по 1856 рр.», де було багато етнографічних і природничих описів і відомостей про способи видобутку золота. Він також видав спогади про перебування в Англії й Туреччині. Усі його мемуари були перевидані у Варшаві 1954 р. у двох томах. У скороченій формі були видані англійською мовою у Квінсленді під назвою «Memoirs of Gold-Digging in Australia» (1979), а також під назвою «Life on the Goldfields» у Мельбурні (1994).
На жаль, Кожелинський не назвав усіх галичан, що прибули з ним до Австралії, декого назвав лише за ініціалами, які розшифрували сучасні дослідники Лєх Пашковський та Матеуш Бендковський. Вони зокрема стверджували, що в Австралії під час золотої лихоманки перебувало кількасот вихідців із польських та галицьких земель.
Згадуваний уже Леопольд Кабат у 1873 р. став комендантом округу Гіпсленд, назву якому дав польський учений Павел Стшелецький (1797–1873), він також назвав одне з міст Чарногора, в англійців це Тарнголла. На початку січня 1883 р. Кабат прийняв командування південним округом зі штаб-квартирою в Джилонзі. Того ж року в нього розвинулася психічна хвороба і наступного року він перерізав собі горло.
Владислав Коссак у квітні 1863 р., уже будучи комісаром, дізнавшись про нове національне повстання, подав заяву на річну відпустку і покинув Австралію. Йому вдалося дістатися Галичини і взяти участь у повстанні. У 1865 р. він одружився в Англії з Елізою Скотт, з якою мав трьох дочок. У серпні 1874 р. вдруге вирушив до Австралії, куди дістався під кінець жовтня. Через десять місяців до нього долучилася дружина з доньками. Повернутися до поліції не міг через участь у повстанні проти москалів, а Московія тоді була дружна з Англією, отож працював будником на залізничних переїздах.
Не знати чому він з дружиною розлучився і незабаром побрався з Марією Стеляською, з якою мав три доньки і сина. У 1893 р. по її смерті переїхав до Західної Австралії, де наступні 20 років знову шукав золото, однак не доробився маєтку. У 1914 р. вернувся до Мельбурна, де й помер у липні 1918 р. Від нього йде австралійський рід Коссаків.
Серед галичан, які прибули до Австралії з Кожелинським, був руський шляхтич славетного роду Станіслав Шумлянський (1818–1866) з Милування біля Станіславова, він служив в австрійській армії до початку Весни народів. Потім у званні підпоручика вступив до Польського легіону в Угорщині. Пізніше отримав звання капітана. Йому теж не повелося в Австралії, тож у 1853 р. повернувся до Європи, втративши все своє майно і влаштувавшись матросом на кораблі, щоб заплатити за дорогу.
Потім він поїхав до Туреччини, щоби взяти участь у Кримській війні проти Росії. Як капітан, служив заступником генерала Владислава Замойського при штабі султанської козацької дивізії, до складу якої входив раніше створений 2-й султанський козацький полк. Після закінчення війни повернувся до Англії, щоби знову залишити її після вибуху Січневого повстання. Брав у ньому участь у званні підполковника. У наступні роки жив в Англії та Франції, помер у Парижі, мабуть, так і не створивши сім'ї.
Підпоручик Олександр Ільніцький також брав участь в угорському повстанні. Після прибуття до Австралії працював на золотих родовищах, а потім заснував власну шахту в Еґонставні поблизу Дейлсфорда. Він жив у місцевому буші, ведучи відлюдницький спосіб життя ще у 1880 р.
Єжи Ґустав Войнарський (1824–1891), народжений у Цєшині (Австрія), до галичан не належав, але вивчав право у Львівському університеті. Теж брав участь в угорському повстанні як офіцер. Потім шукав золото в Австралії, помер у Мельбурні. Його нащадки донині живуть в Австралії.
Серед галичан мало хто досяг успіхів у видобутку золота. До цієї невеликої групи щасливчиків належав Теофіл Дембіцький, столяр зі Львова. У січні 1862 р. мельбурнська преса повідомила, що Дембіцький разом із німцем Раймерсом викопали груду золота в Лонґ-Ґаллі у Вікторії вагою 340 унцій або понад 10 кілограмів! Однак на цьому львів’янин не зупинився. У 1863 р. він вирушив шукати золото в Новій Зеландії…
18.10.2023