Куди ступала нога московита, там завжди панували безправ’я і злочинність. Це особливо яскраво було видно у ХVІІІ ст. на прикладі України. Якщо на Лівобережжі під Московією злочинність процвітала завдяки самим московитам, то на Правобережжі було доволі спокійно. Мандрівники писали про це з подивом, бо могли проїхати навіть безлюдними місцинами і ніщо їм не загрожувало, ніхто їх не обкрадав, а от в'їхавши на Лівобережжя, зазнавали прикрих пригод.
Кембриджський професор Вільям Кокс (1748–1828), який у 1779 р. супроводжував молодого Джорджа Ґерберта, лорда Пембрука (1759–1827), у подорожі Європою, писав, що під час усієї подорожі Польщею нічого не було втрачено, хоча вони залишили карету без нагляду на ніч. Зате в Росії, хоча в кареті спав слуга, час від часу помічали крадіжку. Згодом про це ж писав юрист та історик Йоган Еріх Бістер (1749–1816): «Чи вдень, чи вночі подорожувати Польщею дуже безпечно; кілька тисяч дукатів везе не раз одна людина в кабріолеті туди й назад по країні».
Польський історик Тадеуш Корзон (1839–1918) у праці «Stan ekonomiczny Polski w latach 1782–1792» писав, як щокварталу зі скарбниці кожної провінції вивозили значні суми грошей, іноді вони сягали мільйона золотих. Часто везли їх в найманій єврейській балагулі (критій кибитці), а конвоював її один або два вершники. «За тридцять років не було втрачено жодного транспорту, – писав він, – лише раз гайдамаки на турецькому кордоні вчинили грабунок». Цікаво, що пограбували вони не що-небудь, а платню, яка призначалася катові в Летичеві.
Чесно кажучи, їм добряче пофортунило, бо розбійники нікуди не поділися. Польський дослідник злочинності XVI–XVII ст. Марцін Камлер (1935 р. н.) на підставі протоколів муніципальних судів встановив, що в цей період діяли численні розбійницькі банди, які складалися з 4–6 осіб і жили в містах. Але грабувати ходили на гостинці досить далеко від місця проживання, зокрема люблінські розбійники грабували під Варшавою, за Львовом і в Сілезії. Їхніми жертвами ставали купці, що везли товари або поверталися з грошима, мандрівні крамарі, піші мандрівники, шляхта, яка подорожувала в каретах або верхи. Після кількох таких «вилазок» вони поверталися на свої «меліни». Генрик Улашин виводив це слово від єврейського «маліна», «molum» – «помешкання», «корчма». Меліни, де переховувалися злочинці, містилися переважно за мурами міста.
Часто грабунок здійснювали випадкові волоцюги й дезертири. Вони також убивали, щоб позбутися свідків, те саме робили й фахові грабіжники. На підставі свідчень 166 розбійників з усієї Речі Посполитої з'ясувалося, що вони зізналися у вбивстві 210 осіб під час 356 грабунків.
Усе ж на окупованих Австрією і Пруссією теренах злочинність була помірною, а справжній її розквіт почався під окупацією московитів, які запровадили надзвичайно корумповану адміністрацію, бо ті нові чиновники, що прибули з Росії, звикли до хабарів і фінансових зловживань. Окрім того, вони прагнули якнайшвидше збагатитися і робили це доволі нахабно, не криючись, бо нічого не боялися.
Данський посол Юст Юль (1664–1715) писав про свою подорож Московією, що «коли ламалися сани чи псувалася упряж, солдати, яких мені цар виділив для супроводу, силою віднімали у селян усе, що було треба, так що мені ні про що не доводилося піклуватися. У Московії селяни всюди так звикли до подібних порядків і так бояться солдатів, що охоче, без заперечень, готові віддати добровільно усе, аби уникнути побоїв».
Московити на окупованих теренах зосереджували всю свою увагу на борцях за свободу, застосовуючи найжорсткіші репресії, а при цьому не надавали особливого значення кримінальникам. Царська поліція не тільки не переслідувала фахових злочинців, а й часто співпрацювала з ними. Зрештою, за совєтів злочинці були проголошені соціяльно близькими для пролетаріяту, і в тюрмах та на засланнях мали більші привілеї, ніж куркулі та інтелігенція. Безправ’я в Московії позбавляло страху злодіїв, бо кари для них були часто просто смішні.
Барон Августин Маєрберґ, побувавши у Москві в 1661 р., писав: «В тюрмі сидів один юнак, попович, за крадіжку з церкви святих ікон, оздоблених коштовностями. Під тортурами він визнав себе винним у святотатстві, ще й додав, що тривалий час жив у блудному зв'язку з ченцем того монастиря, з якого були вкрадені ікони. Коли покликали й того до суду і поставили перед розпусником, він не відпирався від злочину, пояснюючи це своєю людською слабкістю. Мабуть, хтось, згадавши Божу кару нечестивим п'яти містам, уявить собі вогнище, розпалене у відплату за викритий та ще й усвідомлений злочин. Якби ж то! Навпаки, цього доброчесного смертного звільнили від суворого покарання, а лише заслали на 42 дні в інший монастир пересівати борошно. Виконавши таку покуту, він повинен був стукати в двері келії кожного ченця і повторювати: "Господи, помилуй", – потім отримати три удари по спині батогом і таким чином очистити себе від злочину».
Коли Польща виборола незалежність, влада відразу взялася боротися зі злочинністю. Преса наводила вражаючі приклади смертних вироків у доволі дріб’язкових справах – наприклад, за крадіжку мішка селітри, а от поважні скандали якось пригасали й залишалися безкарними. Юристи закликали скасувати ці закони, і врешті через кілька років це було зроблено. Цікава була статистика. У 1920 р. військові суди засудили 7 офіцерів і 17 рядових до страти за корисливі злочини, а через два роки були засуджені до страти 19 офіцерів і 74 рядові.
Тобто страх смерті не зупинив злочини, а крадіжки і розтрати продовжувалися, бо таким був первісний інстинкт. Так само, як не зупиняє кара смерті злочинців в Азії.
Саме жорстокість покарань за грабіж підштовхнула злочинців позбуватися свідків і вчиняти нові злочини. Польський історик Ян Крацік (1941–2014) наводить цікавий вислів ватажка розбійників, якого судили у 1787 р. – на запитання «чому він зробив стільки злочинів?», той відповів: «Коли я наважився на перший злочин, який карається смертю, то знав, що в мене є лише одна голова, яку відсічуть за першу провину. Отже, заподіяти мені більше шкоди не зможуть, скільки б я не грабував. Тому я сміливо вдався до інших грабунків, які залишаться для мене безкарними, бо втрачу голову лише за один».
Століттями утвердилося переконання, що тільки жорстокість може відлякати розбійників. Коли їх ловили, то піддавали тортурам, щоб отримати імена та описи їхніх спільників, опісля на них полювали по всій країні і часто страчували без будь-яких доказів. Страта розбійника стала популярним у народі видовищем, але здебільшого приносила не той ефект, якого прагнула влада. Бо перед обличчям жорстокої смерті вони не тільки не втрачали зухвалості і не каялися, а й дбали про те, щоб в очах натовпу йти на смерть без жодних ознак страху.
25 квітня 1754 р. станіславівський суд виніс вирок опришкові Василеві Баюраку. Йому кат мав відрубати обидві руки сокирою по лікті. Опісля відрубати голову, а відтак – четвертувати. Окремі частини тіла мали бути розвішані на шибениці в полі, при дорозі, а пізніше закопані. Тільки голова повинна була довше висіти. Польський поет Францішек Карпінський згадував: «Перша страта злочинця, яку я тоді побачив у Станіславові, справила на мене велике враження. Це був розбійник Баюрак, який, ідучи на страту, казав собі дати сопілку, улюблену гуцульську дудку, на якій вигравав сумні гірські думи».
Звісно, що подібні видовища викликали у народу повагу, захват і бажання оспівати героя в піснях. А в наш час розбійникам встановлюють меморіяльні дошки, як-от Баюракові, споруджують пам’ятники і знімають фільми.
16.08.2023