Польська шкільна програма чаїть у собі чимало несподіванок. Зокрема, знайшлося там місце не лише для Зофії Коссак-Щуцької, про яку я вже писав, а й для книжки Кристини Любєнєцької-Бараняк «Коли брат стає катом. Документальна історія». Як можете здогадатися, той брат, який кат, – українець.
Це неймовірно примітивне читво має понад 400 сторінок. Передмову сотворила невтомна Ева Сємашко, яка життя своє присвятила «волинському геноциду» і разом із чоловіком видала кілька книг, в яких опублікувала безліч свідчень очевидців трагедії. Серед тих свідчень дуже багато фантазійних і мовби почерпнутих з книжок про іспанську інквізицію. Тому не дивно, що й тут вона стверджує, що маємо справу з «історичним документом», який створено завдяки «досконалій пам’яті Яніни Ліпської з майже фотографічною точністю». Правда, ця «фотографічна точність» стосується чомусь і часів, «коли її самої ще не було на світі».
Сємашко також запевняє, що «завдяки гарній польській мові» книжку можна читати «з затамованим подихом і зворушенням».
«Частково це підтверджую, – кпить письменник Яцек Подсядло в журналі "Książka", – іноді трапляється незграбність автора у вживанні польської мови зворушливо, а часом і дух захоплює. Не бачу причин не розділити ці емоції з читачем».
Цитати промовляють самі за себе, однак у перекладі весь цимес втрачається: «Ktoś z tyłu czeka już z miednicą, w której będzie topniał na ogniu» (Хтось ззаду чекає вже з мідницею, в якій буде топити (кого?) на вогні). «Krzątają się między stosami ciał w zielonych rubaszkach przepasanych pasem» (Себто українці в підперезаних зелених сорочках крутяться поміж стосами тіл). «Przygniata leżącemu tchawicę, przydepnąwszy nogą gardło, na co tamten reaguje charkotem i bezładnymi wymachami rąk» (Придушує лежачому трахею, наступивши ногою на горло, на що той реагує харчанням і змахами рук). «Brutalnie wyrywają mu małe zwłoki i wrzucają na wóz, gdzie już piętrzy się stos rozmaitej wielkości i płci nieboszczyków» (Брутально виривають йому маленького трупа і кидають на віз, де вже нагромаджується стос небіжчиків розмаїтої величини і статі) і т. д.
Словниковий запас авторки жалюгідний, стиль – як в інструкції з користування електрочайником.
Авторка описує життя родини панів Ліпських, які тікають від большевиків з Кременеччини в село Козачки на Лановеччині. І тут ми бачимо просто ідилічну картину. В панів, звісно, багато слуг, і всі вони українці. Почувши, що пани виїжджають, всі «щиро сумують, що свідчить (!) про те, що до них добре ставилися і справедливо винагороджували – кожен був на прощання щедро обдарований». Слуги «кілька днів щиро плачуть, що свідчить (!) про їх непідробну прихильність до роботодавця».
Коли пан Ліпський будує нову родинну садибу в Козачках, «тубільне (!!!) населення дуже охоче береться виконувати свої обов’язки як на стало, так і під час сезонних робіт». Слуги у Ліпських «винятково українці – вони віддано тримаються (!) отриманої (!) праці, упевнені в доброму трактуванні та в чесній оплаті». А сам пан Ліпський – то золото не чоловік, бо так любить українських дітей, що, проїжджаючи селом, зазвичай «зупиняється між хатами, щоб роздати сільським дітям солодощі».
Його дружина дещо спотворена, бо якось її протягнуло і половину обличчя паралізувало, що спричинило «грубу асиметрію». Пан Ліпскі настільки добрий до своєї дружини, що «ніколи не дасть їй відчути, що бридиться... Тим більш вона йому вдячна і покірна».
Ідилія поширюється на все село. Пана всі поважають. «Православні вважають почесним обов'язком запрошувати його на всі шлюби і хрестини; часто навіть у куми… Представники обох релігій співіснують у гармонії, а католики – часті відвідувачі місцевих або лановецьких православних храмів. Незрозуміло, чому це не працює навпаки. Ніхто ніколи не бачить відлучених (!!!) братів (braci odłączonych) у костелі».
Героїня повісті мала Янечка, онука пана, ходить до школи і трохи боїться українця Кіщуна: «він якийсь… націоналіст. Відомо небагато, що це означає, але тато сказав, що той чоловік любить тільки українців. Дивно. Розмовляє польською, але не любить поляків!»
Настає 17 вересня 1939 р. «Тепло й затишно, а тут раптом... Більшовики! ВОНИ УВІЙШЛИ. Несподівано і підступно. З тилу!»
Тут, звісно, постає питання, де був у Польщі тил, себто зад, а де перед.
Раптом слуги «кудись зникають», а «рідні сусіди» з геть незрозумілих причин стають «ворожими, агресивними, нахабними, уїдливими».
Тато Адольф дуже любить Янечку, але коли вона нечемна, лупить її паском по голій дупці. Ця зворушлива сцена описана з такою любов'ю, що годі не запідозрити мазохізму. Дівчинка сама «ставить ослінчик посеред кухні і, поклавши на нього подушку, слухняно лягає на живіт, випнувши попу. Вона спокійно чекає, поки він відстібне широкий шкіряний ремінь зі своїх штанів, а потім сама голосно відраховує десять сильних ударів, завданих без жалю». Але потім вона цілком щаслива з посинілими сідничками засинає під м’якою ковдрою.
Наступного дня приходить звістка, що вночі всіх поляків з Ланівця вивезли. Та чомусь не вивезли панів Ліпських, хоча панів совєти вивозили в першу чергу. Ну і ще одна загадка: якщо поляків вивезли, то яким чином відбувалися польські погроми, описані «з фотографічною точністю».
У 1941 році німці ввійшли до Лановець. Янечка зі смутком описує конфіскацію кролів, але якось зовсім не зауважує знищення євреїв. Зате знову ж таки вона фотографічно описує, як з поляків українці заживо здирали шкіру, описує молоду вагітну жінку: «З її розірваного черева стирчить матка. Величезний фіолетовий бальон... Інша дівчина лежить з відрізаними грудьми. Молодий хлопець біля неї. Замість очей у нього дві ямки, залиті дьогтем, а в широко розкритому роті видно обпалений уламок відрізаного язика… Жінкам повирізали перса. Одна обдерта зі шкіри і засолена».
Далі Янечка зустрічає Яна Косовського, який у час, коли оповідає свої пригоди дівчинці, вже не жив. Але це авторку не зупиняє. Бо міг і дух з героїнею погомоніти. Отже, цей офіцер з товаришем тікають від лютих українців і потрапляють якраз на те місце, де поляків страчують. Страта відбувається не менш вишукано. Обоє вояків планували сховатися за селом у двох купах торфу, заготовлених на зиму для опалення. Але для ненависних поляків нічого не шкода. Аби їх спалити, селяни з радістю витрачають весь зимовий запас торфу. Не шкодують і своїх возів, щоб розпинати на дишлах жінок.
Ну, не знаю, яким треба бути хворим на всю голову, щоб повірити у такі сцени.
Навесні 1946 року родина Янечки їде на очищені від німців терени і поселяється на чудовій німецькій фермі біля Глівіц. «У стайні стоїть кінь, у хліві корова реве, а хата не тільки мебльована, а ще й припаси в кухонній шафі. У дровітні – дрова готові, нарубані. Також є всі необхідні сільськогосподарські знаряддя, – радіє Янечка. – Ми знайшли новий дім! Своє місце на землі. На польській – попри все – землі».
«Німецьке походження коня, корови та сільськогосподарської техніки Янечку не турбує взагалі», – кепкує Я. Подсядло.
Далі оповідь снується вже геть нецікаво і мляво. Але гадаєте, на німецьких теренах обійшлося без диких українців? Де там! Якийсь українець після війни убив свою десятирічну доньку, бо та заважала йому займатися сексом.
Важко уявити тих бідних школярів, які читають це словесне мливо, притрушене хворими фантазіями, збоченнями і нісенітницями. Але є, як є. Добре, що є такі польські інтелектуали, які протестують проти подібного сміття.
Письменник відкрито звертається до ПІСівського міністра: «Тебе просимо, пане Міністре Освіти, щоб ти поборов власне невігластво і почав відрізняти художню літературу від непридатної для читання аматорської базґранини і якнайшвидше вилучив її зі списку шкільної літератури, тим самим припинивши промоцію ґвалтування польської мови і дискредитації себе та свого офісу».
Яцек Подсядло тут не самотній. Однак серед його однодумців панує песимістична думка, що заки ця влада керує, нічого не зміниться.
11.10.2023