«На панщині пшеницю жала...»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Панщина... Паничі... «На панщині пшеницю жала...», «Якби ви знали, паничі...», «Мені тринадцятий минало...», «Садок вишневий коло хати...» Запах сільської початкової школи – звичайної, з двох кімнат, хати, але без садка... Страх «забутися», виголошуючи ті поезії Шевченка (саме їх «задавали» вивчити напам’ять)...

Слова, за якими мало що стояло тоді... Хіба що – гарячий подих косовиці... Ритмічне, з притиском: «ша – ша – ша...» – й покоси з-під лискучої коси... Кисло-солодкий смак вишень, що я приносив їх, в додачу до полуденка, батькові у поле... Мальовничі полукіпки... Колюча стерня... Якесь наче тремке від спеки й лящання польових коників, наче видиме, що торкнутись його можна, повітря...

«На панщині пшеницю жала...» Щойно тепер дослухаюся до тих шиплячих, що мовби повторюють мірний шурхіт зубчатого серпа по сухих пшеничних стеблах. Щойно тепер розумію, яким точним є оте «пошкандибала», що не тільки продовжує звукоряд шиплячих, а й творить образ, який бачимо: хто ж бо після довгої праці хильцем, коли піт заливає очі, хто ж піде, випроставшись, не «шкандибаючи», босоніж – по стерні?..

Чую крик голодного, спітнілого дитяти... Потім – тишу, яка в заспокійливому, що в цьому ж слові «сон», приголосному «с» (кажемо ж не тільки Ша!, а й Тсс!...): «Розповила, нагодувала, / Попестила; і ніби сном, / Над сином сидя, задрімала. / І сниться їй той син Іван...» (Згадаймо: «Хто се, хто се по сім боці / Чеше косу? Хто се?..»)

І несподівано: «Спіть, хлопці, спіть, / Про долю-волю тихо сніть, / Про долю-волю Вітчини... / Чи ж можуть бути кращі сни?»... Снити – бачити уві сні... Мріяти – бачити на яву... Мрії-сни... Сон, дарма що «брат смерті», дарує, мов співчуваючи нам у наших життєвих бідах, – гарні, світлі сни: про що мріємо на яву, те бачимо уві сні. Та ба!.. З пробудженням – ще більша гіркість: щастя – примарне, бо сон, як оте спекотне повітря, – то мара, марево, туман, привид, мана, мрія, видиво, якого не діткнути; бо це, за Лукрецієм, – лише безтілесні, що витають у повітрі, «подоби речей» (simulacra), їхні тіні, що кроком уже там – у потойбіччі...

«О ти, хто спить, скажи мені, що таке сон?» – запитує Леонардо. Але «той, хто спить» (dormiénte), не може відповісти на те запитання – ані коли спить, ані, тим паче, коли прокинеться. Сон – таїна... Шевченко, йдучи за античними, не раз використовує у своїй творчості як художній засіб вигадані сни (simulata somnia).

Тут – наче й не вигаданий, а таки справжній сон, настільки реалістичною є ця поезія: про що думаємо, про що мріємо – те сниться. «І сниться їй, що той Іван / І уродливий. І багатий, / Не одинокий, а жонатий / На вольній, бачиться, бо й сам / Уже не панський, а на волі; / Та на своїм веселім полі / Свою-таки пшеницю жнуть, / А діточки обід несуть».

«І усміхнулася небога...» Знову ж хочеться побути з тією усмішкою. Задуматися над тим дивом – видивом, у яке ми задивлені «очима душі». Хто його впорядковує – «режисирує»?.. Таж не мріємо – спимо. І не поза нами воно, не рукотворне, не віртуальне те видиво (spectaculum), а таки в нас самих... Де та «зала», в якій воно відбувається?.. Хто кладе йому кінець?..

«Проснулася – нема нічого...» Минає солодка омана (dulcis error), залишається – ще гіркіша, аніж була, реальність. Ще гіркіша, бо, зауважили античні, немає нічого прикрішого, аніж оманені мрії. Скажемо знову – мрії-сни: снимо ж наяву, снимо – й уві сні... Недарма ж мовить давнє латинське прислів’я: «Vita somnium breve» (життя – короткий сон). А задивлений у людську душу Еврипід дивує нас і сьогодні своїм сумнівом: «Хтозна, чи те, що називаємо життям, не є смертю, а що смертю називаємо, – життям»...

А тим часом, хай яке воно, те життя, його треба доживати, як і ниву – дожинати: «На сина глянула, взяла / Його тихесенько сповила / Та, щоб дождать до ланового, / Ще копу дожинать пішла»...