«Як пройти до бібліотеки?»

Чи не перша асоціація, яка виникає у мене при слові «бібліотека», – це тихі кімнати з м’яким тьмяним світлом і довгими дерев’яними стелажами, щільно наповненими старими книжками. Кімнати, по вінця заповнені запахом старого паперу і – часом – плісняви. Такою була бібліотека в моєму селі. З такими ж кімнатами, вікна яких закладені вицвілими дитячими малюнками, зі старою бібліотекаркою, яка постійно заповнювала якісь бланки і завше просила тих, хто завітав до бібліотеки цілеспрямовано чи навмисно (зрештою, і тих, і тих було небагато), підписати кілька з них. Всі знали, як пройти до бібліотеки, але ніхто цього не робив.

Це асоціація-спогад, який веде мене у довгі коридори років, що сягають самого дитинства. Але попри те, що ці спогади теплі, я розумію їхню оманливість. Чимало часу минуло від моїх відвідин сільської бібліотеки. І відтоді бібліотеки змінились, як і всі ми.

Типова бібліотечна атмосфера за часів совка

Сьогодні часто можна почути нарікання на бібліотеки. Мовляв, фонди не оновлюють, приміщення не ремонтують, люди не читають. Але чи справді все так погано? Це питання, яке я ставлю й собі, а також роздуми завели мене на обговорення в Львівській муніципальній бібліотеці під назвою «Бібліотека перемоги: звіт та плани на майбутнє», що відбулась в URBAN бібліотеці у Львові – і сучасній, яку варто наводити як приклад того, що не все так погано, як може видатись.

URBAN бібліотеку на Устияновича, 4

Не вдаватимусь до переказу самого обговорення, оскільки цього і не мав на меті. Натомість ширше рефлексуватиму на тему бібліотек та їхнього місця в сучасному світі. Почну з того, що таки доводиться визнати: у нас справді залишилося ще доволі багато таких закладів, які потребують ґрунтовного оновлення як фондів, так і приміщень. Та насамперед – смислового наповнення та розуміння місії бібліотек. Однак на противагу маємо чимало прикладів, які протистоять занепадницьким думкам.

URBAN бібліотека на Устияновича, 4

Львівська муніципальна бібліотека має 49 філій, об’єднаних у структуру, якою займається головний офіс. Частина із них – це сучасні культурні локації з прописаною ідентичністю та цілісною й конкретною стратегією розвитку. Візьмімо як перший приклад уже згадану URBAN бібліотеку на Устияновича, 4. Це оновлена філія з гарним ремонтом, виставковим простором і технічним забезпеченням, яка за основний акцент має саме урбаністичну тематику. Уже не перший рік ця бібліотека є чимось значно більшим за книгозбірню. Її можна трактувати і як простір подій, і як коворкінг, і як бібліотеку у звичному розумінні, і як місце неформальної освіти.

Наведу ще кілька прикладів. Перша львівська медіатека на Мулярській, 2А – сучасна бібліотека та медіазбірня, яка вже давно полюбилась львів’янам; Сенсотека на Самчука, 22 – оновлений інклюзивний простір для навчання, творення та відпочинку; Wiki бібліотека на Червоної Калини, 58 – сучасна медіатека, яка акцентує на роботі з Вікіпедією, ProFashion бібліотека – простір на Хуторівці, 24, в якому можна не лише почитати, а й навчитись кравецькій справі, адже тут є швейні машинки (!). Ці та інші простори наочно свідчать про те, що бібліотеки не відстають від змін та йдуть у ногу з часом. Окрім цього, Львівська муніципальна бібліотека, як мені поталанило дізнатись, планує низку подій, присвячених суб’єктності та лідерству бібліотек. Тобто серед іншого про такі заклади, які перелічив вище, говоритимуть більше. А як наслідок, їх кількість зростатиме.

Перша львівська медіатека на Мулярській, 2А

На згаданій мною події Василь Кметь, директор Львівської муніципальної бібліотеки, казав: «Для мене Україна перемоги – це країна мудрих людей. А бібліотека є простором, де ці люди мають нагоду зустрітися, спілкуватися і творити наше майбутнє». Одна з ключових ознак мудрості – розуміння потреби оновлення та пристосування до умов, які диктує час. Львівські бібліотеки оновлюються, аби бути просторами для мудрих людей. Формула дуже проста. І вона, як на мене, працює.

Поговорімо також про виклики часу, як перед нами постають. Головний із них – це розв’язана Росією війна. У цьому тексті (як і в будь-яких інших) я не вдаватимусь до визначень на кшталт «культурний фронт» або «бібліотечний фронт», адже це цілковита профанація. Фронт у нас один – протяжністю у тисячі кілометрів, де щодня гинуть українські військові. Але доцільно буде сказати банальну річ: війна має різні обличчя. Одне з них – це франкенштейн, зшитий з мармиз усіляких пушкіних, достоєвскіх, єсєніних та багатьох інших російських пісатєлєй, чиї книжки досі становлять чималу проблему не тільки вписаними туди наративами, а й своєю численністю на теренах України загалом та Львова зокрема.

Сенсотека на Самчука, 22

Культурне, а відтак і наративне протистояння – одне з ключових у цій війні, і воно розпочалось задовго не лише до повномасштабного вторгнення, а й до початку війни у 2014 році. На ці стоси книжок також знайшлося рішення – створення фонду тоталітарного читання, яким займається Львівська муніципальна бібліотека. Під визначення тоталітарного читання входять не лише російськомовні чи російські книжки, а й (почасти) україномовна література, видана у радянський час і нашпиґована шкідливими для українців наративами. Не раз доводилось натрапляти на фейсбучні дискусії щодо того, що робити з такими книжками. Їх знищували, здавали на макулатуру, переробляли. Однак це не єдине рішення.

«Ми – бібліотекарі, ми не спалюємо такі книжки. Ми забираємо їх з полиць і думаємо, що з ними робити далі», – каже заступниця директора Наталія Бібіка. А Василь Кметь додає: «Ми зробили все, аби мінімізувати кількість такої літератури у наших фондах. Вона ще залишається, це так. Одначе ми ставимо собі за мету промаркувати ці книжки як тоталітарні й дати читачеві розуміння, з чим він має справу». Мене зацікавив такий підхід до радянської літератури, адже він є цілком слушним: ворога слід розуміти і знати в лице. Навіть якщо це десятки облич, схованих за лаконічними тканинними палітурками із золоченим тисненням.

Тут додам, що, як на мене, сьогодні вже не актуально називати бібліотеки книгозбірнями. Це застаріле визначення, воно геть не відповідає тому, чим є бібліотеки сьогодні – сучасними просторами розвитку культури, дозвілля та неформального навчання. Одначе на цьому функції, які сьогодні виконують бібліотеки, не закінчуються.

У Львові на площі Ринок, 9 є бібліотека імені Романа Іваничука. Ще один простір, наповнений не лише книжками, а й подіями та людьми. А ще – маскувальними сітками, які щодня плетуть волонтери з перших тижнів повномасштабної війни. Не знаю, скільки квадратних метрів сіток ця бібліотека вже відправила нашому війську, одначе певен, що рахунок йде на тисячі квадратних метрів. І це далеко не єдина бібліотека, у якій щодня можна долучитися до плетіння маскувальних сіток.

У часі війни бібліотеки функціонують також як волонтерські та гуманітарні хаби. А також як культурні локації для людей, які були вимушені покинути свої домівки через російське вторгнення й опинились у Львові. Для багатьох із них бібліотеки стали комфортним простором для адаптації у новому місті та серед нових людей. У контексті розмов про «Бібліотеку перемоги» це буквальний приклад не лише того, як бібліотеки допомагають війську, а й того, як вони змінюються залежно від викликів, які перед ними постають.

Простір на Хуторівці, 24, в якому можна не лише почитати, а й навчитись кравецькій справі

У рамках події «Бібліотека перемоги» Наталія Бібіка сказала ще одну річ, яка спонукала мене задуматись: «Ми можемо багато дати громаді, але й громада багато дає нам». Тоді йшлося про понад 6 тисяч книжок, які містяни подарували філіям муніципальної бібліотеки останнім часом. Але я вкотре пропоную поглянути на цю тезу ширше. Бібліотеки є не лише культурними чи медійними просторами, а й місцями для взаємодії. А будь-яка взаємодія дає результат, користь, яку можуть отримувати не лише її безпосередні учасники, а й місто чи країна в цілому. Як-от маскувальні сітки, котрі плетуть у львівських бібліотеках волонтери, які приходять не лише для того, щоби допомогти, а й щоби набутися серед спільноти. Опісля сітки вирушають на бойовище і ховають від ворожих очей наших солдатів, котрі боронять Україну. А від цього, якщо надалі оперувати лише поняттям взаємокорисності, виграємо всі ми. Бібліотека творить спільноту, а спільнота творить бібліотеку. Одначе внаслідок цієї взаємодії коефіцієнт корисної дії куди більший, ніж можна було би сподіватися.

Попереду ще багато роботи – у всіх нас, а не лише у бібліотек, які часто оновлюють себе і свої фонди власними силами чи завдяки небайдужим мешканцям міст і сіл (що цілком зрозуміло, адже потреби армії в час війни стоять вище за оновлення фондів). Але зміни є. І вони цілком помітні, якщо не заплющувати очей.

Сьогодні бібліотеки є місцем співтворення та місцем спільнодії, а не лише запорошеними книгозбірнями, як у моєму дитинстві. За ними, цими спогадами, мене іноді бере ностальгія, як то часто буває з дитячими враженнями. Але я тішуся, що сьогодні діти мають нагоду бачити і відвідувати зовсім інші бібліотеки, а відтак накопичувати геть інші спогади. Мають нагоду запам’ятати бібліотеки не як напівтемні приміщення із довгими стелажами, які щільно заставлені брунатними та темно-зеленими книжками, а як світлі й комфортні місця для відкритої взаємодії та цікавого проведення часу й неформального навчання. Зрештою, це стосується не лише дітей. Дорослі ж мають нагоду змінити своє закореніле ставлення до бібліотек. Бо бібліотеки змінюються – то не маємо відставати і ми, аби вже незабаром на вулицях знову частіше можна було чути питання «а як пройти до бібліотеки?»