«Дім життя», «притулок мудрості», «аптека для душі» і напевне якийсь магічний простір — все це про бібліотеки, де поміж книжкових лабіринтів часом відбувається щось звичайне і надзвичайне. До Всеукраїнського дня бібліотек письменники розповідають, з чим у них асоціюються бібліотеки, та діляться найяскравішими спогадами й книжковими пригодами.
Тарас ПРОХАСЬКО:
НАЙРОМАНТИЧНІША ВЕЖА І ГОЩЕННЯ В СІЛЬСЬКІЙ БІБЛІОТЕЦІ
У мене є кілька спогадів різних «епох» і різних напрямів.
У Франківську є дитяча бібліотека, побудована в стилі історизму в кінці дев’ятнадцятого століття, і вона має найромантичнішу вежу з усіх будівель Франківська — схожу на замкову. Мене привела туди моя тітка-бабця десь за кілька днів перед школою, бо я тоді навчився читати — і з того часу я став читачем тієї бібліотеки. І дотепер мені ця вежа все уявлялася так: я собі уявляв, що там усередині довкола стін по спіралі поскладані найкращі книжки, а на самій горі, на піддашші, є ліжко чи якась канапа, і там можна лежати чи сидіти і читати ті книжки. Так для мене всі бібліотеки перетворилися на таку — цей образ вежі став для мене образом бібліотеки. І потому, коли я прочитав Умберто Еко, то весь час собі уявляв також цю вежу Франківської дитячої бібліотеки. Це, напевно, мій найдавніший спомин про бібліотеки.
А в іншій будівлі, в якій тепер Обласна бібліотека для дорослих, то там колись в одній із квартир того будинку жили мої дзядзьо й бабця. Тому коли я приходжу в ту бібліотеку, то все почуваю себе дуже попущено і якось не те, що нахабно, але так ніби з певною претензією, що це мало не у кімнатах моїх дзядзя й бабці відбуваються ті чи інші бібліотечні речі.
З певного часу я почав підчищати книгозбірню у своєму домі і впродовж кількох років із величезними торбами носив у різні бібліотеки свої книжки. І оцей тягар книжок, який у торбах носиш в бібліотеки і переживаєш, чи вони їх приймуть чи ні — це також ще один гарний мій досвід.
У нас на Франківщині є районна бібліотека, яка регулярно скликає своїх працівників зі всіх сіл району на такі напівнаради, напівобіди, а напівподії. Ще, крім того всього, вони кличуть туди когось із місцевих письменників. Я був кілька разів на такому зібранні, і для мене один із дуже важливих спогадів-асоціацій з бібліотеками — це оці працівники сільських бібліотек, які приїхали на кілька годин у районний центр, відбули якусь нараду (а часто то бувало зимою), і потім була зустріч зі мною чи з іншим письменником, а за шафами з книжками уже збирали якийсь обід. Бо попри те, що ці книгозбірні в поганій економічній ситуації, але для гостей і для самих себе вони дуже сердечно і по-домашньому готують якесь гощення. І то страшно милий спогад, коли в бібліотеці є якийсь зайчик чи ще якийсь персонаж, оточений високими стелажами, і от закінчується якась розмова — а з-за стелажа вже чути, як розкладаються тарелі, склянки і пахне голубцями… І ці люди, бібліотекарки переважно (хоча є і бібліотекарі) — це для мене якесь таке плем’я, яке заслуговує особливої поваги. Вони насправді дуже сердечні і навіть героїчні, незважаючи на те, що працюють у бібліотеках, які не можна порівняти з жодною бібліотекою якогось навіть середнього європейського міста. Але то їхнє життя — це щось надзвичайне. Там нема якихось цінних книгозбірень, і в уявленні київських, львівських чи франківських інтелектуалів про карпатські бібліотеки ця така сільська діяльність у гірському районі Франківської області виглядає чимось далеким від культури. Але насправді з неї все починається — і я відчував себе дуже добре серед цих людей, які, виявляється, все читають і все знають.
Лариса ДЕНИСЕНКО:
КНИЖКОВА ЦАРИЦЯ І ПОДРУГИ У КНИЖКАХ
Пані Людмила, дитяча бібліотекарка, мовчки вказала пальцем на мене. Я сиділа між полиць і гризла чергову книжку. Пані Броніслава, доросла бібліотекарка, статна, із зібраним білявим волоссям, вишневою помадою і в шикарному костюмі, з повним розумінням, з ким має справу, подивилася на мене. Сама книжкова цариця! «Може, візьмете?» — запитала пані Людмила.
І мене, малу книгоманку, в індивідуальному винятковому порядку записали в дорослу бібліотеку. Це було диво. Одного разу я побачила, що поряд з моїм прізвищем у формулярі постійно фігурує інше. Сташинська А.К. Хто то? Хто обирає мої книжки, стежить за моїм читанням, а інколи випереджує мої книжкові побажання?
«Хто ця Сташинська?» — не витримала я і запитала в пані Броніслави. «О, це цікаво. Ця Сташинська також питала, хто ця Денисенко. Давайте, я вас познайомлю». І вона нас познайомила. Ця Сташинська, пані Стася, сухенька і дуже красива, була за моїми відчуттями старша за мою бабусю, але дуже елегантна. Їй було аж 65 років. А мені вже цілих десять. Ми були подругами у книжках. А згодом залишали милі записочки, хоча цим не обмежувалися, а любили робити сюрпризи: я – сплетену з дроту каблучку, вона – виплетений з тонкої блакитної нитки комірець з незабудками на кутиках, я його дуже любила.
Бібліотека для мене — це завжди дружній простір. Бо там я читала, говорила, знайомилася з моїми подругами — книжками і тими, хто любив читати.
Юрій АНДРУХОВИЧ:
АЛЬБОМ П‘ЄРО ДЕЛА ФРАНЧЕСКА vs «ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ" БОГДАНА-ІГОРЯ АНТОНИЧА
Моя історія ще з часів, коли я був студентом у Львові, і в моїй групі був хлопчина, прізвище якого називати не буду, який був настільки палким збирачем книжок, що обкрадав бібліотеки. (А на той час хороші книжки були величезним дефіцитом, і придбати їх по книгарнях було нелегко). І він навіть носився з ідеєю, яку я потім зустрічав ще кілька разів в інших джерелах: нібито вважається, що красти книги — це не гріх і не крадіжка. Напевно, це не зовсім так, в цілому не можна узагальнювати, але одного разу він дізнався про те, що мені випадково вдалося в книгарні натрапити на дуже красивий мистецький альбом, виданий в Угорщині, з роботами П‘єро делла Франческа — великого майстра епохи Відродження. І я був дуже щасливий, що, як тоді казали, урвав цей альбом, бо такі книги насправді розмітали — особливо у Львові, де було дуже багато культурної інтеліґенції, яка полювала по книгарнях за всіма новинками. Мені вдалося щасливо потрапити в той момент, коли видання ще продавали, і згаданий одногрупник дуже-дуже хотів якось у мене вимантити цей альбом, тому що збирав цілу колекцію таких мистецьких видань. І він знайшов спосіб! Він промишляв по бібліотеках Львова, і в які тільки бібліотеки не записувався — тобто був, напевно, читачем якогось десятка або й більше бібліотек. Він знав, що для мене такий цінний і такий важливий Богдан-Ігор Антонич. І в якійсь відомчій бібліотеці (я вже й не пригадую, якій саме — для прикладу, бібліотека якогось будинку культури працівників харчової промисловості або щось таке) він натрапив на «Пісню про незнищенність матерії» Антонича — леґендарне видання, яке дивом в тій бібліотеці збереглося, бо насправді його зачищали в 70-ті роки з бібліотек: ця збірка, її називали ще «чорною книгою», в 67-му році вийшла, а десь із ранніх 70-х вже була під забороною. А в тій бібліотеці вона, мабуть, вижила тільки завдяки тому, що її колись як закупили, так ніхто ніколи не взяв — вона була чистесенька, жодної відмітки про те, що хтось із читачів її позичив. І цей «палкий збирач книжок», звичайно, не надто довго вагався, а вирішив, що має абсолютне моральне право потягнути збірку Антонича, бо вона в цій бібліотеці ще багато-багато років лежатиме, і так ніхто ніколи її навіть не візьме до рук. Він її успішно вкрав, а тоді виміняв у мене на альбом П‘єро делла Франческа. Це, звичайно, відбулося легко — я готовий був віддати той альбом, тому що Антонич — то було моє все, а тим більше Павличківське видання 67-го року, так що обидві сторони були задоволені. А висновок який з цього можна зробити? Я вдячний бібліотекам за те, що вони акумулюють у собі ті книги, які нам так потрібні, й іноді навіть виникає можливість ці книги якимось чином привласнити чи, у кожному разі, надати їм нове життя.
Василь МАХНО:
ІНШІ ВИМІРИ, ДЕ ЖИВЕ МАГІЯ І ТАЄМНИЧІСТЬ
Коли я думаю про бібліотеку, то мені чомусь завжди пригадуються розсохлі шухлядки алфавітного каталогу, до яких наладовано силу-силенну карток. Прілий запах від книжкових полиць, рипання розсохлої підлоги. Інколи, коли я хочу пофантазувати, то уявляю собі англійського поета Філіпа Ларкіна, що їздив на працю ровером і до останніх своїх днів працював бібліотекарем. А коли багнеться поміркувати про літературу як єдину книгу, записану багатьма поколіннями письменників усіх часів та народів, то без Борхеса тут не обійтися — точніше, без його бібліотечної професії, відданості книжці та побудові уявних лабіринтів, вичитаних із книжок. Так що бібліотека – не просто сховище чи притулок для книжок, у цьому слові та цих приміщеннях живе щось магічне й таємниче.
Пригадую, коли під час перебування в колумбійському місті Меделін, більш відомому своїми нетрями, наркокартелями, а одночасно й поетичним фестивалем, я проїхався канатною дорогою над кварталами міської бідноти, в яких переховувався Пабло Ескобар і де його було вбито. Так-от, на одній з височин побачив унікальну будівлю, схожу на три застиглі величезні камені-валуни. Серед тисяч цегляних будиночків, на вулицях яких не припиняється наркоторгівля, чиниться кримінал і процвітає проституція, цей унікальний комплекс сприймався як виклик та іронія. А виявилося, що ці камені-валуни – бібліотека El Parque Biblioteca España. Перша думка – якому ідіотові прийшло до голови там, на узвишші, побудувати цю будівлю, вбрану в такі оригінальні форми? І чи потрібно якому-небудь підлітку-наркоторговцю сотні тисяч зібраних там книжок? Відповідей я не знаю. Але сподіваюся, що архітекторові та тим, хто приймав рішення про таке будівництво, мабуть, ішлося про те, що сама присутність цієї бібліотеки у тих небезпечних міських районах промовлятиме їхнім мешканцям, що існують також у цьому житті й інші виміри, які зберігаються під обкладинками книжок.
Підготувала Ольга МАЦО
Ілюстрації — Павло Кучинський