A якщо

A якщо я, ти, ви знав, знала, знали їх особисто? Як це – читати «загинув під час артилерійського обстрілу»? Як це – дивитися на всі ці портрети, бачити очі всіх цих людей, знати, що ти ніколи не скажеш йому, їй, їм «як ти, як ви?», «привіт!»? Знати, що це не змінити, що все це назавжди? Йти далі і жити мирним життям, як тисячі тисяч, спокійно, ніби немає війни, далеко в глибокім тилу – життям провінційного міста далекого заходу України, Галичини.

Так, вони – звісно, герої. Так, честь і слава нашим воїнам, хвала і шана нашим найкращим українцям. Нам є ким гордитися і кого ставити в приклад. От тільки хотілося б, щоби всі, як вони, вони перші, пішли, щоб всі як один – як у перші дні страху, надії і паніки, як на тому плакаті «Be brave like Ukraine». Щоби принаймні достойні були їхньої пам’яті, їхньої жертви. Були готові стати на їхнє місце, собою закрити, захистити землю свою, свою сім'ю, свою Україну. Але на сьогодні правда така, що черг до військкоматів, як це було 24 лютого 2022 року, більше немає – скоріш навпаки, сотні тисяч громадян намагаються уникнути мобілізації.

І хотілося б, щоб не було цього наглого скотського жлобства жирних котів, цих тортів по сто тисяч і весілля в два дні за два мільйони євро (мова йде про звичайних державних службовців – не бізнесменів, зірок спорту чи кіно, не геніальних учених, художників, музикантів чи винахідників).

А клуби нічні в центрі столиці й гулянки дорослих дітей у всіх наших містах без винятку, дітей, у яких за плечами лиш школа, їм хочеться пити, гуляти, курити траву – і вони це роблять успішно й відкрито, і наша поліція, яка нас береже, всього цього не бачить, не чує. Хочеться, щоб цього не було, бо все це було у нас до війни.

Хотілося б, щоб таких, як угорський фізик Ференц Краус, який передав повну грошову нагороду за Нобелівську премію на потреби України, було більше. І таких, як мер міста Бориспіль, який добровільно пішов до лав ЗСУ, який не сидить у кабінеті, не ховається, не пересиджує, а пішов служити своєму народові, пішов добровільно захищати свою країну. Так хочеться, щоб було більше таких гідних людей.

Й актуальне на часі: не треба рівняти нас до Ізраїлю і говорити, от вони там всі вернулися, всі як один. У нас служили і служать зараз підприємці, топ-менеджери великих компаній, власники бізнесу, науковці, аспіранти, доктори наук, депутати міських, обласних, багатьох місцевих рад, народні депутати, колишні міністри. Повага і щире захоплення цими людьми.

Це не резервісти, які мають досвід війни, які відслужили, – і це обов’язок резервістів вернутись назад. Ні, це українці, які добровільно пішли, яким було і є що втрачати. Це українці, які могли заявити, як зараз це роблять ухилянти, «що мені дала ваша Україна», бо вони там, за кордоном, працювали і жили. В Польщі, Іспанії, Італії, США. На легальній роботі. У спокійній і ситій Європі. В яких попереду було спокійне і безбідне майбутнє для них та їхніх сімей. Які відпрошувалися в своїх роботодавців або просто кидали все, щоб вернутися захищати країну, свою Україну. Які автостопом проривалися через український кордон у лютому 22-го року, везли ще й свої гроші, щоб купити собі й побратимам бронежилет, одяг, взуття, продукти, ліки, шолом. Ми говоримо про найкращих в Україні людей.

Я знав їх особисто. Вони мали мирні професії: лікар і кухар. Вона кинула роботу в Італії, вона залишила там чоловіка італійця, і вернулася сама, і пішла воювати, пішла лікувати, рятувати, вертати назад до життя наших солдатів, воїнів наших. Він кухарем був, готував, їсти варив – хтось мусить подбати про це. Виїхав з Чехії, коли туди рвалися всі – просто шалений потік, море людей, таких, як він, були одиниці. Я знав їх особисто. Як це – читати «загинув під час артилерійського обстрілу»? Як це – дивитися на їх портрети, бачити їхні очі, знати, що я ніколи не скажу йому, їй «як ти, як ви?», «привіт!», знати, що це не змінити, що все це назавжди?..