Ми відвикли

Ми відвикли бачити в небі літак, звичайний цивільний літак, що везе пасажирів у невідомі далекі краї. Ми його навіть не бачимо – тільки чуємо звук, перша думка: військовий летить. Свій літак чи ворожий? Ми надіємось, що це не крилата ракета, не дрони – це просто літак. Наш, цивільний чи вантажний літак – байдуже, головне – це не ворог летить, це не зброя, що несе небезпеку і смерть. Ми відвикли від вільного, відритого, мирного неба над нами. Ми хотіли, просили, ми вимагали від НАТО і наших союзників «закрити над Україною небо» – вони не змогли. Тому звуки сирен для нас тепер звичне до болю і страху «громадяни, повітряна тривога!» А це майже завжди – небезпека, нещастя, це смерть, це біда. Ми забули, відвикли, що сирени мають служби аж ніяк не військові, цивільні: поліція, швидка допомога, банківські, служби газу, пожежні машини.

Ми відвикли вживати тисячі слів, бо вони, як виявилося, стали непотрібні у нових умовах (дружба, братерство, мир між народами…), ми перестали вживати інші слова, зрозумівшу всю глибину, справжню природу, істинний смисл того, що кажемо: «мене розірвало від почуттів», «ти мене вбив наповал своєю відмовою», «ця суперпропозиція – просто бомба».

Ми не вивчили – ми згадали не нові, а давно забуті слова ще з тієї світової війни. Загальна мобілізація, евакуація, окупація, біженці, фронт, бомбосховище, авіабомби, окопи, траншеї, наступ, полонені, загиблі, а також повістка, відстрочка, комісований, бронь, воєнкоми, блокпост, призовний вік. Ми навіть вивчили зовсім нові слова, їх підкинула нам нова реальність: ухилянти, сачки, втікачі, симулянти, ждуни.

Ми відвикли від того, що час наш гумовий, що він безрозмірний, що завжди є «там якось при нагоді, там колись, потім, десь після свят, коли виростуть діти». Час – це секунди, хвилини, години і дні, безконечне чекання з війни тих, хто пішов, це рідні, близькі, знайомі. Це ночі без сну, це дні без спокою. Час – це тривога і, звичайно, відбій, скільки, як довго, коли буде знову й чи буде. Час – це роки нашого, вашого, мого, сина. Йому скільки? Вже двадцять п’ять, його можуть забрати? Йому тільки сімнадцять, а скільки триватиме ця жахлива війна? Він піде служити, його заберуть на війну, ні, а якщо це затягнеться ще на довгі і довгі роки? Ми всі будемо там, нам всім потрібно бути готовими – це лиш питання часу.

Нам всім потрібно бути готовими, що все наше життя може закінчитися зараз і вже, і байдуже, де ти знаходишся тут, в Україні. Ракети, на жаль, долітають всюди. Так, жити з цим важко – і ми з цим живемо, навіть якщо ця думка десь дуже далеко, десь там у підсвідомості. Так, на це перестали звертати увагу і вільно гуляють вулицями, коли в місті виють сирени. Діти, дорослі, навіть мами з малими дітьми.

Діти і цифра три, ця цифра три – «нам потрібно третє дитя, тоді тебе точно не призвуть». Скільки їх зараз вже народилося за роки війни, цих «третіх дітей» – і скільки народиться ще?

Ми відвикли від того, що світ навколо нас неймовірно складний, дуже барвистий і кольоровий. Світ став на диво простим, світ став чорно-білим. Друзі – це ті, хто за нас, а проти нас вороги. 

Ми відвикли від того, що у нас є обов’язки, а не тільки права, які у нас так люблять «качати». І найголовніший обов’язок наш – захищати свій дім, свою землю, небо над нами, свою Україну.

Ніхто не прийде і не зробить цього за нас, хоч як би нам хотілося про це думати, мріяти.

Так, ми – це узагальнення: ми, українці, – всі різні. Є й такі, які не помітили, що в Україні триває війна, бо відразу втекли за кордон. Не обов’язково Монако, Відень, Лондон, Дубай, можна ближче, можна дальше – Нью-Йорк і Торонто. Всі інші не могли не помітити той простий факт, що літати кудись ми не можемо – пасажирські літаки на землі, не на нашій землі, бо всі наші летовища, всі, під загрозою знищення з неба.

Ми відвикли жити мирним життям, у нас в країні війна. Ми відвикли від багато чого, цей перелік величезний. Відвикаємо далі, бо триває життя і триває війна. Вчимося жити по-новому, адаптуємось, бо все це скоро аж ніяк не скінчиться – все це надовго...