Скульптор Рене Коллет: «Україна є європейською країною з глибокою багатовіковою історією…»
Рене Коллет, голландський скульптор, народився 1970 року в м. Бунде, Нідерланди. Першу нагороду за участь у мистецькому конкурсі отримав у 1981 році. Довгий час працював із металом. До скульптури повернувся кілька років тому. У 2021 році працював у Києві. З початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну створив серію робіт «Металевий щоденник», до чого його спонукали особисті обставини. Дівчина Рене Олена в лютому була ще в Києві, тому кожен день війни поставав для нього гострими переживаннями, які втілювалися у скульптурі. І нині скульптор із тривогою та надією стежить за перебігом подій в Україні.
– Розкажіть, будь ласка, як починалася Ваша кар’єра митця, за який твір вас було вперше нагороджено на мистецькому конкурсі в 1981 році?
– То дуже приємні спогади. Давні. Це був малюнок, з яким я брав участь у мистецькому конкурсі, що був заснований Рабобанком, одним з найбільших банків країни. Я тоді ще вчився в школі, мені було одинадцять років. Тоді я отримав у подарунок годинник від засновників конкурсу, і це стало гарною мотивацією до подальшої творчості та нових звершень.
– Робота з металом Вас надихала більше ніж інші матеріали?
– Я працював з різними матеріалами, наприклад, незадовго до війни я створив скульптурну композицію «Війна скінчилася» («War is over») — це було і своєрідне передчуття майбутнього, і заперечення цього передчуття. Ця робота виконана зовсім в іншій техніці, не в металі. Це чисте сучасне мистецтво, але не так званий readymade, як багато хто може подумати, дивлячись на імперського штурмовика, а повністю моя робота. Штурмовика я робив своїми руками кілька місяців, сам створював гіпсові форми, відливав деталі зі спеціального пластику.
Але до металу в мене особлива пристрасть, особливе почуття. Адже тут не тільки метал. У процесі створення скульптури дуже активна стихія вогню – це певною мірою гра з вогнем, робота з вогнем, приручення вогню. Справжня чоловіча робота.
– Побачила у Ваших скульптурах, що відображають тепер боротьбу України проти російської агресії, не лише сучасний етап війни, а й відголосся подій Другої світової, наприклад, той самий Роттердам, трагедію й біль тоді зруйнованого міста, що перегукується зі вщент зруйнованими українськими містами, з Маріуполем. Що Ви відчували, коли почали працювати над циклом скульптур «Україна в огні» з перших днів повномасштабного вторгнення рашистів й що відчуваєте зараз, продовжуючи цю серію робіт?
– Так, мої перші роботи були зроблені саме в ті дні, коли моя дівчина евакуювалася з Києва спочатку до Львова, а потім прямувала до кордону, щоб виїхати до Європи. Ми познайомилися, коли я працював на моїй основній роботі в Києві, за рік до повномасштабної війни. Звичайно, в ті перші дні війни, коли вона була в Києві, а я в Нідерландах, ні про яку творчість не могло бути й мови, але буквально через три дні вона була вже у Львові, у відносно спокійній обстановці, і все, що накопичилося в мені за ці дні, втілилося в скульптурі, що стала першою роботою цієї серії – «Україна в огні». Я всім серцем переживав біль та обурення від того, що відбувається в Україні.
Буквально через кілька днів народилася друга скульптура – я не міг просто сидіти і чекати моменту, коли можна буде виїхати назустріч, забрати мою кохану та її друзів на кордоні. Я не міг виконувати свою основну роботу, я навіть не міг спати. Я постійно дивився новини з України, готуючись до виїзду. І все, що я тоді побачив, усе, що переповнювало мої почуття, знайшло вираження в моїх роботах. Я продовжив працювати над серією після того, як привіз Олену додому. Мої хвилювання за Україну не ослабли. Я там усім серцем: з друзями, колегами, з якими познайомився під час роботи в Києві.
Почуття, що киплять у мені, втілюються певним чином. Так, напевно, десь підсвідомо, воно десь перегукується з подіями Другої світової. Для мене це все моментальні знімки, о́брази, які я бачу в своїй свідомості про те, що відбувається в Україні. Знищення країни та її народу. У моїх роботах це почуття виходить із болю, нерозуміння, злості. Коли створював ці скульптури, у мене були сльози на очах. Жахливо, що таке може статися в наш час. Коли переглядаю фотографії та репортажі з війни, щось по-особливому торкається душі і народжує образ. Маріуполь особливо вразив моє серце. Повне знищення… А також Харків. Коли я зустрів на кордоні з Угорщиною харківських біженців Євгенію та Ірину, це місто стало для мене живим і близьким. І коли я почув від них, а потім побачив у репортажах, що там відбувалося, це мене так вразило, породило таку шалену енергію, що те, що я побачив, могло бути втілене лише в металі. Тож від ідеї до образу є лише один імпульс, один квантовий стрибок – цей момент навіть дуже важко помітити. Ідея, втілена в образі, відразу приходить до мене. Так я думаю, так я відчуваю. І лише тоді я переходжу до назви. Здебільшого це просто опис — чисте твердження того, що я зображую.
– Чи знайомі Ви з творами Вадима Сідура? Чи цікавитеся творами сучасних українських скульпторів?
– Ви знаєте, дуже багато людей порівнюють мої скульптури саме з Сідуром. Пані, яка придбала мою скульптуру на виставці в Парижі, теж почала спілкування з порівняння з цим скульптором. Тепер ця робота («Самовбивство») знаходиться в офісі одного відомого паризького соціального адвоката, знаєте, з тих, хто допомагає незахищеним верствам населення. І мене це теж тішить. Моя дівчина також порівнює мої роботи зі скульптурами Менаше Кадішмана. Я бачив його роботи в музеї Аахена. Але чесно кажучи, в своїй роботі я ні на кого з колег конкретно не орієнтуюсь. Орієнтуюсь на свій внутрішній стан та на відчуття матеріалу. З роботами українських скульпторів знайомився на виставках у Києві. Вже запрошений у гості до майстерень Олександра Моргацького, Богдана Голояда та інших, але це буде можливим лише у мій наступний приїзд.
– Що ще стає поштовхом для Вашої творчості — книжки, кіно? Чи могли би Ви назвати фільми, які будь-коли справили на Вас сильне враження й спричинилися до інспірації?
– Знаєте, скільки б фільмів не дивився, завжди, поклавши руку на серце, можеш назвати лише один чи два, які справді тебе зачепили, твої почуття, твої емоції. Кінематограф – це насамперед мистецтво викликати сильні емоції, і як би красиво не був збудований артхаусний фільм, всі ці витребеньки розуму не можуть перевершити той сплеск емоцій, що колись викликав звичайний фільм, що його ти дивився в юності. Для мене це завжди був фільм «Хоробре серце». Це стрічка про Вільяма Воллеса, героя народно-визвольної боротьби Шотландії проти англійського панування. Я переглядав його багато разів. Боротьба за свободу. Дружба та зрада, бажання попри все продовжувати свою справу, навіть коли ти залишаєшся один і тебе зраджують найближчі. Дуже сильний фільм. Зараз я хочу переглянути український фільм «Довбуш», який нещодавно вийшов на екрани.
– Чи приваблює Вас і чим саме сучасне візуальне мистецтво: Ви бачите в ньому можливість мати свободу вибору, вже не потрібно обмежуватися традиційними рамками?
– Мабуть, це здивує, але я не великий шанувальник сучасного мистецтва. Так, я дуже радію тому, що будучи сучасним скульптором, я можу керуватися у творчості лише своїми емоціями та відчуттям матеріалу, проте сучасне мистецтво може бути цікавим тоді, коли воно є різким висловлюванням на тлі академічного бекграунду. Коли такого бекграунду немає, а є лише суцільне сучасне мистецтво, то все це перетворюється на банальне звалище. Такий парадокс. Два роки поспіль ми з моєю дівчиною відвідуємо виставку магістерських дипломних робіт у Королівській Академії образотворчих мистецтв Антверпена – це величезна виставка, в якій беруть участь усі студенти-випускники. Там представлені живопис, скульптура, графіка, фотографія – всі напрямки, одне слово. І коли ти дивишся на ці зали з роботами, схожі, скоріш на занедбаний будівельний майданчик, усвідомлюючи те, що це не просто спосіб самовираження на базі набутих знань – а що це саме те, чого, власне, навчають, без будь-якої академічної бази, це збентежує, чесно кажучи. Все ж таки в мистецтві має бути серйозний академічний бекграунд, тільки на тлі нього все наше сучасне «самовираження» має сенс.
– Чи не плануєте Ви привезти до України й влаштувати виставку робіт, присвячених драматичним подіям війни?
– Так, звісно, я б із задоволенням влаштував виставку своїх робіт в Україні. Якщо мене запросять, то я розгляну всі можливості. Складнощі, звичайно ж, із перевезенням моїх скульптур. Лише остання поїздка на виставку до Парижа далася мені нелегко, суто фізично. Скульптури важкі, але деякі з них досить крихкі, їх не так легко перевозити. Довелося везти машиною самому. І це при тому, що всередині Євросоюзу фактичних кордонів немає, а якщо везти скульптури в Україну – це ще й митне оформлення, у таких речах я мало що розумію. Тому мені напевно потрібен куратор. До моїх робіт з великою цікавістю ставиться український арт-критик Костянтин Дорошенко. Одна моя робота («Молитва за Україну» є навіть у його колекції. Він також прагне, щоби виставка моїх робіт відбулася в Україні. Я теж на це сподіваюся.
– Участь у яких виставках, може, особливо запам’яталася? Де мрієте виставитися?
– Звісно, Париж, про який я вже згадував. Це була моя персональна виставка, що відбулася в невеличкому приватному музеї. Зібралося багато друзів як з Європи, так і з України. І зрозуміло, що у моїх планах, скоріш, у моїх мріях – виставка в Україні. Бо я не дуже практична людина, ніколи сам не шукаю можливостей, чекаю, коли мене запросять. Можливо, це неправильно, але так є.
– Якщо ви дивилися, наприклад, такі фільми, як «Хіросіма, любов моя» Алена Рене за сценарієм Маргерит Дюрас й сучасний “Опенгеймер” Крістофа Нолана, то чи не вражає зміна оптики поміж більш ніж 60-річним проміжком між цими двома картинами. Тепер багато вже говорять, що кинути атомні бомби на Японію — це був єдиний вихід завершити Другу світову війну, напевне, що так. А чи може людство почати жити без війн в майбутньому, яка ваша думка?
– Оптика змінилася не лише у кінематографі, а й у нашому приватному, повсякденному житті. Ми з Вами росли в 70-80 роки, в роки Холодної війни, коли вся планета жила в страху перед ядерною загрозою. Про те, що трапилося у Хіросімі, знав кожен школяр. Дуже сумніваюся, що у сучасних дітей та підлітків (я кажу саме про масову свідомість) є глибокі знання історії, історичного розуміння того, що відбувалося тоді. Я не вважаю, що звірячий ядерний геноцид беззахисного населення є правильним способом завершити війну. Жахливо навіть говорити про це. Тепер раптом ми повернулися до того стану, коли у мирних європейських (а я безумовно вважаю Україну частиною Європи) містах щоночі розриваються ракети, гинуть люди, коли щодня світ може загинути через те, що один безумець натисне ядерну кнопку. І це розуміння повернулося не на рівні логіки, свідомості, а на рівні відчуттів – страх перед ядерною війною – який наше покоління пам'ятає з дитинства.
Що стосується життя без війни – я вважаю, що воно можливе, а перед людством, крім знищення тиранів і диктаторів, стоїть завдання подолати безліч упереджень та страхів, своїх, власних. Відкривати для себе інші культури, рухатися назустріч один одному.
Майже три роки тому я приїхав в Україну з негативним упередженням. Мені всі казали, що це дуже кримінальна країна, я побоювався безладу, темних вулиць та бандитів. Це відчуття змінилося після мого приїзду до Києва. Багато в чому в Україні комфортніше, ніж у Західній Європі. Всі заклади, магазини, розважальні центри працюють до пізнього вечора. Дуже безпечно пересуватися вулицями навіть вночі. Тоді так було, до війни. Чудові та доброзичливі люди. Поза робочим часом я ближче знайомився з людьми та містом. Тому я дуже позитивно ставлюся до України. Україна є європейською країною з глибокою багатовіковою історією, що сягає корінням у писемну історію Європи щонайменше на тисячу років, починаючи з часів Анни Київської, яка стала королевою Франції після одруження з королем Генріхом I і заклала основу для багатьох європейських династій. Тому я вважаю, що Україна має бути частиною Європейського Союзу, і це стане, сподіваюся, запорукою миру на багато десятиліть.
Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця.
03.10.2023