«Думи мої, думи мої...» (II)

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

II.

Папір... перо (тоді ще летюче)... З-під нього, темним по білому, – похилі літери... Засніжений Петербург – і далека Україна... Заметені снігом скіфські степи – і сонячний Рим... Два такі далекі в часі і просторі, й такі близькі чутливістю й долею, великі поети... Шевченко – в задумі... Білий папір стає засніженим полем, літери – постатями, що, нагнувшись, ступають проти вітру...

А задума – це зупинка: «Думи мої, думи мої, / Лихо мені з вами! / Нащо стали на папері / Сумними рядами?..» Вітер – на те й вітер, щоб розвіювати («Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі...»), чи то в морі, чи в полі, людське горе, важкі думи, що лягають на душу: «Чом вас вітер не розвіяв / В степу, як пилину? / Чом вас лихо не приспало, / Як свою дитину?..»

І вже ті думи – діти, вже вони «квіти» (загадка рими: «верба – журба», «тополя – серед поля», «діти – квіти... де вас діти?»). Вже й лихо – не просто абстрактне лихо (біда), а таке справжнє персоніфіковане Лихо, як про нього В. Войтович в «Українській міфології»: «У збірці П. Чубинського розповідається про однооку бабу-людоїдку з Київського Полісся, до якої заблукав коваль. Він їй "вибрав" єдине око, а потім утік, змішавшись у виверненому кожусі з баранами...» Хто б тут у «бабі-людоїдці» не впізнав одноокого велетня Поліфема, а в ковалі – хитрого Одіссея?..

Але дітям, раз уже батько і «виростав», і «доглядав» їх, не варто залишатись на чужині: «В Україну ідіть, діти, / В нашу Україну, / Попідтинню, сиротами, / А я – тут загину»... Читаємо, а через тисячоліття, при Кобзаревому голосі, вчувається в елегійних дистихах голос вигнанця Овідія, батька тих його книжечок: «Підеш, без мене, однак, моя книжечко, в Рим (я – не заздрю!) / Хто ж тебе виплекав, той – мусить лишитися тут»... «Довга дорога... Рушай! Мені ж тут, на краю світу, / Жити... Від краю мого – як же далеко цей край!»...

Втім, своє життя на чужині Овідій прирівнює до смерті, «першої» своєї смерті, тож у Рим посилає своїх «осиротілих» дітей (Рим для Овідія – теж «ненька»: Roma – жіночого роду). Не вірить, однак, що вона з відкритими обіймами у високих світлицях прийматиме Овідієвих діток – синів («книжка», латиною, чоловічого роду).

Тож поручає їх у руки «простого люду» (plebeiae manus). Так і Шевченко бачить свої пісні, свої думи у великій сім’ї тих пісень і дум, у які заслуховувався хлоп’ям серед розкішної української природи, де городи, тини, сади, з яких «хатки біленькі виглядають, / Мов діти в білих сорочках...»: «Привітай же, моя ненько, / Моя Україно, / Моїх діток нерозумних, / Як свою дитину»...

«Нерозумних» – бо й у них, у ранніх «Думах», є таке, через що їхній автор звідає стільки життєвої гіркоти (чого вартий вилучений царською цензурою моторошний образ «чорного орла», що «сторожем літає над могилою»?)... І таки звідав, і то більше, ніж Овідій, який до вигнання прожив щасливе п’ятдесятиліття в Римі. Шевченко ж не нарікав, як Овідій, на свої «легковажні творіння» і не каявся («Караюсь, мучуся... але не каюсь!..»).

Але часи Шевченка – то не часи Овідія: Август – не лише імператор, а земний бог, якому складали жертви нарівні з верховним Олімпійцем. А Овідій, громадянин, civis Romanus – часточка Цілого, великого суспільного організму, без якого ця відчужена часточка не мислила свого життя (саме тому – ця «перша» смерть, про яку поет-вигнанець). А ще ж: постійна загроза життю, незрозуміла мова у «варварськім» краю, де опинився розніжений вигодами міського життя, позбавлений інтелектуального середовища поет – «найдосконаліше творіння Всемогутнього Творця вселенної»...

Невірний друг, за Овідієм, – як тінь: світить сонце – він поряд, захмариться – його немає. Тінь автора «Метаморфоз», золотої легенди античності, світла тінь, ніколи не покидала нашого Кобзаря. Ні тоді, коли хилився над папером, – над «Думами», «Тополею» (українська метаморфоза) чи «Причинною», де окремі пасажі так нагадують улюблені Овідієві «контроверсії» (імітації судових процесів у риторичних школах): «Чи винна ж голубка... / Чи винен той голуб...»? Ані тоді, коли марив поїздкою до Рима, куди так і не повернувся вигнанець Овідій – помер, як і Шевченко, на чужині...

Але асоціації (повернімось до того, з чого почали) – річ уперта: щойно «Думи мо́ї...» – бачу знову ж таки задуманого, в кожусі й шапці (сніги ж, коли писав цю поезію), втомленого життям Кобзаря... А долучаються – й нові асоціації. Серед них, з-поза ледь не трьох тисячоліть, – Гесіод («Роботи і дні). Перший, засвідчений в літературі, погляд на вервечку постатей, що бредуть снігами проти вітру, нахилившись майже до землі, – темні по білому: «Люди ж тоді – до триногих істот якихось подібні: / Мовби хто спину переламав, голова – до землі аж, / Так і бредуть хильцем, щоби сніг не ліпив їм у вічі»...

А ще – Франко (на портреті, коло «зимового» Шевченка, – він у вишиванці): «Думи, діти мої, / Думи, любі мої! / З усміхнýтим лицем / В тій понурій тюрмі!» Інший ритм (годі й вловити його після Шевченкових «Дум»). На відміну від протяжного, ледь не спондеїчного ходу Кобзаревого вірша:: «Ду́ми мо́ї...» (–́ – | –́ – ), тут виразно вчуваються анапести: «Думи, ді́ти мої́... (⌣ ⌣ –́ | ⌣ ⌣ –́). Інші й обличчя тих «дітей». Бо не снігами бредуть (похилими літерами на папері), а «в понурій тюрмі» – всміхаються Каменяреві... Щодо спондеїв (один при одному протяжних складів), то їх у Шевченкових «Думах» тонко відчув композитор Євген Козак: музика й слово тут – єдине. Читаємо подумки, а музика супроводжує наше читання, радше зливається з ним: речитатив непомітно стає музикою.

І ще одне, що стосується і Кобзаря, і Каменяра, і, можливо, Гесіода. «Пісня і праця – великі дві сили»... Кобзар – пісня. Каменяр – праця. Гесіод, перший реальний європейський поет, був водночас і хліборобом. Не дивно, що Іван Франко з великою повагою ставився до працьовитого співця. То чи не його постать і навіяла авторові «Каменярів» цей вислів – про пісню і працю, про їхню, здавалося тоді, одвічну й довічну єдність?..

Доба великих розлучень... Пісня вже не товаришує праці... Перо (й не тільки те, що літало) вже не виписує літер по білому папері... – чимало тих розлучень... Набуваючи – втрачаємо... Дивна думка навідує нас при таких роздумах: чи могли б з екрана комп’ютера постати думи-діти, що ступають, похилі, засніженим полем?.. Чи мовив би до них з такою ласкою, якби вони не народилися з-під руки того, хто пише, не являли на папері вдачу автора, його характер (грец. charasso – накреслюю, карбую)?..

Але це – вже інша, ще Гомером намічена тема «людина й речі». Речі, в які вкладаємо свою душу, і вони зберігають цю душевну ауру. Речі, з якими вже давно ми попрощалися, з якими, при стрімкому технічному прогресі, не перестаємо прощатися й далі... Вони, речі, яких замінює техніка, й забирають з собою якусь часточку нашої душі, нашого серця...

Україна ж для Шевченка – це передусім серце: «Там найдете щире серце...»

* * *

Думи

Чи не остання в році заметіль:

Вже незабаром іди березневі*

А ще бреде снігами день по дневі –

Мете, трясе і сипле звідусіль.

По білім – темне: дум похилих біль –

Овідієві йдуть чи Кобзареві

3 чужого краю діти в білім меві,

Йдуть сиротами в март, у березіль.

Довкола – сніг і біла-біла тиша,